Юлія Панкова: Ми провели 15 днів у повній окупації під Гостомелем
Більше на тему: Українець втратив дружину й дітей, які евакуювалися з Ірпеня, через обстріл окупантами
14 ночей у підвалі за +5. На другий день зник зв’язок, на третій – світло. Без світла, без газу, без опалення, ліків та бензину. Ми були відрізані від усього світу.
Ми не могли виїхати. Нас не випускали. У сусідньому селі розстріляли родину. У нас убили друга, який роздавав їжу мирним жителям.
У друзів у ці дні померла мати. Її винесли та поклали на лавочку у пакеті в Гостомелі. Її досі не поховали…
У наш двір влетів товстий уламок від «граду». Ми чистили мітки для авіації на нашому газоні. Адже вони літали над нами щодня.
Їхні установки стояли в лісі, де я гуляла з собакою «до», і щовечора я завмирала біля вікна, де можна було зловити зв’язок. І віконні рами штовхали мене від цих страшних вибухових хвиль.
Я навчилася розрізняти звуки ― розриви вакуумних бомб, «градів» та «ураганів», польоти винищувачів, військових літаків та «алігаторів». Коли було «тихо», ми готувалися морально до нових бомбардувань.
Більше на тему: Українець Ігор Можаєв втратив усю сім’ю та дім після обстрілу росією України
9 березня вони ввалилися до нас у хату. 13 підготовлених, одягнених до зубів кадировців. З рудими бородами, обмундировані до зубів. З пзрк/«іглами» за плечима й потертими автоматами. У георгіївських стрічках, на спинах із написом «розвідка». Вони вирвали хвіртку, влетіли в будинок за секунду, рухалися по-спецназівськи, вриваючись у кожну кімнату. Це пекло тривало не більше 30 хвилин, але здавалося вічністю. Вони забрали телефони, мисливську зброю. Вони погрожували батькові. Це було останньою краплею. Ми ризикнули виїжджати. Далі не можна було лишатися.
Найстрашніше було наважитися на евакуацію, адже зеленого офіційного коридору до нас не було. А відеопідтверджень про розстріл мирних жителів було багато. Я розуміла, що цей день може бути останнім. Я прийняла це і змирилася.
Ми виїхали. З білими прапорами, які ми пошили з простирадл і швабр. У колоні з 4 машин. З дітьми та немовлям, у якого скінчилася суміш і воно було на межі смерті. Ми дивом проїхали 3 ворожі блокпости. Від кількості техніки та військових німіли руки.
Я побачила все … Обвуглені, замерзлі тіла, розстріляні цивільні машини, розбиту техніку. Ми зупинялися щоразу на узбіччі, коли на зустріч на божевільній швидкості мчали колони ворожої техніки. Ми пробиралися під «градами»… і молилися. Ми навчилися по-справжньому молитися.
Тепер я не можу слухати музику. Мене дратують гучні звуки. А в тиші відчуваю немислиму напругу. Постійно чекаю, коли прилетить. Було все: страх смерті та голоду. Віднімалися ноги. Я не могла відновити дихання після чергового бомбардування.
Ми залишили все, але ми вижили.
Більше на тему: Нікіта Добринін: Почати війну задля уникнення війни — найвищий ступінь кремлівської шизофренії
