Людмила Шупенюк: Я була впевнена, що на проекті мене вже нічим не здивувати
Зовсім скоро, 1 лютого, в ефір вийде прем’єрний випуск п’ятого сезону наймасштабнішого медичного проекту України – «Я соромлюсь свого тіла». Акушер-гінеколог і за сумісництвом постійна ведуча телепередачі Людмила Шупенюк розповіла, чого глядачам очікувати від нових випусків, які несподівані експерименти покажуть у свіжих епізодах, а також поділилася труднощами, з якими доводиться стикатися під час зйомок.
Людмила, на ваш погляд, новий сезон чимось відрізняється від попередніх?
Головна відмінність – у кількості охочих потрапити на «Я соромлюсь свого тіла». З кожним роком популярність проекту зростає, тому збільшується і кількість тих, хто сподівається, що проект зможе їм допомогти. Сьогодні люди намагаються звернутися навіть через соціальні мережі або спільних знайомих. Такий резонанс зайвий раз переконує нашу команду в тому, що ми робимо все правильно. Саме проект для багатьох стає поштовхом нарешті зайнятися своїм здоров’ям.
Які пацієнти здивували найбільше?
Чесно кажучи, після чотирьох сезонів я була впевнена, що мене вже навряд чи здатне щось здивувати. Але деяким героям наших нових епізодів це вдалося. Правда, справа, скоріше, в людському факторі, ніж безпосередньо у хворобі. З розряду: «Як так можна?!». Продовжую запитувати себе, чому в наш час цілком адекватні люди, які не живуть в глушині та мають всі можливості, щоб звернутися до фахівців вчасно, доводять ситуацію до критичної межі.
А можете виділити найскладнішого для вас пацієнта за всі сезони?
Для мене дуже багато пацієнтів – складні. Часто через якісь мої внутрішні почуття. Ти бачиш людину, спілкуєшся з нею, вона розкриває перед тобою душу, розповідає про особисте життя і про те, якого згубного впливу йому завдає хвороба… Адже живучи повноцінним нормальним життям, про подібні речі просто не замислюєшся. Звичайно, лікареві потрібно вміти абстрагуватися, відключати почуття, не пропускати важку історію через себе. В іншому випадку це починає руйнувати зсередини. Але важко залишатися байдужим, коли усвідомлюєш, що не в змозі допомогти до кінця. Можна щось поліпшити, щось полегшити. Вилікувати повністю – далеко не завжди. Особливо важко, коли справа стосується дітей. Бувають безвихідні ситуації, з якими сім’ї змушені жити. Батьки роблять все, щоб допомогти хворій дитині, люблять її, все життя будують навколо і для неї. Ти усвідомлюєш, який хрест вони на собі несуть, і це не може не викликати емоцій. З такими пацієнтами ми зустрінемося і в нових випусках.
Як оцінюєте рівень української медицини? До появи «Я соромлюсь свого тіла» багато хто вважав, що на якісне лікування варто розраховувати тільки за кордоном…
Протягом більш ніж десяти років я регулярно відвідую різні міжнародні конгреси і спілкуюся зі своїми колегами з інших країн. Це дозволяє на власні очі бачити, як там все організовано, яка медицина, аналізувати підхід іноземних фахівців. Можу сказати точно: українські лікарі абсолютно не гірші за своїми можливостями. У нас іноді пересічний лікар може поставити діагноз швидше і грамотніше, ніж ті, у яких кабінети напхані апаратурою.
Що стосується проблем нашої медицини, їх я можу назвати лише дві. По-перше, це система охорони здоров’я, яка іноді підводить і вимагає реформації. По-друге, і від цього поки нікуди не дітися, брак технічної оснащеності. Зізнаюся чесно, знімаючись в проекті, я отримую величезне задоволення, коли бачу результати роботи наших фахівців. Вони роблять «як треба», а не з розрахунку, наскільки у пацієнта вистачить грошей. Але мені, як працівнику державної поліклініки, все ж прикро що часто все гальмує технічна сторона.
Щоб привернути увагу українців до питань здоров’я, в минулих сезонах вам доводилося вдаватися до крайнощів. Наприклад, на особистому досвіді перевіряти, як алкоголь впливає на роботу мозку і фізичні показники, або надягати 30-кілограмовий костюм, щоб відчути себе так само, як люди із зайвою вагою… Чи чекати нам знову чогось несподіваного?
