«Вибач, але ми одне одного не зрозуміємо»: Що робити, якщо ваші родичі з росії не вірять, що в Україні війна
Другий місяць в Україні триває велика війна, розв’язана росією. Щодня «братні» ракети і бомби знищують наші житлові будинки, дитячі садки, школи, лікарні та пам’ятки культури. Наші міста стирають з лиця землі. Убито кілька тисяч мирних жителів, серед них щонайменше 145 дітей. Весь цей час з боку країни-агресорки ми чуємо завчені фрази про «спецоперацію», «фашистів в Україні» і «росіяни мирне населення не вбивають». Понад 80% росіян повторюють їх як мантру, беззастережно вірять своєму ТБ і фанатично підтримують дії путіна. Але що робити, якщо по той бік барикад опинилися ваші близькі родичі: батьки, брати, бабусі? Ми зібрали 5 історій українців, з ким особисто знайомі та чиї сім’ї розділила кремлівська пропаганда.
Більше на тему: Варварство росіян в Україні: Мінкульт показав зруйновані пам’ятки архітектури
Історія 1. «Вибач, але ми одне одного не зрозуміємо»
Анастасія, Ірпінь
Моя мама родом із Севастополя. Там живуть мої бабуся, дідусь і всі родичі по маминій лінії. Там минула частина мого дитинства. Ми з батьками жили в Запоріжжі, але після розлучення з татом мама повернулася до Севастополя. Я на той момент уже вступила до універу й залишилася навчатися в Запоріжжі.
Одразу після окупації Криму мама разом із бабусею та дідусем подала документи на російський паспорт. Переконати своїх рідних, що вони роблять помилку, я не змогла. Вони просто не чули мене. Сім років я намагалася не обговорювати з ними політику, щоби не втратити сім’ю. Але місяць тому все кардинально змінилося. Для мене, але не для них.
Я вже три роки працюю в Києві. Страшний ранок 24 лютого застав мене вдома в Ірпені вибухами та обстрілами. Я була в паніці, не розуміла, куди бігти і що робити. Мій друг допоміг мені вибратися в безпечне місце, і я почала писати рідним, що в нас війна, у нас обстрілюють житлові будинки та гинуть мирні люди.
Я намагалася достукатися до мами. Але вона відповідала те саме: «Я намагаюся зрозуміти всіх» і «Я молюся за вас». А потім не дзвонила кілька днів. Я не могла повірити: її донька опинилася в самому епіцентрі війни, як вона може не вірити навіть зараз? Я кидала їй фото і відео з обстріляних міст, з мого зруйнованого Ірпеня, але крізь «де ви були 8 років» дуже важко пробитися навіть до близької людини.
Днями в мене був день народження, зателефонувала бабуся: «Як там у тебе, їжа хоч є? Тяжко, напевно, ― вчотирьох в одній кімнаті живете». Я кажу: «Ба, тяжко в Маріуполі, у Чернігові, у Харкові, там люди помирають, діти помирають, пологовий будинок сьогодні бомбили, ось де тяжко. Чому весь світ може відрізнити реальність від брехні, а ви — ні?». У відповідь почула, що це Україна винна: «Ми знаємо, що путін ніколи ні на кого не нападав, він за мир. Це ваші нацисти ставлять танки в житлових районах і скидають ракети». Стандартний російський шум, я просто сказала «бувай» і поклала слухавку.
Тітка мене вітала з Масляною і Прощеною неділею листівкою в інстаграмі. Я їй надіслала фото вбитих людей і дітей, палаючих будинків. Пишу: «Яка Прощена неділя???». На що отримала відповідь «Вибач, але ми одне одного не зрозуміємо»…
А ми, справді, одне одного не зрозуміємо. Я зрозуміла, що люди по той бік — вони реально зомбі, вони не бачать ширше за те, що їм каже уряд і показує ТБ, і навіть не думають, що це може бути брехнею і постановкою. Шкода, що ось так в одну мить можна позбутися сім’ї, але частиною цих зомбоватників я бути не хочу.
Я чекаю моменту, коли ступлю на кримську землю з Українським прапором, і більше не буде кордонів і довгих переїздів, а буде потяг, як раніше, через солоний Сиваш, на якому в дитинстві, стоячи на кам’яній солі, мене фотографували батьки.
