Хроніки війни. Історії тих, хто вижив, із Маріуполя: Мамо, а чому в мертвих людях вирізані квадратики?
Іде сороковий день повномасштабного вторгнення росії в Україну, і пішов другий місяць облоги росіянами Маріуполя. Окупанти не дають завозити в місто продукти, воду, ліки. Тільки деяким маріупольцям вдається втекти по «зелених коридорах», які все одно не працюють ― росіяни ведуть вогонь по транспорту. Історії тих, що вижили, воістину жахливі і змушують сумніватися в тому, що в російських вояків залишилося щось людське.
Більше на тему: Жорстокі злочини росіян проти цивільного населення України
Волонтери публікують у Мережі історії тих, хто врятувався з Маріуполя, щоб громадськість знала, в яких умовах там люди, якого розмаху досягли злочини росіян та бойовиків «ДНР» в Маріуполі. Ось кілька історій, які розповідає волонтерка Софія.
Пішов дощ, і ми змогли попити вперше за кілька днів. Історія №1
Дівчина років 35
Сьогодні в одному з центрів гуманітарної допомоги я зустріла людей, яким вдалося виїхати з Маріуполя. Однією з них була тендітна дівчинка років 35. Її трусило, вона була дезорієнтована, голос тремтів. У неї діти, заради яких вона наважилася тікати. Машину зупиняли на кожному кілометрі, вона бачила гори тіл, і очі її були сповнені страху і болю. Вона більше не має дому, але вся сім’я вижила. Усе, що розповіла вона, в мільйон разів гірше, ніж те, що ми дізнаємося з новин.
Був дощ, і з зливівки стікала вода. Ризикуючи бути розстріляною, вона добувала воду дітям. У вільній країні! У 21 столітті! Її старенькі батьки були з дітьми. А її чоловік з іншими чоловіками ходив на джерело, їм вдалося добути води небагато, але чоловіків розстрілювали. Чоловік цієї дівчини вижив, але просто вдалося пробігти.
Таких історій буде тисячі, ми ніколи не пробачимо і ніколи не забудемо.
Якщо ви зустрічаєте людей, які приїхали з гарячих точок, обніміть їх, ― повірте, це дуже багато значить. Це дуже страшно, боляче. Але ваше тепло й підтримка ― це так важливо. Допоможіть нашим людям відчути, що вони не самі.
Більше на тему: Хроніки війни. Дівчина, евакуйована з Маріуполя: трупи так смердять, я братові закривала очі маминим шарфиком
Щоб нагодувати дітей, я готова була вбити собаку… Історія №2
Переглянути цей допис в Instagram
Маріуполь, люди вирвалися з пекла. Тримаються, як можуть, прийшли до штабу по продуктовий набір та одноразовий посуд. В очах порожнеча. Тільки пропонуєш допомогти ― люди не можуть стримати сліз. Я обняла жінку. Від втоми та напруги вона почала падати і непритомніти. Принесли їй води, вона трохи відійшла і продовжила. Каже, у мене був бізнес, було життя, а через кілька днів я вже бачила понівечені тіла.
Готували у дворі на камінні, ставили каструльку і готували. Потім обстріл, їхнє сховище було зруйновано. Хто зміг, вибіг. Хто зміг…
Вони ховали людей у дворі, росіян не забирали, і їхні тіла розтягували тварини.
Щомиті вона молилася про те, щоб діти вижили… Їжі немає, води немає. Підвал, у якому вони сиділи, знайшли випадково, коли перебігали між бомбардуваннями. Вогкий і було чути писк щурів. Вона розповіла, як пригортала дитину і як не спала жодної секунди, іноді від безсилля відключалася. Їх завалило, і кричати було небезпечно, ― російські солдати просто вбили б, заради задоволення вбили… їм подобається відчуття влади, вони впиваються людським горем.
Від голоду вже були різні думки, такі як вбити свого собаку і з’їсти його, щоб протриматися ще кілька днів. Вона була вже готова, але раптом почула: «Є хто живий?». Думала, що це галюцинації, але ні, це були військові, які їх відкопали і допомогли виїхати з пекла. 14 людей їхали в одній машині, сидячи одне на одному… Вони всі повірили в Бога.
Вони й досі не розуміють, що вже у безпеці. Стискають пляшку води і постійно гірко плачуть. Пишу зараз, і в мене трясуться руки.
Ми так само не змогли стримати сліз, просто притискали їх до себе і схлипували.
Це все скалічені життя наших людей, наших українців. Ми на практиці в морзі непритомніли, а тут маленькі діти бачать сотні трупів понівечених і частини людських тіл. Як жити далі? Ненавиджу…
Більше на тему: Бомби о четвертій годині ранку: Другий доказ, що Путін повторює дії Гітлера
Від голоду почалися галюцинації… Історія №3
Жінка років сорока, заїкаючись, почала розповідати свою історію.