Не без цього (сміється. – Прим. ред.). Наприклад, в рамках експерименту в секс-шопі ми з Валерою зняли епізод про секс-іграшки. З молоддю обговорили плюси, мінуси, ризики, переваги… А чому б ні? У п’ятому сезоні ми намагаємося говорити не тільки про життя здорової людини, а й про те, що певним чином змінює якість цього життя.
Сьогодні перехожі вже краще йдуть на контакт під час зйомок?
Так, спілкуватися з людьми і на знімальному майданчику, і за його межами стало простіше. Це дуже відчувається, коли ми проводимо експерименти в різних точках міста. Перехожі тепер більш відкриті та реагують позитивно. Якщо раніше взагалі соромилися говорити що-небудь на камеру, особливо, коли мова стосувалася інтимних речей, то зараз нерідко з великим ентузіазмом готові спілкуватися про своє здоров’я. Я думаю, в тому, що багато тем перестали вважатися забороненими і ганебними, ще одна велика заслуга проекту.
Людмила, а для вас самої залишилися якісь труднощі, пов’язані з роботою перед камерами?
Зараз зніматися вже набагато простіше. Я працюю 26 років у медицині, тому моє мені дається легко. А ось коли тільки прийшла на телебачення, здавалося, що до всіляких підводок і технічних моментів, що не стосуються лікарської практики, я не звикну ніколи. Але все виявилося не так страшно (сміється. – Прим. ред.)! Зараз вже не помічаю камер в процесі зйомок. Як тільки починаєш розуміти, що глядачів цікавлять не твої акторські здібності, а реальне ставлення до подій, стає набагато простіше.
Участь в «Я соромлюсь свого тіла» не стала перешкодою для вашої професійної діяльності поза знімальним павільйоном. Важко поєднувати роботу на проекті та в лікарні?
На сьогоднішній день у мене три роботи. Зйомки в основному проходять або у вихідні, або до пізньої ночі. Я вважаю, що кидати свою основну спеціальність, справу, якій ти присвятив життя, просто нечесно перед самим собою. Іноді, звичайно, голова обертом через те, що місяці проходять без вихідних, але це мій вибір.
Вас напевно впізнають на вулицях. Часто просять поради?
Таке відбувається постійно! Не лише на вулиці, але і в соціальних мережах. Трапляється, надсилають фото частин тіла або виділень і питають, що б це могло бути. Мене вражає, що дехто справді вважає, наче знімка, надісланого в мережі, і того, що ця людина вирішила мені розповісти, достатньо для встановлення діагнозу. Призначати лікування, не бачачи пацієнта, в соцмережі або по телефону – це просто лікарський злочин. Іноді коли мене впізнають де-небудь, наприклад у ліфті, і починають описувати проблему, я відповідаю: «Роздягайтесь!». А мені: «Як роздягайтесь? Прямо в ліфті?» Кажу: «Так, ви ж хочете, щоб я вам у ліфті поставила діагноз! Роздягайтесь, я вас огляну і поставлю».
Що ви порадите тим, хто хоче стати пацієнтом «Я соромлюсь свого тіла»?
Дуже багато людей сприймають проект як реальну клініку, в яку можна прийти на прийом, отримати необхідні обстеження і лікування. Хтось навіть намагається відшукати, де ж знаходиться ця наша лікарня, не розуміючи телевізійного жанру. Щоб потрапити в проект, потрібно насамперед заповнити анкету на сайті та прийти на кастинг. А деякі впевнені, що достатньо приїхати, записатися на прийом до мене, Каті або Валери і таким чином автоматично опинитися в «Я соромлюсь свого тіла». На жаль, рамки відбору досить жорсткі. Охочих потрапити в проект дуже багато, а забезпечити лікування абсолютно всім неможливо. Буває так, що відмовляють тим пацієнтам, яких знаєш особисто, тим, хто був під твоїм наглядом. Як лікар телепередачі я не можу надати жодної протекції в цьому плані. Тут є цілий ряд нюансів – починаючи зі специфіки телебачення і закінчуючи питаннями фінансів. Незважаючи на якісь мої особисті переживання і прагнення, щоб проект допоміг саме цьому пацієнту, це не завжди реально. Заявки надсилають тисячі й тисячі людей, з різними проблемами. Звичайно, були випадки, коли людина зверталася в проект не раз, і не два, і в результаті отримувала потрібну допомогу, але це велика рідкість.
Автор: Ірина Лєбєдєва
Читайте також: «Я соромлюсь свого тіла» 5 сезон: коли стартує проект