Гордість країни – герої нашої збірної Invictus Games 2023
Минулого тижня національна збірна України вкотре довела світу, що наша нація незламна, на міжнародному спортивному заході Invictus Games для військових і ветеранів, які проходять реабілітацію після бойових травм. Телеканал СТБ традиційно став інформаційним партнером української збірної і презентував проєкт-присвяту власного виробництва «Нескорені». В рамках спецпроєкту українцям запропоновано для перегляду цикл діджитальних інтерв’ю про відновлення, сім’ю та мотивацію учасників Invictus Games, які виходитимуть протягом вересня і жовтня на YouTube-каналі СТБ та у фейсбуці мовника. Тим часом пропонуємо ще раз згадати гордість країни – героїв нашої збірної.
Богдан Яроцький
м. Ізюм, Харківська область, військовослужбовець Збройних Сил України
До повномасштабного вторгнення росії в Україну працював в Ізюмському лісовому господарстві, на Харківщині, на посаді майстра лісу. Там чоловік і зустрів перші бої та отримав травму. Це було 9 березня, пригадує Богдан, коли росіяни стирали все І артилерією, і авіацією, і танками, і мінометами. Тоді був приліт по позиції, в результаті чого командування загинуло. Все, що пам’ятає захисник – це спалах. Потім – що летить головою вперед, спиною вниз, а нога вже ледь тримається. Під час реабілітації Богдан дуже хотів викинути милиці та почати ходити. Вже за місяць він пересувався на навчальному протезі самостійно. І навіть вже був під Бахмутом.
“Я б хотів, щоб на мене реагували так, як кожен хотів би, щоб реагували на нього. Мені не потрібно подяк і криків про героїв. Але якщо запросять в школу поговорити з дітками – я прийду.”, – ділиться Богдан.
Максим Дмитраш
м. Черкаси, поліцейський Національної поліції України
До 2010 року працював і на будівництві, і на станційному обслуговуванні, і на мийці. Потім став працівником структури МВС. У 2016 залучився для оборони Вуглегірської ТЕС у Світлодарську. До 2017 року мав три поїздки в зону АТО/ООС. А потім почалася підготовка до наступного етапу – здійснення маленької мрії – потрапити до підрозділу спеціального призначення КОРД.
22 травня 2022 року полк “Сафарі” перебував на місці дислокації в Запорізькому районі. Росіяни нанесли три ракетних удари по місцю, в результаті чого більше 20 поліцейських загинуло, а більше сотні – отримали поранення.
Через складне поранення Максим впав в кому. Але вже через п’ять днів потроху стабілізувався. Потім, завдяки силі духу, почав вставати, сидіти і потихеньку їсти.
“Перші дні я не хотів нічого, навіть жити. Єдине, що мене врятувало – моя дружина, яка була завжди поруч і яку я не міг підвести. Тепер я живу не тільки для своєї сімʼї і себе, а ще й для всіх тих, хто спостерігає за мною з небес. Бо я не маю права їх всіх підвести», – говорить Максим.
Олег Должок
м. Кривий Ріг, ветеран Збройних Сил України
Працював прохідником на шахту «Ювілейна». 24 лютого, після нічної зміни, Олег разом з іншими гірниками виїхав із шахти. Нагорі шахтарів чекала шокуюча звістка – почалася війна. Олег одразу пішов у військкомат і вже 25 лютого прибув до 60-ої бригади, яку було сформовано у складі 17-ї окремої Криворізької танкової бригади. З березня він приступив на бойове чергування поблизу села Орлове на Херсонщині. 11 березня, утримуючи наступ в напрямку Кривого Рогу, Олег зазнав поранення. Медики врятували йому життя, але реабілітація триває й досі. Вдома мужнього воїна підтримує кохана дружина Анастасія та турботлива родина.
“Найскладнішим було прийняти себе, прийняти те, що рука не працює. Я дуже довго з бандажем ходив. Потім вже руку розробив. Але дружина завжди була поряд, підтримувала. У мене загалом не було періодів, коли я дуже занепадав духом. І я ні про що не шкодую”, – говорить Олег.