Більше на тему: Українець втратив дружину й дітей, які евакуювалися з Ірпеня, через обстріл окупантами
Історія 2. «Потерпіть. Скоро Вову візьмуть, і все це скінчиться»
Марія, Київ
Мій двоюрідний брат наполовину росіянин, наполовину українець. До Москви він переїхав у 14 років, там закінчив школу, успішно вступив до університету, а згодом отримав хорошу посаду в Газпромі. До 2014 року в нашому спілкуванні не було жодних перешкод. Веня приїжджав до Києва, де освідчувався в любові Україні. І варто зазначити, що Україна його також любила! Ніколи не виникало питання про мову, всі одне одного чудово розуміли. Після окупації Криму ми вирішили, що обговорювати політику не станемо. Однак це не врятувало тонкий сімейний зв’язок, і списуватися ми стали лише у свята.
24 лютого моє життя повністю перевернулося. Мені написали всі, навіть однокласники з Німеччини. Люди, з якими я відучилася рік, а потім більше ніколи не списувалася. Писали і дзвонили всі, крім двоюрідного брата.
Через кілька днів від Веніаміна все ж таки прийшло SMS із запитанням: «Як ви?». Промайнула надія, що мій брат нарешті зрозумів, хто насправді агресор і терорист. Я помилялася… Судомно я почала надсилати всілякі докази того, що росія бомбить мирне населення, захоплює наші території і безжально тероризує дітей. «Нічого, потерпіть. Скоро Вову візьмуть, і все це закінчиться», — написав він у відповідь на низку жахливих відео. Можливо, ви подумаєте, що «Вова» — це путін? Так, так подумала і я. Але мій брат уточнив, що взяти повинні Зеленського. Тільки тоді ми (українці) розплющимо очі і звільнимось від «фашизму та нацизму».
Я завжди вирізнялася толерантністю. Завжди — це до 24 лютого. Усвідомивши, що мій брат теж зомбований російською пропагандою, я написала йому, що він сліпий. Що, будучи рабами своєї країни, вони погано закінчать. «У вас свій шлях, а в нас свій», — відповів він. Ще кілька днів я ділилася з ним актуальними новинами, які доводили, що росія вбиває цивільне населення! «Якщо вам потрібна допомога, ви можете приїхати до мене у Москву. Я вас тут поселю», — запропонував брат.
Я відповіла, що більше ніколи не поїду ні до Москви, ні до Пітера. Наша розмова все більше нагадує розмову глухого з німим. Узи стають слабшими. Чи зможу я колись достукатися до свідомості своїх родичів з росії? Скоріш за все, ні.
Більше на тему: Українські міста до приходу росіян та після їх підлих обстрілів
Історія 3. «Молись своєму Бендері, щоб тебе пронесло, раптом допоможе»
Денис, Чернігів
У нашій сім’ї різні регіони України й росії переплетені дуже тісно. Моя мама мешкає в Чернігові. Це моє рідне місто, я там провів більшу частину свого життя. У мами є зведений брат по батьку, дядько Сашко. Він усе своє життя живе в росії. Але літні канікули завжди проводив на Західній Україні — батьківщині мого діда. А мама дядька Сашка живе в Дрогобичі. Тобто Україна для нього не чужа країна. Принаймні, я так думав до 24 лютого.
Ранок, коли росія вторглася в Україну, застав мене в Києві (живу тут з моменту вступу в універ), а маму — вдома у Чернігові. Вона й досі там. Дядько Сашко не дзвонив і не писав. Через тиждень я не витримав і написав йому першим: «Як вам спиться, коли в нас таке?».
«Денисе, та ну що у вас там такого коїться? Я з твоєю мамкою поговорив, нічого там страшного. Вулиця ціла, далеко щось бабахнуло і все. Ти менше дивися всякі новини!»
Я не міг повірити, що це пише мені дядько, котрий знає мене все життя. Я питав, чому вони не виходять на мітинги, і писав йому про санкції. Але дядько Сашко твердив своє: «Все у нас у країні нормально, повір. Усе розкішно, і через рік розкішно буде. Долар зростає? Та кому цей долар потрібний. І санкції їхні нам до одного місця. Зрозуміло, що для дітей миру і спокою хочеться. Але я в цю політику не хочу лізти. І ці мітинги нічого не дадуть, у нас такого в принципі не буває. Денисе, ні від тебе, ні від мене тут нічого не залежить. Це все американці, які два народи лобами зіштовхнули».
