Якщо запам’ятовувати обличчя людей, яким надаєш допомогу, можна схибнутися: відверта сповідь військової парамедикині у проєкті «Позивний «Надія»

Героїнею минулого випуску проєкту про відважних українських жінок «Позивний Надія» на СТБ стала українська парамедикиня Вікторія Ткач, яка рятує життя наших захисників. Про найстрашніші періоди війни для неї особисто та чому старається не запам’ятовувати обличчя людей, яким надає допомогу, вона відверто розповіла в інтерв’ю ведучій Надії Матвєєвій.

Вікторія обіймає посаду фельдшера, а також викладає курс тактичної медицини. Ще з 2014 року жінка активно волонтерила, їздила на схід України. Потім займалась військовою медициною, пройшовши чимало тренінгів.

«Медицина завжди давалась мені доволі легко. Я не боюся крові. Сприймаю людину як плоть і як душу. Якщо людина мертва, то вона вже мертва. Досвід набувається безпосередньо в твоїй роботі, – розповіла парамедикиня. – Пам’ятаю свою першу поранену. У неї були опіки обличчя, рук, грудей. Мене трусило, аж до блювоти. Було страшно щось забути. Але я її врятувала і з того моменту все добре пішло».

Окрім того, що жінка надає медичну допомогу і евакуйовує військових, вона також рятує тварин.

Вікторія зазначає, що в її професії немає значення, чоловік ти чи жінка. Найважливіше – сумлінно працювати, в тому числі фізично. Адже вага спорядження бойового медика – від 10 кг.

«У мене посада фельдшера, але я можу літати, верхолазити, виконувати роботу на воді. Зараз така війна, що кожному бійцю треба вміти все. Навіть якщо ти не медик, ти маєш вивчати ази тактичної медицини. І так само стати бойовим медиком ти можеш, освоївши тактику бою», – пояснила Вікторія.

Найбільш емоційно складним періодом за час війни для фельдшерки стала робота на Київщині: «Працювали на київському напрямку під час ексгумації тіл, масових захоронень, катівень. Ось тоді мені в загальному стало дуже важко. Я зрозуміла, наскільки багато цивільного населення піддавалося терору та знущанням тільки за те, що вони – українці. Це геноцид нашої нації.  Я з цим ніколи не зможу змиритися».

Більше на тему: Відверта сповідь української снайперки у проєкті «Позивний «Надія»

Також жінка відверто зізналась, що старається не запам’ятовувати обличчя людей, з якими працює: «Я намагаюсь самозахиститись і не впускати до себе нових людей. Адже більшості тих, кого я впустила, вже немає на цьому світі… Це просто загальна інформація, яку я в собі тримаю. Чому я стала такою? Взяти до прикладу той самий наступ. Це колосальні втрати, багато травмованих людей, і ти просто стоїш, як на конвеєрі. Ти не пам’ятаєш обличчя, кому ти надавав допомогу. Ти пам’ятаєш травми, що ти щось робив, як ти з цим справлявся, як ти евакуював, але самих людей ти не запам’ятовуєш. Бо якщо ти це робитимеш, то схибнешся. День і ніч ти чекаєш, тобі привозять, віддають, ти стабілізуєш, і так може бути добу-дві-три. Без сну і в холоді. З найближчим твоїм екіпажом, якому ти довіряєш і своє життя, і здоров’я».

Дивіться «Позивний «Надія» щонеділі о 22:00 на СТБ.

Читайте нас також у Viber і Telegram СТБ