Олександр Маковей (Макоша)
м. Хмельницький, військовослужбовець Збройних Сил України
Олександр Маковей з позивним «Макоша» пішов на російсько-українську війну в березні 2014 року. Він брав участь у боях під Щастям, Станицею Луганською, Лисичанськом, Сєвєродонецьком, Лутугіно, Золотим. Першу контузію Олександр отримав біля Луганського аеропорту, у свій день народження. Другу контузію та осколкове поранення лівої руки та ноги – 15 жовтня 2014 року. У березні 2015 року повернувся з війни до цивільного життя. Каже, йому ще довго снилися вибухи, тому довелося працювати з психологом. Спробував різні види реабілітації, але зупинився на спортивній. Попри минулі травми, після 24 лютого хмельничанин знову звернувся до ТЦК. Він захищав Київщину, боронив нашу землю на Сході – у районах Сєверодонецьку та Лисичанська. Під час одного з мінометних обстрілів боєць отримав вогнепальне поранення тазу та нижніх кінцівок.
“Коли перший раз повернувся з війни, доньці було сім років, і заради її фехтування почав займатися спортом. Це мене витягнуло тоді, – розповідає Олександр. – Коли син почав повзати, це спонукало рухатися. Мені важко згинатися, але до сина треба нагинатися. Відчуваєш біль, а його візьмеш на руки, він щось щебече, муркає – вже й легше стає. Добре стає. Найкраще, коли він засинає на животі і ти з ним”.
Олександр Пономарьов
м. Очаків, Миколаївська область, військовослужбовець Збройних Сил України
Олександр служить в ССО. Говорить, що до війни їх готували: відпрацьовували нальоти, засідки, закордонні техніки ведення бою з різними видами зброї.
У 2014 році поїхали під Харків, в район Слов’янська, Краматорська. За словами військового, тоді було багато втрат через поганий взаємозв’язок.
В тодішньому Артемівську, сьогодні усім відомому незламному Бахмуту, потрапив до російського полону, де пробув три місяці. Звільнили тому, що прострілена нога почала гноїтися.
За Олександра дуже вболівають діти.
Брав участь у Всеукраїнських «Іграх Нескорених» у Черкасах у 2021 році. Змагався у бігу на різні дистанції та веслуванні на тренажерах.
“Моє гасло: “Кожен мій прожитий день – кращий, ніж я прожив учора”. Може це грубо, що я живу одним днем, але вчорашній день я намагаюся не згадувати. Намагаюся реалізувати плани у сьогоднішньому дні. Намагаюся побути з дітьми, допомогти жінці. Наші чоловіки забувають, хто такі жінки. Не кожен військовослужбовець перетворюється на джентльмена і не кожен згадує, що дружина може підтримати краще за будь-кого. Коли я був в полоні, моя дружина вийшла на американських волонтерів. Так мені люди і допомогли”, – розповідає Олександр.
Олександр Будько (Терен)
м. Рівне, військовослужбовець Збройних Сил України
До початку повномасштабного вторгнення працював баристою. А вже вранці 24 лютого Сашко шукав можливості потрапити на фронт. Вже за півроку він стане командиром взводу 49-го окремого стрілецького батальйону Карпатської Січі з позивним «Терен». Під час контрнаступу на Харківщині в День Незалежності України був тяжко поранений, через що втратив обидві ноги.
Чоловік став на протези після трьох місяців відновлення. Спеціалісти виготовили для Сашка протези для кросфіту та для бігу. І веде активний спосіб життя. Став відомим у соцмережах, його постери з’явились в метро. У своєму Instagram чоловік розповідає про будні військових без прикрас. Уже навіть і книгу пише — воєнну біографію під назвою «Історія впертого чоловіка».
Бренд одягу STAFF створив колекцію одягу разом з Сашком. Концепт ідеї, в основу якої лягли публікації «Терена» в Інстаграмі — його щоденник війни. Гроші від продажів віддають побратимам з Карпатської Січі, які досі на передовій. Також український бренд прикрас ручної роботи «Цвіте Терен» та військовий створили спільну лімітовану колекцію. Весь прибуток передають на благодійність.