Тоді я почав кидати дядькові фото і відео, що підтверджують агресію росії: вбиті діти, поранені жінки, зруйновані будинки й лікарні. Я писав, що мама і бабуся вже кілька тижнів у серйозній небезпеці, ховаються від щоденних обстрілів у підвалі, їх неможливо вивезти з міста, показував сусідній із ними будинок, повністю зруйнований ударом ракети. Я розповідав, що мій 5-річний син знає, що таке «град», бомбосховище і повітряна тривога. «Невже треба, щоб ракета і нас убила — тоді ви повірите?» — спитав я дядька Сашка. Я намагався достукатися, доки не отримав голосові повідомлення, від яких мені стало гидко: «Ви, націоналісти, ви з якою країною закусилися? Дивись, домудруєте, щоб потім плакати не довелося. Молись своєму Бендері, щоб тебе пронесло, раптом допоможе. Я намагався з вами нормально спілкуватись, але ви не розумієте. Нафіг мені такі родичі, і ти, і батько твій!» І багато матів і погроз, що з нами, бендерами та націоналістами, треба зробити.
Для мене вони всі — співучасники, бо ця війна відбувається за гроші росіян. Ми різні. Вони живуть у страху, ми — ні. Вони поза політикою, а ми беремо до рук зброю і захищаємо себе. Їм ніколи не зрозуміти, як це — бути вільними. Я тільки в одному погоджуюся з дядьком Сашком: були родичі — немає родичів…
Більше на тему: Рашисти підірвали міст, який сполучав Чернігів з Києвом
Історія 4. «Вас же попереджали, що стрілятимуть»
Ксенія, Москва ― Київ
Ксенія родом з Москви. Майже 10 років тому вона переїхала до України, влаштувалася тут на роботу, вийшла заміж, подала документи на посвідку на проживання. У Москві залишилися її батько та родичі, з якими Ксенія підтримувала зв’язок, часто переписувалася, приїжджала в гості. Тепер це все залишилося в минулому житті. Тому що з 24 лютого Ксенія з чоловіком, собаками і котами під час повітряних тривог ховаються у підвалі власного будиночка на Київщині, а батько їй не вірить.
«Вчора я залишилася без батька. Сім днів він мовчав, а тут захотів поговорити, і ось що я почула: “Ну так багато фейків зараз, ось цей дитячий садок — це ж насправді військовий об’єкт, ти ж розумієш, що не стали б стріляти по дитячому садку”. А в Харкові, виявляється, самі українці х***ять по своєму місту, улюбленій своїй площі та своїх лікарнях і пологових будинках, а в Києві телевежа стоїть у такому місці, що там немає навколо житлових будинків… А загиблі цивільні… ну вас же попереджали, що стрілятимуть…
Тату, як же це? Попереджали, що стрілятимуть, а мирне населення не пішло — отже, саме винне?!
Прощавай, тату. Якщо нас тут уб’ють, я хочу, щоб ти завжди пам’ятав, що останнє ти мені сказав. Що ти не на боці своєї доньки, яка ховається у підвалі від війни, а на боці телеканалу ОРТ», — написала Ксенія на своїй фб-сторінці.
Більше на тему: Росіяни розстріляли беззбройного батька на очах у сина, незважаючи на виконання їхніх команд і білі пов’язки
Історія 5. «Якби ваша влада відразу здалася путіну ― не було б жодних бомбардувань»
Єгор, Херсон
У Росії живуть мої тітка та двоюрідні сестри. Ми все життя добре спілкувалися, були в курсі справ одне одного. Але зараз вони вірять у кремлівську пропаганду і скорий «порятунок» українців від нацистів.
З першого дня війни я намагаюся донести до них правду, скидаю фото, відео. Пишу, що їхня армія бомбить наші житлові будинки, школи й лікарні. Вони кажуть, що цього не може бути, що це все українська пропаганда і за руйнуваннями стоїть ніхто інший, як нацисти і, звичайно ж, Америка. Мовляв, це вона вже 30 років стравлює між собою два братських народи і намагається нас розсварити. І хоч би як я намагався розплющити їм очі — все марно.
А зовсім недавно, у відповідь на новини про бомбардування в Україні, моя тітка видала мені, що це наша влада винна у всьому. І що якби вони одразу здалися путіну, то нічого цього не сталося б.
Сказати, що мені було боляче це чути, — це нічого не сказати. Тоді я зрозумів, що немає в мене більше тітки. Та й сім’ї в росії теж!
***
Опинитися в епіцентрі війни та конфлікті з родичами — подвійний стрес для будь-якої людини. Як упоратися з емоціями, намагаючись переконати близьких? Або назавжди прийняти той факт, що родичів у росії більше немає?
