19 лютого о 20:15 на телеканалі СТБ вийде 4-серійна драма «Мама», події якої розгортаються на окупованому Донбасі. І поки глядачі затамували подих і з нетерпінням чекають на прем’єру, авторка ідеї та креативна продюсерка Валентина Руденко розповіла про те, чому взагалі вирішила створити цей проєкт. Подробиці — далі в матеріалі!
Більше на тему: Тамара Антропова: Фільм «Мама» ― справжній і живий
Що вас підштовхнуло до створення цього проєкту?
Ми, вся країна, живемо, на жаль, у часи війни. І так склалося, що одна частина країни живе мирним життям, і це дуже добре. А для того, щоб ми мали ось такі прекрасні ранки, знімали фільми, робили такі проєкти, наші герої на сході бережуть цей мир. І 14-й рік, 15-й рік були дуже важкими для нашого війська і для країни. Ми знаємо, як уся країна згуртувалася, і весь цей волонтерський рух… Усе це нам дало можливість отримати умови перемир’я. Хоча і називають його «паперовим перемир’ям», гинуть хлопці, на жаль, і сьогодні. Але вже немає таких боїв, таких шалених втрат. А ви пам’ятаєте, які це були втрати?! У ті роки були такі дні, що ми і по пів сотні втрачали.
Так складається, що дуже часто ми забуваємо про те, що нас оберігають. А між тим, уже в нашій країні є кілька тисяч матерів, які шукають своїх дітей. Кілька десятків тисяч вдів, сиріт, матерів, які втратили дітей, сестер, братів. Це все така історія, яка буде відгукуватися нам багато десятиліть, і забувати про це ми не маємо. Уся ця історія для мене дуже важлива тим, що це проста людська історія. Про те, як жінка-хірург, звичайна мама, живе своїм спокійним життям десь у якомусь місті в Україні. В один прекрасний день її син іде на фронт добровольцем, і вона нічого не може змінити. А ще через рік вона отримує звістку про те, що він потрапив у полон. І з цього моменту в її життя вдерлася оця страшна трагедія, і її життя вже не може бути таким, яким воно було до цього. Мені цікава ця історія тим, що це не просто злам людського життя, людської долі. Ця історія для мене ― історія людського духу, жінки, яка змогла, переживши свою трагедію, шукати свого сина.
Вона буквально біля нього поряд перебуває, вона їде на окуповану, непідконтрольну Україні територію. Зустрічається там з новим, невідомим соціумом для неї, якого вона ніколи не знала. І ці люди для неї дивні, і ці обставини для неї важкі, але вона через усе це проходить, бо шукає свою дитину. І це рухає всіма її вчинками, її оцінками. А потім, навіть допустивши думку, що син її міг загинути, вона все одно вірить, що він не загинув. І знаєте, у неї вистачає духу піднятися, возвиситися над своєю історією ― драматичною, фактично трагічною ― і прийняти в душу маленького хлопчика, який на її очах залишився сиротою. Мені здається, що в цій її нібито парадоксальній поведінці ― ті прості істини, з якими ми живемо. Любов, добро, серце твоє, яке ти носиш, не тільки для того, щоб твій організм мав життєдіяльність, а для того, щоб цим серцем ділитися. Щоб там жили добро, радість, любов, і ти мав завжди сили внутрішні цим поділитися і комусь дати це, незважаючи на ті обставини, у яких ти опинився, незважаючи на те, що в тебе самого на душі. Бо, зрозуміло, перебуваючи там, їй дуже важко, і вона би воліла скоріше звідти вибратися, але вона не може, бо вона шукає свою дитину. А в принципі, якщо ось так подивитися на той соціум і подумати про її обставини, вона би мала ненавидіти їх ― усіх цих людей. Для неї це дуже чужий світ, але при всьому цьому вона бореться, і, коли інші обставини вимагають втручання її любові, вона в собі знаходить сили, щоб це дати. Мені здається, що це дуже така проста істина, але досить сильна. Усі прості речі досить сильні. Це така історія, котра могла повторюватися в реаліях будь-яких воєн, будь-яких втрат. Для мене вона важлива через те, що мені менш за все хотілося, щоб моя країна переживала отакі трагедії, людські драми. Але так склалося, що це вже є, тому я хотіла би про це говорити.
Більше на тему: Мама – дивіться на СТБ з 19.02.2021
Що для вас означає війна?
