Акторка Вероніка Мішаєва-Яковлєва, знайома глядачам СТБ за ролями у серіалах «Просто Надія», «Підміна», відверто розповіла про свій шлях у професії, вибір ролей і внутрішні орієнтири. В інтерв’ю вона поділилася, що для неї означає акторство під час війни, яких персонажів прагне грати та чому вважає важливим залишатися чесною із глядачем.
Інтервʼю з Веронікою Мішаєвою-Яковлєвою: що розповіла акторка
– Вероніко, як ви вирішили стати акторкою? Що вас надихнуло?
– Надихнуло питання батьків, коли я вступала в перший клас Ліцею мистецтв № 133 у Харкові: «Хочеш як сестра (танцювати) чи на театральне відділення?», на що була впевнена відповідь: «Театральне!». Напевно, мною керував дух суперництва, щоб нікого не копіювати. Тому вибору професії я завдячую і батькам, і сестрі, і собі.
– Що допомагає вам розуміти своїх персонажів — емпатія, життєвий досвід? Чим для вас є акторство: роботою, хобі чи покликанням?
– Тим що робить мене безкінечно щасливою. Це для мене машина часу, життів і досвідів. Кожна персонажка є унікальною, зі своїм багажем та всесвітом.
– Є режисери, з якими мрієте співпрацювати? Чому саме вони?
– У кіно це Володимир Янощук і Наталка Ворожбит. Не знаю, чи Наталка ще працюватиме як режисерка, але моя давня мрія — бути співучасною в її всесвітах. З Володимиром Янощуком ми колись уже працювали — його тонке відчуття героїв, життя, ставлення до роботи підкупають, разом із тим, що він дуже світла людина. А в театрі це, безперечно, Тамара Трунова та Софія Салецька. Найсміливіші, найталановитіші режисерки для мене. Мрію працювати з кожною, щастя їх знати.
– Які фільми/серіали за вашою участю ви б порадили подивитися читачам? Можливо, є ті, що особливо для вас важливі?
– Залежить від того, до чого готовий зараз глядач. Серіал, яким я пишаюся, — безперечно «Тиха Нава», де ми намагалися поговорити на складні теми, які часто хочеться перегорнути й сховати. Якщо любите тру-крайм, детективи, соціальні виклики — вам туди.
Щось набагато легше й «сімейніше» — порадила б «Містер і місіс Малишки», комедійний детектив із прекрасними акторами, ну і звісно раджу подивитися серіал «Підміна», який нещодавно вийшов на екрани.
– Уявіть: вам дзвонять із Голлівуду й кажуть: «Вероніко, ми бачили вашу гру. Хочемо запропонувати роль, яку не зіграє ніхто інший». Якою ви уявляєте цю роль? Це мала б бути героїня з українським корінням, історичний персонаж, жінка з надлюдською силою чи, можливо, абсолютно непередбачуваний образ, у якому ви мрієте себе відкрити?
– Не буду віджартовуватися, бо в цьому світі можливо все. Історична персонажка — це моя мрія, але передусім найцікавіші завжди «складні» персонажі, де є багатошаровість, нетиповість для наративів, де немає «хороша»/«погана», де є складний вибір, наслідки, сила, слабкість. Де ти не функція. Ось такі ролі, ким би вони не були, найцікавіші.
– Як ти обираєш ролі, де грати, а де ні? Багато твоїх колег скаржаться на низьку якість сценаріїв. Для тебе це важливо — чи ти більше орієнтуєшся на роль, команду чи інші фактори?
– Спочатку вивчаю персонажку, якщо мені цікаво, тоді беруся. Звісно величезним важелем є команда. Якщо це, наприклад, авторитетні для мене професіонали, яких я згадувала раніше, то між моїм зацікавленням персонажкою, може виграти бажання співпрацювати з режисерами, яких я професійно поважаю. Так само це працює у випадку, коли пропозиції надходять від одіозних режисерів, де якими б цікавими не були персонажки чи історія, але їх бегграунд не зіграє на користь мого вибору, навіть якщо заробіток грошей дуже актуальний для мене.
– В Україні часто беруть у кіно та серіали блогерів чи співачок, навіть якщо вони не мають акторського досвіду. Як ти до цього ставишся? У Голлівуді теж таке практикують — Леді Гага, Дженніфер Лопес, Джастін Бібер, Аріана Гранде. Як думаєш, у нас це працює так само якісно, як там, чи все ж відрізняється?
– Я спокійно до цього ставлюся: хтось робить це менш талановито, хтось — вдаліше. Якщо це доречно і спрацьовує — чому ні. Та все ж краще поважати глядача.
– Яка роль актора в суспільстві під час війни?