Ми звернулися по коментар до практикуючої психологині та експертки проєктів телеканалу СТБ Анни Просвєтової.
«Розмови з людьми, які зомбовані потужною пропагандою, схожі на комунікацію з людьми в сектах. Секта змінює реальність для людини, відгороджує її від зовнішнього світу. Поки людина перебуває всередині системи пропаганди, з нею неможливо вести конструктивний діалог, щось пояснювати, наводити докази. Занадто сильний вплив спільноти та інформації всередині неї.
Більше на тему: Анна Просвєтова: Російська пропаганда змінює реальність людини за тією самою системою, що й секти
На жаль, таких історій зараз дуже багато. Навіть у моєму оточенні є подібні трагедії. І дуже боляче усвідомлювати, що родинні зв’язки рвуться через пропаганду. Тут немає єдиного правильного рішення, але є два підходи.
Перший говорить нам про те, що родинні зв’язки далеко не гарантують міцного духовного зв’язку чи емоційної спорідненості. Можна бути рідними братами і сестрами, але не мати спільних інтересів, досвіду, прагнення дбати тощо. Номінально ви родичі, але жодної близькості одне до одного не відчуваєте. Навіть між батьками і дітьми можуть бути ситуації, коли немає спільних цінностей і сильної прихильності. Для дитини це може бути сумно, в якихось моментах драматично, але в нашому соціальному житті такі випадки не рідкість. І якщо дотримуватися цього підходу, можна сказати: “Окей, дякую татові й мамі, що дали мені життя. Але якщо зараз вони настільки від мене далекі в моральному плані, ціннісному, ідеологічному, емоційному, то, напевно, нам краще піти різними шляхами”. Це неприємно, але це можна пережити і з цим можна впоратися. Те саме стосується тіток, дядьків, братів, сестер і бабусь.
Другий підхід іде корінням від духовних напрямів і практик. І він звучить так: не віддавайте пропагандистським силам ваших близьких.
І тут кожен обирає для себе — відпустити чи боротися. Якщо ви обираєте боротися, то повинні знати, що успіх цієї боротьби безпосередньо залежить від того, залишається ваша близька людина у своєму пропагандистському середовищі чи ні. Її треба різко звідти витягувати і починати довгу реінформізацію. Тільки коли людина сама почне бачити реальну картинку і на власному досвіді проживати нову інформацію — вона буде в змозі аналізувати ситуацію, чути і приймати інші висновки. Інакше не вийде.
Більше на тему: Чи можна достукатися до свідомості росіян, розповідає Анна Просвєтова
А поки російські родичі залишаються у своїй інформаційній бульбашці, я не бачу, яким чином їх можна переконати. Їхній мозок не готовий до реальності, відмінної від тієї, що показує російське ТБ, і він її всіляко блокує. Вони не мають запиту на пошук іншої інформації. Вони не мають запиту на зміну своєї картини світу. Тому будь-які спроби переконати будуть дедалі болючішими лише для українців. У росіян вони викликають злість і агресію.
Чому? Тому що в їхньому переконанні українські родичі проти їхньої волі намагаються нав’язати інформацію, про яку вони не питали. У свідомості людини це сприймається як вступ на її особисті межі, моральний тиск. Тому вони зляться. Тому вони спочатку кажуть: “Та потерпи, все буде нормально”, ― та коли український родич продовжує наполягати, то вони вже кричать: “Все, відчепися, краще б вас усіх там розбомбили”. Ця агресія може бути не конкретно на Україну чи на вас, а як захисна реакція психіки, яка відстоює свою інформаційну територію. Тому з того боку іншої реакції не буде, хоч би як нам хотілося.
А наші українці, які намагаються достукатися до родичів, що довше продовжуватимуть, то сильніше відчуватимуть ще більше розчарування, біль та образу. Бо вони вкладають максимум енергії в ці посили. І дуже великі надії покладають на ці посили. Тому, доводячи щось російським родичам, ми насамперед копаємо емоційну яму собі. Наразі я не бачу тут інших варіантів.
Я не прихильник позиції “давайте не говорити про політику та усміхатися одне одному, адже це наші родичі”. Настав час визнати, що якщо родичі не хочуть чути нашу інформацію і бачити нашу реальність, то не потрібно їх просити про це. Це їхнє життя та їхній вибір. А ми зараз робимо свій, і нам не потрібне прийняття тих, хто перебуває в інформаційній бульбашці під впливом пропаганди».
