Рубрика #Херсонські голоси від ведучої СТБ Тетяни Висоцької: «Намагання виїхати в перший день, потрапляння під обстріл Антонівського мосту, а тепер випробування окупацією»
У своїх соцмережах ведуча Вікна-новини на СТБ Тетяна Висоцька започаткувала рубрику #ХерсонськіГолоси: у ній вона розказує історії українців із Херсону, які їй надсилають в особисті повідомлення. Докладніше — у матеріалі на STB.UA
На своїх сторінках ведуча поділилася ще однією історією українців з окупованого Херсону.
«Намагання виїхати в перший день, потрапляння під обстріл Антонівського мосту, а тепер випробування окупацією і ― вірш. Такі вони сьогодні, #ХерсонськіГолоси. Дякую за довіру і щирість, люди! Дякую за вашу витримку і силу! Поки ми всі чекаємо на перемогу, я чекаю на ваші сторії в особисті, нехай гучно звучить – #ХерсонцеУкраїна», ― пише Таня Висоцька.
Більше на тему: Рубрика #ХерсонськіГолоси від ведучої СТБ Тетяни Висоцької: «До мене приходили орки додому, зо три десятки, оточили будинок, мене шукали»
«Вже у перший день війни наше авто потрапило під обстріл за Антонівським мостом, коли багато людей їхали з Херсона. Ми дивом уціліли і вирвались з того пекла. У Херсоні ми орендували квартиру. Як все почалося, вирішили їхати додому ― до батьків чоловіка в село. То єдина дорога до нашого села. Проїхати нею знову ми зважилися потім лише через 2 місяці.
За мостом є пост дорожньої поліції ― невеличка будівля з українським Прапором. Але вже за нею ми побачили чоловічків у зеленій формі, у касці, із закритим обличчям та брудно-білою пов’язкою на рукаві. Я старалася дивитися прямо, та повторювала як мантру “Спокійно, ми мирні люди, ми їдемо додому, все буде добре, по нам стріляти не будуть”. Все ж автомати та щось дуже велике у їхніх руках наганяли тривогу.
Один з них стояв на трасі, його очі були чорні та розкосі, і цей страшний пронизливий погляд, здавалося, зупинився на мені. Ми скинули швидкість, думали, що нас зупинять, але він просто кивнув. Увесь транспорт рухався у колоні на середній швидкості. Проїхали…
Потім було дуже гучно! Здавалося, що гримить все небо, було багато чорного диму. На наших очах вибухнула газель. Боляче усвідомлювати, що загинули люди, з якими ми лише кілька хвилин тому спілкувалися, коли стояли у півтрагодинному заторі. Не знаю як, але моєму чоловіку вдалося розвернутися. У мене досі перед очима той смаглявий юнак, який біг за нашою автівкою та щось кричав. Я повернулася відчинити задні двері, щоб впустити його, і побачила майже впритул танк, який направляв дуло прямо на нас. Потім постріли, глина, щебінь, осколки на лобовому склі ― вибух! ― це був джип, який їхав попереду… Знову біль ― загинули люди.
Ми пригнулися і їхали в нікуди… Донька сильно кричала та плакала, для її підліткового віку це був величезний стрес! Була думка хапати документи, переноску з кішкою, вискакувати на ходу та скочуватися убік. Бог уберіг! Наше авто вціліло, ми виїхали на міст, поверталися у місто на шаленій швидкості, а перед нами їхав автобус із вибитими вікнами, позаду ― порожній міст! Дякувати Богу, врятувалися! А ось той смаглявий юнак?.. Не знаю…
У Херсоні все було ще спокійно, це наче 2 паралельні світи: їздили маршрутки, метушилися люди, діти гралися на майданчику. Але вже через дві години ми сиділи в укритті…
Згорівша газель ще довго стояла посеред дороги біля мосту, від джипа майже нічого не лишилося, зараз про ті події нагадує лише провалля у асфальті. Та, на жаль, провалля лишилося в середині кожного члена моєї сім’ї: у мене, в чоловіка, у доньки та у кицьки ― це була її перша подорож.
У нашій багатоповерхівці був підвал, який мешканці власноруч облаштували під бомбосховище: зробили запаси води, облаштували санвузол, невеличкі вікна затулили мішками з піском, зробили місця для сидіння та ночівлі. Кілька ночей ми з донькою там і ночували. Я не кажу спали, бо було дуже страшно.
А того дня, коли місто обстрілювали, у підвалі було наскільки багато людей, що було важко дихати, чи то від паніки, чи то і справді, не вистачало кисню… А в цей час у сусідньому дворі людей, що вийшли з укриття просто розірвало на шматки, палав наш ТРЦ “Фабрика”, а у школі неподалік повилітали вікна… Ми трималися за руки і молилися…
Більше на тему: Рубрика #ХерсонськіГолоси від ведучої СТБ Тетяни Висоцької: У мене чітка позиція – я в себе вдома, хай вони йдуть
Зараз ми вдома, але ми в окупації. І це вже нова історія. Ось вірш написався:
Знову ранок. Прокинулись. Добре.
Ми живі. Гул ракет прогримів,
Розумію, що десь буде горе,
Що сьогодні не станеться див…
Умикаю “Єдині новини”,
О дев’ятій мовчу з усіма…
Не вміщається біль у хвилину,
У свідомості ― досі зима.
Треба жити! Піду вип’ю кави,
Нагодую пухнастих котів.
Інтернет на горі упіймаю,
Подзвоню до рідненьких батьків.
Як почую їх голос ― радію,
А як ні ― то чекаю весь день
Хоча б смайлик ― маленьку надію,
Що в мережі вже є абонент.
Знайду сили, піду до крамниці,
Мейд-ін-раша товар ― якість дно.
Ну а ціни ― в кошмарах не сниться.
Та знецінене наше зерно!
Наші землі ру$ня обкрадає,
За ці ж гроші купує людей.
“10 тисяч рублєй, только дайтє
Паспарта сваі паскарєй!”
Є нуждені, а є і продажні,
Вишиванку зняли і пішли,
Але більше, звичайно, нас справжніх,
Українців на рідній землі!
Ми без зброї ― її в нас забрали,
Без символіки ― здерли, зняли.
Ми без влади ― усі потікали.
Без зв’язку, лиш злощасне +7
Ми не їдемо, ми в себе вдома,
Захопити ― не значить зламать!
Та безсилля породжує втому.
Знаю, треба іще почекать!».
Якщо у вас є історії особиста чи близьких, яку має дізнатись якомога більше українців, пишіть Тетяні в особисті повідомлення в соцмережах.
Інстаграм: https://www.instagram.com/t.vysotska/
Фейсбук: https://www.facebook.com/profile.php?id=100000474422312
Конфіденційність гарантована!
