Сьогодні рівно 100 днів незламності та героїчного спротиву українського народу російським загарбникам. Актори серіалів СТБ зізналися, як вони відчувають 100 днів війни, які історії назавжди закарбувалися у пам’яті та які висновки вони зробили за цей час.
Тарас Цимбалюк, актор найгучніших серіалів СТБ «Кріпосна», «Спіймати Кайдаша», «Кава з кардамоном»:
Скільки днів минуло, стільки і відчувається… Кожен день фіксується, кожен день в новинах, в емоціях. З новою добою асоціюються вибухи і прильоти, смерті знайомих. Тож ці сто днів і відчуваються ста днями.
Найбільш пропущена через себе – історія моєї тещі, мами Тіни. Вони з бабусею тривалий час були без зв’язку в Маріуполі, сиділи в підвалі. Не менш трагічний день, коли вбили актора Пашу Лі.
На жаль, таких вражаючих історій дуже багато: маріупольский театр, приліт ракети по житловому будинку Одеси на Пасху тощо.
Висновок тільки один: слідкувати надалі за своєю свідомістю! Адже це наша єдина зброя.
Більше на тему: Григорій Решетник про висновки за 100 днів війни: Потрібно жити тут і зараз, цінувати кожну мить життя і ніколи не опускати руки
Анна Сагайдачна, зірка легендарної костюмованої драми «Кріпосна»:
100 днів війни — дуже багато, наче кілька років. Я думаю, це через переїзди. За цей час син дуже подорослішав… і я теж. В мирний час моє усвідомлення певних речей відбувалося би роками, а війна все пришвидшила. Тому і здається, що вже пройшла ціла вічність.
Мене найбільше вразила зустріч із моїми друзями, які в ЗСУ. Спершу з хрещеним мого сина — Сашею, десь через 2 місяці після початку війни, а потім — з моєю подругою Шурою, через три місяці. Я подивилася їм в очі і чітко усвідомила, відчула, що обіймаю вже зовсім інших людей. Вони все такі ж — мої, але інші. Це страшно, бо я знаю, що саме їх змінило.
Життя — це і є сенс. Все, що ми робимо на фізичному або емоційному рівні — це прояви життя. Любов до ближнього свого — найвищий дар і війна багато в кому з нас його розкрила.
Більше на тему: 100 днів суцільного жаху: ведучі програми «Вікна-новини» поділилися переживаннями під час війни
Наталка Денисенко, зірка легендарної костюмованої драми «Кріпосна»:
Ми були з синочком в Яремче і у Хмельницькому, де дуже довго тягнувся час. Мені здавалося, що цьому не буде кінця. І тільки, коли повернулися до Києва, у мене все стабілізувалося і з’явилося відчуття часу. Я зрозуміла, що ця війна триває вже довго. Повністю перевернулося все минуле. Я почала думати, через що на нас напали, читати всю історію, розуміти, скільки триває війна і геноцид з боку російської імперії. Це триває завжди!
Напевно найбільше мене вразила зустріч, яка відбулася вже у Києві. Я поїхала до своєї подруги, куми Лєни. Вони з Ірпеня. Батьки її чоловіка живуть у Бучі, були в окупації. Я приїхала до них у гості і коли ми обійнялися, вона сказала мені: «Наталко, ми вижили». Тоді линули сльози. Я зрозуміла, що реально те, що відбувалося, могло позбавити мене близьких. Це фізичне відчуття людини, зовсім інше відчуття.
Найголовніший висновок за час війни про те, що речі — це просто речі. Ми раніше дуже сильно приділяли уваги цим речам. Безумовно, коли я повернулася додому, мене тішили гребінці, парфуми, світлини… Це гріло сердце. Але коли на чаші терезів стоїть життя людини і якісь матеріальні речі, то все стає неважливим. Ані гроші, ані будинки, ніщо неважливе, крім життів твоїх близьких людей!
По-друге, треба цінувати все, що у тебе є, і дякувати Богу! Ми всі гналися за псевдороботами, титулами, грошима… завжди думали наперед. Треба жити кожним днем, тут і зараз! І дякувати, що ти просто живеш.
І по-третє, я зрозуміла, що можу зробити для своєї країни, для людей. Будь-яка діяльність має приносити користь. Не варто розмінювати своє життя на глобально неважливі речі. Для себе я зрозуміла, що будь-яка робота у кіно, будь-який пост мають бути направлені на те, аби це допомагало людям! Щоб я робила все з користю. Думаю, так у моєму житті буде надалі. Адже ця війна зробила нас всіх травмованими. Проте допомогла зробити такі важливі висновки.