“Мене надихають люди. А те, що я роблю, надихає людей. Вони про це кажуть, пишуть, а це, своєю чергою, надихає мене. Я бачу, що це не дарма. Виходить така взаємна синергія, яка заряджає”, – говорить Олександр.
Більше на тему: Я не втратив, а здобув: учасник української збірної на Invictus Games Олександр Будько про втрату кінцівок та силу духу
Веніамін Бондарчук
наймолодший учасник збірної. Ветеран Збройних Сил України
Веніамін пішов на строкову службу та потрапив у морську піхоту. Потім почався повномасштабний наступ. З товаришами боронили Одесу, за нею – Миколаїв, а 27 травня — пішли звільняти окуповану Херсонщину. У 2022 році, обороняючи країну від ворога, Веніамін вивозив поранених і загиблих побратимів та підірвався на міні. Врятував хлопця, надав першу допомогу і вивіз – друг з позивним «Чава», з яким товаришують з перших днів служби. Весь час поруч з Веніаміном була наречена Ліана.
«Заради дітей не шкода віддати ще одну ногу і життя, щоб у них було гарне майбутнє, щоб вони не бачили все це горе, — каже морпіх. — Моєю підтримкою стали мої рідні, а саме моя дружина і мама з татом. Ще дуже велику роль зіграло те, що мені батьки подарували собаку».
Віталій Бородавка
військовослужбовець, Національна гвардія України
З дитинства мріяв стати військовим, спецпризначенцем. Потрапив у загін “Омега”. Потім ротації почалися в зону ООС, де Віталій став командиром бойової групи.
З першого дня повномасштабної війни боронить Україну на полі бою. Під час дорозвідки в Терновій на одному із завдань, коли тероборона відійшла, виїхали три російських танки і почали працювати по українських військових. Віталій згадує, що танк бив так близько, що його волосся обпалювало полум’ям і воно аж закрутилося. Йому пощастило, що уламки пролетіли не в нього, однак кілька дрібних залетіло. Остаточно чоловік прийняв рішення піти з групи після загибелі близького друга.
“Я став спокійнішим. Цінності змінилися, бо чимало друзів загинуло. Розумієш, що багато чого можна змінити чи купити – через речі не треба засмучуватися. Засмучуватися можна тоді, коли тобі ставлять задачі – піти в тил противника на 10 кілометрів, взяти три села силами трьох груп, а в тебе немає евакуації і артилерії, є лише NLAW, РПГ. Ти розумієш, що якщо тебе поранять, то навіть ніхто не зможе донести тебе фізично, якщо там зав’яжеться сильний бій. Дружина вражена моїм спокоєм”, – ділиться Віталій.
Юлія Шевчук
медикиня евакуаційних добровольчих підрозділів, іструкторка, ветеранка
Для Юлії війна почалася з Майдану, де вона стала на шлях парамедика – надавала першу допомогу пораненим. Сама отримала два поранення. Перше було під час виїзду за пораненим у 2016 році на точці забору – поруч прилетіла міна. А в 2022 році сталась це більше травма – закрита черепно-мозкова і постраждали обидві ноги.
Зараз 29-річна Юлія Шевчук проходить реабілітацію. Вона планує й далі займатися наданням домедичної допомоги та евакуацією, бо хоче робити все можливе, щоб зберігати життя.
“До широкомасштабного вторгнення я планувала, що активно попрацюю, зароблю певну суму грошей і хотіла робити свій невеликий реабілітаційний центр, який працюватиме по доказовим протоколам, який розбиратиметься саме у специфіці військової травми. Зараз в цьому ще більша потреба”, – говорить Юлія.
Нагадаємо, що також в рамках «Нескорених» можна відвідати масштабний надихаючий фотопроєкт «Нескорені можуть все», присвячений ветеранам та військовим Збройних Сил України, які захищають нашу незалежність. Фотовиставка триватиме до 1 жовтня. Локація: конкорс між Центральним та Південним залізничними вокзалами Києва. Проєкт реалізовано в партнерстві з Укрзалізницею.
