Головна героїня серіалу «Просто Надія» Зоряна Марченко про виклики першого року великої війни

Зоряно, як повномасштабна війна змінила ваше життя?

Пам’ятаю, як прокинулась десь о четвертій ранку з якимсь дивним відчуттям неспокою. Пішла на кухню робити каву, коли й почула перший вибух. Він був дуже гучний. Спочатку не зрозуміла, що сталося, і почала читати новини. А там одне за одним були повідомлення про вибухи. По телевізору налякані ведучі без гриму розповідали, що відбувається. Я думала, чесно кажучи, що скоро все закінчиться, адже повномасштабної війни просто не може бути у сучасному світі. Коли прокинулась донька, я вирішила нічого їй не пояснювати, аби не лякати, але попросила її бути у цей день максимально уважною і слухняною. І поки вона дивилась мультфільми, я швидко збирала якісь речі. І потім ми просто чекали та спостерігали за розвитком подій та до останнього не вірили, що все це відбувається насправді. Першу ніч ми ще ночували вдома, але рано вранці наступного дня, коли знов почалися потужні вибухи, ми з донькою вперше спустилися у підземний паркінг.

Чи було у вас очікування, що станеться вторгнення?

Абсолютно не було. Пам’ятаю, напередодні на знімальному майданчику хтось обговорював таку можливість, але я не сприймала це серйозно, не особливо цікавилася політикою і, на жаль, не надто свідомо ставилася до деяких важливих речей, що відбуваються в країні, тому для мене це було максимально неочікувано і я була абсолютно не готова.

Чи сподівалися на початку вторгнення, що кіновиробництво повернеться так скоро?

Спочатку я про це навіть не думала, це все було насправді не на часі. І коли почалися розмови про те, що, можливо, колись, наступного року, щось буде відновлюватись і я зможу повернутися до своєї професії, дуже сумнівалася, що це можливо. І ось зараз я дуже рада, що потроху повертаюся до життя, до роботи, до улюбленої сфери. Радію, що саме кіновиробництво почало «прокидатися», адже дуже важко жити лише новинами, людей необхідно відволікати й давати їм надію, і тим самим допомагати триматися.

Що ви відчули, коли вперше з початку війни знову потрапили на знімальний майданчик?

— Я не відчувала, що щось змінилося. Мені пощастило, бо мій перший проєкт від 24 лютого «Просто Надія» був у колі знайомих мені людей — знімальної групи, режисера, акторів, тому мені було максимально комфортно. Звісно, були свої нюанси: якщо сирена, ми ставимо зйомки на паузу та йдемо в укриття, і навіть в контракті з’явилися нові пункти, що стосуються війни. Але це наші реалії. І цей проєкт «Просто Надія» назавжди залишиться для мене особливим, тому що він перший від початку повномасштабного вторгнення.

У серіалі «Просто Надія» ваша героїня, залишившись одна в чужому місті та з трьома дітьми, вимушена починати власну справу та самотужки «ставати на ноги». Чи доводилося вам переживати подібне?

— Так трапилося, що у моєму житті теж була історія, коли довелося починати все спочатку. Моя донька Агата народилася в іншій країні, і після розлучення з її батьком мені запропонували роботу в Києві, я зрозуміла, що є можливість повернутися додому. Так я вирішила переїжджати, шукати квартиру, облаштовувати на новому місці життя своє та дитини, а також шукати допомогу у догляді за донькою, поки я буду працювати. У цьому питанні мені дуже допомогла моя сім’я: мама, тато й старша сестра. Вони взяли на себе всі домашні обов’язки. Тому так, починати все з нуля — мені це знайомо. Цей серіал про те, як важливо не втрачати надію, попри обставини, що сьогодні актуально для кожного з нас. А ще про всіх українських жінок. Я взагалі вважаю, що таких жінок, як у нас, в Україні, немає більше ніде. Мені здається, вони вже нічого не бояться, ми — справжні воїни.

Читайте нас також у Viber та Telegram СТБ