100 днів суцільного жаху: ведучі програми «Вікна-новини» поділилися переживаннями під час війни
Сьогодні 100 днів з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Зранку 24 лютого українці були налякані та дезорієнтовані, не знали, що робити. Українські воїни продовжують хоробро боронити Україну, й більшість людей дозволили собі розслабитися. Ведучі програми «Вікна-новини» розповіли про 100 днів війни у їхньому житті. Подробиці ― в матеріалі СТБ.
Тетяна Висоцька, ведуча «Вікна-новини», «Таємниці ДНК»:
100 днів як календар у мене на кухні завмер на даті 24 лютого. І, насправді, у мене поки не піднімається рука змінити дату. І так само 100 днів на внутрішніх дверях і вікнах ― скотч. Я думаю, що нам просто треба звикнути до того, що ці 100 днів змінили наше життя назавжди.
Відчуття, що цей день ніяк не закінчиться. 100 днів як один суцільний жах. Я щоранку прокидаюсь, читаю стрічку новин, що відбулося за ніч, і постійно сподіваюсь на те, що «ще трошки, ще трошки…». В мене, як і в більшості людей, за відчуттями ― не було весни. Перші тижні війни взагалі змішалися в один жахливий день. Така собі «гумова» здатність часу.
Я вдячна родичам, які прихистили мене з дітьми, ― це вчинок. Неможливо забути всі людські історії ― чи то трагедія, чи порятунок. Породіллі з немовлятами в підвалах і метро, поранена матір, що захистила собою доньку, якій всього кілька місяців. Дуже болить рідна окупована Херсонщина, їй дістався в цій війні окремий вид тортур.
Три головних висновки, яких мене навчили ці 100 днів війни:
- Наша психіка дійсно показує чудеса адаптивності, і за це подяка природі.
- Важливіше за життя людини, близьких і дітей дійсно нічого немає.
- Сушити сухарі ― це не смішна фраза від бабусь, а важлива стратегічна дія.
А ще я всі 100 днів думаю про те, що у нас попереду марафонський біг. Проте марафонське терпіння і витримка мають перемогти. Перемоги нам, попри все!
Ольга Кучер, ведуча «Вікна-новини»:
По відчуттях ― ніби ціле життя минуло! Страх, паніка, жах, а тоді ― турбота, підтримка, віра! Такий шалений спектр емоцій пережили за цей час. Кожен день був ніби безкінечно довгим, але тижні летіли за тижнями і не встигли озирнутися як війна триває вже сто днів. Нехай більше не буде у неї круглих дат. Нехай вона скоріше закінчиться.
Шокували історії і розповіді людей, які пережили окупацію, і звірства російських солдат. Хочеться забути і ніколи не згадувати муки дітей, їхні каліцтва. Хочеться витерти з пам’яті всі фото з місць розстрілу і масових поховань. Хочеться про це не думати, але це не зітре цих подій з історії. Відтак треба про них знати і не забувати. Не забути жодного злочину і покарати за нього, аби це не повторилося знову.
Перший висновок ― ніколи не сумніватися у собі. Так зробила Україна ― не сумнівалася в собі і вступила у бій, чим здивувала весь світ. Другий ― не боятися просити про допомогу. Це і про себе, і про Україну. І третій висновок ― цінувати кожен день. Це і про своє життя, і про життя саме в Україні.
Яна Брензей, ведуча «Вікна-новини»:
Для мене ці 100 днів, як один нескінченний день. Здається, що все було щойно, але разом з тим ― як і в іншому житті. Дивне відчуття, ніколи не мала такого. Виходжу на вулицю і не розумію, чому я не в теплій куртці, чому довкола так зелено? Наче ж лютий досі…
Це були 100 днів болю, сліз, переживань, але так само 100 днів невимовної гордості, гордості за наш народ, який голими руками зупиняв танки, гордості за наші Збройні сили, які зупинили другу армію світу. Ми простояли 100 днів і стоятимемо далі! Бо не на тих напали!
Був, здається, 6 чи 7 день війни. Росіяни під Києвом, постійно бахкає, я мало сплю та їм. Мені дуже страшно і я майже погоджуюсь їхати зі столиці. Ми сидимо у бомбосховищі, перечікуємо тривогу, аби піти подивитися, що там на вокзалі. І у цей момент заходить мій колега, Вадим Карп’як. Ми, як завжди, розмовляємо про все на світі, і Вадим говорить фразу, яку я, мабуть, запам’ятаю на все життя: «Ти можеш бути сторожем свого життя, а можеш бути хазяїном». І я вирішила стати хазяйкою ― лишитися в Києві, робити улюблену роботу і бути поруч із близькими мені людьми. Права розпоряджатися своїм життям окупантам повністю у мене не забрати.
Три головних висновки, яких мене навчили ці 100 днів війни:
- Менше плануй ― більше роби. Ти не знаєш, що буде завтра, тому живи зараз.
- Не жалійся на своє життя. Більшість проблем нічого не варті, коли летить крилата ракета.
- Матеріальне ― дуже крихке, його примноження не може бути головною метою життя.