«На нервовому ґрунті постійно було блювання та запаморочення. Проблем, які хвилювали “до”, різко не стало. Для мене війна ― це інше життя. Нестерпний запах сечі і калу, і блювотних мас, крові і тіл, що розкладаються.
Люди по-різному переживають стрес. Знаю, люди вмирають від болю та горя. Серце не витримує і немає ліків. Так само діабетики та онкохворі.
Усі кажуть: гуманітарна катастрофа. А я хочу пояснити значення цього для жінок: у вас критичні дні і ви в одній прокладці всі 5 днів. Води, серветок і навіть туалетного паперу немає. Є шматки одягу, але, я думаю, ви зрозуміли, про що я хочу сказати.
На 4-й день закінчилася їжа, з голоду на 7-й день почалися галюцинації та судоми. Ми були в підвалі, сиділи на ганчірці і вже не плакали. Думали, як вибратися. Як ми закривали роти дітям, щоб не було чути, що ми тут. Усе, що ми читали з історії про фашистів, це всі ми відчули в рази страшніше. Тому що ці нелюди прийшли саме знищувати, і для них вбити дитину або зґвалтувати жінку ― це ЗАДОВОЛЕННЯ.
Стільки трупів ми не бачили ніколи у своєму житті, на вулиці стоїть запах тіл, що розкладаються. І може, вчора в тебе і було хороше ситне життя, а сьогодні в нас немає нічого матеріального, але в нас є Віра і з нами Бог.»
Більше на тему: «Вибач, але ми одне одного не зрозуміємо»: Що робити, якщо ваші родичі з росії не вірять, що в Україні війна
Орки забрали в нас усю їжу, але я сховала жменю горіхів для синочка… Історія №4
«Наше життя перевернулося в одну секунду. Ми переїхали до підвалу нашого будинку. Знаєте, що найстрашніше в житті? Коли 4-річна дитина будить тебе: “Матусю, матусю, там вибухи. Мені страшно. А тебе не вб’ють?..” ― і ти сильна, повинна допомогти і захистити, але нічого не можеш зробити. Ти безсила… Ти чуєш несамовитий крик когось із сусідів, когось убило…»
Дівчина не змогла стримати сліз. І знову звичний запах корвалолу, ― це те, що пахне у всіх центрах, де біженці.
«Більше нема куди повертатися, але головне ― ми живі. “Мамо, а ми підемо в садок? Ми підемо гуляти? Коли це закінчиться?..” Як пояснити, що нічого немає…?! Що театр розбомбили, там померло стільки людей… Вони вагітних не щадять, старих… нікого… Вони справжні нелюди!
Вибухи щохвилини, іноді мені здавалося, що це не закінчиться вже ніколи.
Орк забрав у нас усю їжу, але я встигла сховати жменю горіхів для дитини. Наш кіт з’їв сиру цибулину. Якби не він, я не знаю, як би ми вижили. Він заспокоював малого та зігрівав. Я нормально ставилася до росіян у минулому житті. Але тепер сама готова вбити.
На вулиці лежать накриті тіла, так багато мертвих людей, що складно усвідомлювати реальність того, що відбувається. Це наше життя, і багато хто збожеволів. Від недоїдання і від страху психіка здає, ми вже в безпеці, але не можемо спати. Сниться щодня вбите місто і вбиті ми…
Того життя вже немає. Ми, як звірі, боролися за кожну годину життя. Ми зараз на інстинктах. Ми будь-якої секунди готові бігти.
Тільки повертатися вже нема куди…»
Більше на тему: Чи можна достукатися до свідомості росіян, розповідає Анна Просвєтова
Кладовище в кожному дворі. Загортали в простирадла і читали «Отче наш…» Історія №5
Мама, бабуся, онук (чоловік з пораненням у шпиталі)
«Вивезли нас волонтери. Щодня, щогодини, щосекунди бомби та обстріли. Моя свекруха має проблеми із серцем, і ми боялися, що її серце не витримає. Ми маємо дбати про своїх дітей, але що ми можемо? Затулити їх? Але чи врятує це?
У дитини почався енурез від страху (10 років) та сильне заїкання. Нетримання калу.
У чоловіка осколкове поранення і, ми думаємо, контузія.
Місто зруйноване, дому в нас більше немає. Поруч прилетіла ракета і не розірвалася. У нас вибило всі вікна.
Кладовище в кожному дворі. Загортали мертвих у простирадла і читали “Отче наш…”.
Ці тварюки вкрали наші життя. Домашні улюбленці у багатьох помирали від страху, особливо гризуни. Тварин, хто виїжджав, забирали ― і своїх, і сусідських. Забирали всіх, кого можна. У рюкзаки, пакети, сумки. Гризунів, птахів, і черепах, і змій можна у баклажках від води перевозити. Перевірено.