Для мене війна означає іншу реальність, для мене війна ― це кінець миру. Це страшно. Через те що, коли воно вдирається до твого життя, то ти перестаєш жити життям звичайної людини, і ти живеш нібито у двох реальностях. Одна ― реальність, а друга ― містична реальність. Ти знаєш, що десь ― дуже недалеко, кілька годин на автомобілі ― і ти опиняєшся там, де все горить, земля сходиться з небом, ідуть такі страшні події, гинуть люди, гинуть діти, руйнується чиєсь житло, рухається все. І найголовніше, все це несе руйнування. Руйнування душі, фізичне руйнування. Війна ― це страшно. І я вважаю, кожен сьогодні, живучи нашим мирним життям, живучи в таких реаліях ― і в карантин, і в усіх цих заходах, ― усе одно ми маємо пам’ятати про те, що мир ― це найголовніше, що не буде миру ― то й решти теж не буде. Війна ― це те, що поглинає людей, і те, що поглинає життя, поглинає світ. Війна ― це те, що неприпустимо, і кожен має щось робити для того, щоб її в нашому житті не було.
Чи є хтось із ваших знайомих на Донбасі?
На сьогоднішній день є знайомі, які там живуть. Але якийсь час тому там жили деякі члени моєї родини. І це для мене було дуже важко. І, власне, це й підштовхнуло мене до написання, через те, що я сама прожила це життя. Слава Богу, це були не діти. Це дуже важка ситуація. Коли ти весь час думаєш, кожні 5 хвилин ти думаєш: а що там відбувається з цією людиною? Де вона, що вона? Ти не можеш подзвонити, бо ти не знаєш, де перебуває людина, і можеш зараз зашкодити. Ти не можеш написати чи мати якийсь зв’язок. Ти нічого не можеш. Ти можеш тільки молитися, і в цей момент тільки молишся і просиш у Бога, щоб хоча б дочекатися наступного дзвінка.
Більше на тему: Олеся Жураківська: Дякую, що вибрали мене, що я – мама
З чим у вас асоціювався Донбас до війни?
Я бувала на Донбасі. Донбас ― це споконвічно українська земля. Не будемо бродити манівцями пам’яті, будемо говорити прямо: це споконвічні українські землі. Візьміть і відкрийте будь-який альбом з етнографічними матеріалами! Ви побачите: українці, 30-ті роки. Тоді ж не писали «Донбас», це прийшло в 20―30-ті, коли почалася радянська централізація, а до цього називалося Луганщина, Донеччина, чи там Юзівка. Дивишся фото, а там стоять такі українські люди, у таких українських строях, можна померти ― краса! А коли я бувала там, я дуже любила Донецьк, я туди приїжджала, я була на відкритті «Донбас-Арени». І я не думаю, що її будували для того, щоб у ній було те, що зараз є. Я була на заводі «Ізоляція», бо там були різні арт-заходи, довелося мені тоді бувати по роботі тодішній. Мені страшно тепер думати, що там тортурня їхня. Коли кажеш на Донеччині чи взагалі на Донбасі слово «Ізоляція», то люди падають від страху через те, що там роблять з людьми. Усе це сплюндровано, усе це звойовано, усе це — зруйновано. Але колись Донецьк був містом, у якому було тисячі троянд, які масово цвіли на всіх вулицях. Справжнє місто троянд. Місто дуже красиве, воно було досить охайне, як усі наші українські міста. Там було дуже добре. Луганськ був простіший набагато, але він теж наш, український. Коли туди підлітаєш літаком, з’являються терикони, червоні гори, відсів різний індустріальний. А потім на зміну приходить красивий такий степ. І оці приголомшливі річки: Айдарка, Сіверський Донець. Ці місця, де Сватове, Айдар… Боже, як там красиво! Таке враження, коли оце біля Щастя, там, де крейдяні гори, думаєш: ну, напевно, Господь тут народився ― так гарно. Ми маємо все зробити для того, щоб люди хоча б пам’ятали про це, знали, думали. І робити треба все, щоб запобігати цьому. Зараз ми дуже багато говоримо про мир, і ми віримо в те, що прийде мир. Дуже хочеться, щоб він туди швидше прийшов, дуже хочеться нашої перемоги, а найбільше хочеться, щоб цього не було більше.
Які слова підтримки ви сказали би хлопцям, котрі на війні, і їхнім матерям?
По-перше, наш проєкт ― це найбільша підтримка цим людям. Я вам скажу, що коли я це задумувала, то ідея була, у першу чергу, їх підтримати. Сказати їм, що ви звитяжні. Ви, втративши, можливо, найдорожче в житті, ви вірите. І кожна мама вірить у те, що вона дочекається свою дитину. І героїня теж каже наприкінці: «Я лягаю спати і проговорюю цифри свого телефона, бо я хочу, щоб мій син їх не забував». І вона каже чоловікові: «Не будемо закривати двері, бо він прийде без ключа, а раптом він повернеться вночі». Ось уся підтримка моя в цьому. Якби я могла, я б їм віддала своє серце.
Більше на тему: Щаслива попри все – дивіться на СТБ із 08.02.2021