– Актор, як і будь-який українець у цій війні, відіграє ключову роль. Ти або у війську, або для війська. Ніхто за тебе цю роботу не зробить. Якщо ми ніяким чином не долучені до Сил оборони, не дивуйтеся потім російським танкам під вікнами в майбутньому. Нас ніхто не спасе, окрім нас.
– Нещодавно на екрани вийшов серіал «Підміна» чому глядачам точно варто подивитися?
– Бо там грають прекрасні акторки та актори. Мої фаворити — Тоня Хижняк, Лариса Руснак, Наталя Доля, Іван Бліндар та Костянтин Октябрський. Працювати з ними було насолодою та удачею. І чарівний вайб Болгарії.
– Які у вас є спільні риси з твоєю героїнею Радою?
– У наших слабкостях. Мені було шкода її по-людяному: вона з дитинства закохана у свого друга Владо. Замість пропрацювати з терапевтом цю травму, вона тікає від усвідомлення неможливості здійснення бажаного і робить купу помилок, «йдучи до кінця», все більше відходячи від здорового вирішення своєї травми. Не останню роль у цьому відіграє хворобливе виховання батьком і насилля в родині. Дякувати Богу, тут усе не про мене.
– Як би ви описали свого персонажа трьома словами?
– Зранена, затята та розкішна.
– Що для тебе означає успіх — яким би ти бачиш розвиток своєї кар’єри через 5 років?
– Робота з найцікавішими професіоналами та матеріалом. Сміливі теми, розвиток. Успіх для мене — це про щастя в професії. Коли є усвідомлення, що заради цього варто прокидатися. Коли є можливість зрушити непохитне й чесно поговорити з глядачем.
– Кажуть, актори — люди залежні від уваги. Від чого залежна Вероніка Мішаєва-Яковлєва, окрім сцени?
– Від своєї роботи — для мене це пульс. Коли я лечу в театр, на дубляж чи на зйомку, якщо я знаю, що на мене чекає щось цікаве, життя одразу прекрасне.
– Яку книгу ви зараз читаєте? Та чи впливають книги на вашу творчість/світогляд?
– Зараз полюю на «Історії українських митців. Михайло Бойчук» — коштовна книга, тому накопичую. На мене в юнацтві вплинуло зросійщення, я багато пропустила про «своїх», тому намагаюся більше приділяти уваги саме нашим героям.
Нещодавно був вечір памʼяті Максима Кривцова «Далі». Обовʼязково придбайте його збірку «Вірші з бійниці» — здається, ми не до кінця усвідомлюємо, що переживаємо зараз. Коли автори пишуть з окопів, а в момент продажу їхніх творів їх уже ховають.
«Свідчення» Вікторії Амеліної. «Я перетворююсь» Володимира Вакуленка. Щоденник Володимира, який він вів в окупації, а Вікторії разом із батьком Володимира вдалося відкопати його під вишнею в саду. Коли самого Володимира вже було знайдено в місці масових поховань у лісі під Ізюмом.
– Які театральні вистави за вашої участі ви б порадили глядачам обов’язково подивитися?
– В Академічному театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра, серед усіх улюблених мною вистав, граю в «Дурко». Лучія Фаціо радо запрошує.
Також 3 червня о 19:00 в Культурному кластері «Краків» ми зі спільнотою «Мій театр» зіграємо «Дружини» — виставу про трьох реальних жінок, коханих військовослужбовців. Повірте, ви маєте це побачити, обовʼязково приходьте.
– І наостанок: розкажіть, будь ласка, три факти про себе, які майже ніхто не знає — щось неординарне або несподіване.
– Я насправді доволі ординарна людина.
Інколи я дуже люблю сміятися. Якщо трапляється людина або компанія, яка здатна мене розвеселити — це все. Попри виснажливий знімальний процес, у такому піднесенні пройшли «Містер і місіс Малишки», де через Влада Писаренка та Валентина Томусяка я вже боялася нашу прекрасну другу режисерку Ілону, бо найскладніше було втриматися й не «розколотися» в кадрі через цих двох.
Якщо є час, я дуже багато ходжу, особливо в складні етапи життя. Можу за день виходити 20 000 кроків по Києву. Обожнюю споглядати місто, небо, людей, природу. Це мене підживлює та заспокоює.
Намагаюся не пропускати акції на підтримку військовополонених. Майже в усіх містах України та по світу вони відбуваються щосуботи та щонеділі. Зокрема — на честь 1-го корпусу НГУ «Азов». #freeazovstaldefenders
Адже Росія майже ніколи не віддає оборонців Маріуполя та «Азовсталі» під час обмінів.
Завжди думаю про тих, кого ще можна дістати. Хто б боровся за мене, якби я опинилася в тих катівнях. За них треба боротися так, як вони боролися за нас. До кінця, за кожного бійця та бійчиню. У них є тільки ми — і ми маємо гучно говорити про полон. Бо забуття — це найгірше за все.