Рубрика #Херсонськіголоси від ведучої СТБ Тетяни Висоцької: «Я бачила, як атрофуються м’язи моєї дитини, як скручуються її кінцівки, а я навіть не маю можливості вийти на вулицю»
У своїх соцмережах ведуча Вікна-новини на СТБ Тетяна Висоцька започаткувала рубрику #ХерсонськіГолоси: у ній вона розказуватиме історії українців із Херсону, які їй надсилають в особисті повідомлення. Докладніше — у матеріалі на STB.UA.
На своїх сторінках ведуча поділилася ще однією історією українців з окупованого Херсону.
«Ця історія просто безподібна за своєю вірою і силою. Тим, чого нам всім так зараз бракує! Отже, ось вам заряд від незламної мами Каті і прекрасної доньки Софійки!», ― пише Таня Висоцька.
Більше на тему: Рубрика #Херсонськіголоси від ведучої СТБ Тетяни Висоцької: «Сусіди і більшість мешканців селища з нетерпінням чекають деокупації»
«Можливо, моя історія когось надихне чи подарує промінчик віри та надії…
Іде війна…Вже так довго…А я дивилась на свою дитину і розуміла, що ніяк не можу їй допомогти. Бо знаходились в окупованому Херсоні, бо моя дівчинка ― інвалід, має страшний діагноз ― ДЦП.
14 років поспіль я вела боротьбу на своїй особистій війні з невиліковною хворобою.
Інколи вигравала, інколи все було марно. А зараз я просто програю! Бо не маю можливості допомогти… Я бачила, як атрофуються м’язи моєї дитини, як скручуються її кінцівки, а я навіть не маю можливості вийти на вулицю…Там “руський мир”, і ніхто не знає, чим саме закінчиться твоя прогулянка. Страшний душевний біль від того, що я нічого не можу зробити…Я програю цю війну…Хвороба перемагає завдяки “освобождєнію”…
Але в якийсь момент я сказала собі – “Ні! Так не буде, я й надалі буду боротися! Не маю права бути слабкою!” І ми виїхали… Це було в квітні і це було найстрашніше рішення в моєму житті.
Жахлива подорож. Ставка ― наші життя. Коли проїжджали руські блокпости, моя дитина з жахом питала: «Мама, то хто стоїть? То руські, да?”
“Ні, донечка, то не руські” ― мусила відповідати я, щоб хоч якось заспокоїти свою дитину. А сама заклякла від страху. Посивіла повністю. Але мала чітку мету ― їхати, як би не було страшно. Їхати туди, де моїй Софійці допоможуть.
3 доби у подорожі ― і ми у Трускавці. Лікарі радо нас зустріли. Дуже чуйно, з розумінням. І ми пройшли таку важливу для нас реабілітацію. Ми знову виграли! Нехай не надовго, але це успіх у моїй боротьбі! І це сталося тому, що ми мали віру. Сил не мали, мужності не мали. Тільки велику віру!
Наразі я замислююсь: може, це і є найголовніший фактор будь-якої війни? Мати щось дуже гаряче в своїх грудях…Те,що зветься Вірою та Надією!
Зараз ми в Хмельницькому, бо в славетному Трускавці трохи задорого знімати житло. Та ми пройшли цілий місяць якісного лікування!
Велике дякую за Вашу увагу до наших історій, на жаль, сумних, але,все одно, при надії….
Моя донечка, мій ангел, смілива та сильна, впевнено стала на ноги після вдалої реабілітації!
Дивно, але її віра сильніша за мою. Дивлюсь на неї і розумію, що українські діти найкращі.
Вже через 2 тижні у нас нове лікування, знову у Трускавці. А це ще один великий крок до нашої перемоги над хворобою.
А з вересня я буду займатися тим, без чого не уявляю свого життя і чим займалась останні 10 років – вихованням діток дошкільного віку, підготовкою до школи. Це моє покликання, це має бути приватний садочок, з укриттям, тому плануємо працювати офлайн.
У Трускавці, у міжнародній клініці відновлювального лікування, ми вже загалом були 10 разів. Тому це великий та довгий шлях, після якого кожного разу є позитивні результати. Наразі звертаюсь до різних благодійних фондів. Нам допомагають, проплачують лікування.
ДЦП ― така хвороба, яка потребує постійних корекцій, реабілітацій. За 14 років Софійкіного діагнозу ми загалом побували 19 разів на різних лікуваннях. Львів, Трускавець, Київ, Одеса…
І кожного разу я бачила прогрес, бо завжди “контролювала” хворобу. Ось чому під час війни я побачила погіршення ситуації: страх, дитина “згиналась” від вибухів, судомило тіло і почало відбуватися різке погіршення. Тіло “заклякло”, погіршилася мова.
І ми виїхали, з однієї війни. Для того, щоб перемогти в іншій.
У Херсоні лишилася мама, вже 2 тижні як є зв’язок. Домашній інтернет, звичайно, вже з Криму. Інших варіантів, на жаль, немає. Виїжджати не захотіла, вона там одна, лише кицька. Це мій біль. Вона вчителька укр.мови, не дай Бог, що робиться з освітніми закладами в місті. В неї хвора спина, а зараз виїзд з Василівки ― це дев‘ять кіл пекла.
Пані Тетяно, вибачте, але я завжди шукаю шляхи і стукаю в усі двері. І Вас мені доля послала не просто так.
Тому хочу запитати, можливо, Ви знаєте куди можна мені звернутись?
Лікування нам проплачують, але живемо ми досить скрутно. Отримую тільки 5 тис як ВПО. Все. Ліки для Софійки коштують немало, спеціальне взуття та ін.
Місцева влада, Хмельницька, нічим не допомагає. Продуктовий набір ― 1 р.на місяць. Останній раз там лежало 3 кг пшеничної каші, 2 кг гнилих яблук, засохша хлібина з пліснявою, кілька в томаті. Правда, був цукор та олія і 400 гр макарон.
В Херсоні нам дуже допомагала редакція газети “Новий День” та обласна рада. Тому я завжди мала можливість дати все необхідне своїй дитині. До речі, ця дівчинка народилась з вагою 1 кг та 150 г, і ніхто не давав ніяких шансів на життя. А вона жила! І я разом з нею. І всьому світу доказувала,що Можливо Все!
Віримо, надіємось і безмежно любимо свою країну»
«Тому і я не просто так прошу ― можете допомогти мамі і Софійці ― пишіть мені в особисті, я сконтактую. Надсилайте мені ваші історії, я їх оприлюднюватиму. Бо весь світ має знати, які вони, херсонці, і як це, коли #ХерсонцеУкраїна», ― попросила Тетяна Висоцька.
Якщо у вас є історії особиста чи близьких, яку має дізнатись якомога більше українців, пишіть Тетяні в особисті повідомлення в соцмережах.
Інстаграм: https://www.instagram.com/t.vysotska/
Фейсбук: https://www.facebook.com/profile.php?id=100000474422312
Конфіденційність гарантована!