Сьогодні в Дніпрі ми рано-вранці гуляли в парку, і люди запропонували нашій дитині кататися по черзі на велосипеді з їхньою дитиною, поділилися кукурудзяними паличками, і ми хоч ненадовго відволіклися. Чесно, це були найсмачніші палички в нашому житті. (Дуже сильно плаче.)
Нас приймають, як близьких друзів, частують кавою, годують, питають, чим допомогти, і обіймають.
Дніпро, я тут уперше, але всі дуже переживають. Дякую всім за турботу». (Обняла мене дуже сильно.)
Більше на тему: Анна Просвєтова: Російська пропаганда змінює реальність людини за тією самою системою, що й секти
Місто пахне смертю і просякнуте горем… Історія №6
Чоловік із донькою (років 5)
«― Тату, а цей одяг нам дають безкоштовно?
― Так, це люди принесли, щоб ми могли одягнутися.
― І навіть іграшки?
― І іграшки.
― Я хочу додому, коли ми поїдемо?
― …
Ми 5 діб добиралися з Маріуполя машиною сусідів. Те, що там твориться, це м’ясорубка. Це геноцид. Вони нищать націю. Все чорне. Місто пахне смертю. Біля моєї доньки впав величезний уламок… що все обійшлося ― це диво. Але не всім дітям пощастило».
Більше на тему: Хто такі орки і чому вони вторглися до України
Серед мертвих людей ми побачили своїх близьких друзів… Історія № 7
Жінка з немовлям
«Я тільки недавно народила, і почалася війна. Я пам’ятаю ранок 24-го, і з того дня і досі я відчуваю нелюдський страх за свою доньку.
Моя дитина навіть сонця не бачила, але, слава Богу, ми живі.
Ми не вилазили з підвалу, туалет ― це відро.
Щоб помити дитину, всі ділилися з нами вологими серветками.
Спочатку ми топили сніг, але потім відключили абсолютно все, готували чоловіки на вулиці. Відро було за туалет.
Ми навчилися збирати дощову воду.
Ми розуміли, що будь-якої секунди можемо померти і завтра може не настати. Дні змішалися.
Я боялася, щоб у мене не пропало молоко, але сусіди віддавали мені найкращу їжу, самі були надголодь, щоб у мене було молоко і я могла продовжити годувати грудьми.
Коли ми вилізли нагору для евакуації, я побачила тіла своїх друзів… Їхнім рідним повідомили.
Більшість залишилися без зв’язку, але вони продовжують боротьбу і здаватися не збираються. Дуже багато людей чекають на евакуацію.
Ми навіть не змогли по-людськи поховати друзів. Вони назавжди залишаться в нашій пам’яті.
Я не розумію ще, що робити далі, але ми хочемо поїхати в бік Західної».
Більше на тему: Злочини росії проти журналістів і медіа в Україні
Мене, чоловіка та дитину розстріляли…. Історія №8
Мама і донька
«До лікарні я потрапила після вогнепального поранення. Нашу машину розстріляли, ми з донькою дістали вогнепальні поранення.
Мій чоловік помер на місці. Дочку підібрали на дорозі, я лишилася лежати. З останніх сил повзла у бік лікарні. Поки якийсь чоловік не підвіз мене. У лікарні не було лікарів, і все це нагадувало фільм жахів. Медсестри ― герої, вони на посту попри все. Обстановка в лікарні ― це холод, голод, смерть, стогін і люди, що гниють живцем. Гуманітарки немає, ліків немає, знеболювального кілька таблеток і все. Люди в муках помирають, від зараження крові, крововтрат, гангрени. І це в 21 столітті!
Біля нас лежав чоловік стогнав від болю, моя дитина це бачила.
У мене забився дренаж, я не розуміла, що за біль, не знаю, як я взагалі вижила.
Той чоловік раптово замовк, і ми зрозуміли, що це його кінець. Жодних похоронів, у пакет і за лікарню в купу.
Танки їздять повз лікарні, постійні обстріли, постійна вологість, холод і страх смерті.
Їжі немає, вода з борошном та картоплина, якщо буде. Найстрашніше, що люди гниють живцем, без шансу на порятунок. І вмирають у найстрашніших муках. У них відірвані кінцівки, і вони зазнають нестерпних страждань.
Усі вагітні дітей втратили».
Мамо, а чому в мертвих людях вирізані квадратики? Історія №9
«Найкоротша і найжахливіша історія. Не знаю що тут коментувати, коли немає їжі та води, корм для тварин закінчився, і всі тварини закінчилися, то ви самі розумієте, що відбувається», ― пояснила волонтерка.
Більше на тему: Шлях до агресії: Перший доказ, що Путін повторює дії Гітлера
