Мирослав Домалевський — людина, яку не побачиш на екрані телевізора. Але, тим не менш, він є одним із тих важливих людей, хто залишається за кадром і створює один із найулюбленіших проектів телеканалу СТБ — «Я соромлюсь свого тіла». В рамках кампанії #можутьвсе про неймовірні творчі команди телеканалу директор ТО Мирослав Домалевський розповів про безмежну любов до проекту, цінності, команду і про те, чому «Я соромлюсь свого тіла» дістався йому як покарання.
Мирославе, розкажіть, як починався проект «Я соромлюсь свого тіла»?
Я всім кажу, що мені проект дістався в покарання (сміється. — Прим. ред.). Адже він зароджувався дійсно своєрідно: довго готувався, багато часу лежав на телеканалі та, за чутками, його пропонували дуже багатьом директорам, але ніхто не хотів його робити.
А чому за нього так боялися братися?
Тому що всі звикли братися за щось казкове, гарне та миле. Проект «Я соромлюсь свого тiла» про інше. Про реальність нашого життя. Тому що там складні пацієнти, які приходять з рідкісними хворобами, що не завжди приємні для ока. Нехай буде так, але проект дійсно дуже реалістичний, він справжній. З реальними проблемами, переживаннями, хворобами, з людьми, які заплуталися і взагалі не знають, як вибратися з таких складних ситуацій. На деякі частини в проекті люди закривають очі, знаєте, як в дитинстві? Але крізь шпаринку в пальцях все одно дивляться і обговорюють: в черзі на лавці, на роботі. Досить подивитися, яка кількість обговорень в соціальних мережах.
Як цей проект «впав» на ваші плечі? З якими труднощами ви сикнулися з самого початку?
Спочатку я думав, що саме мені з цим усім робити (сміється. — Прим. ред.). Але здається, що ми його зробили дійсно на дуже хорошому рівні. Пам’ятаю, як ми з командою сиділи і думали над тим, як адаптувати проект під нашу країну. Адже вкрай важливо, щоб люди прийшли на цей проект, незважаючи на те, що він дуже відвертий. Але за ці сезони був величезний потік неймовірних людей. І це все недарма: люди хочуть мінятися, люди хочуть лікуватися. Глядач дивиться не стільки на хвороби, скільки на історії людей. Хочеться зрозуміти причину: чому людина себе так запустила, чому нічого не робила? А ще є історії про те, як чоловік не знайшов хорошого лікаря, а хтось злякався першого огляду, а у когось загинули батьки або чоловік кинув і людина махнула на себе рукою — все це змушує нас стежити за нашими героями, і врешті-решт вони стають рідними для глядача. Ти розумієш, що у Вані Павлюка і не могло бути нічого краще, тому що він виріс в Карпатах, в маленькому селі, де сім’я ледве зводить кінці з кінцями. Ну хто б займався його здоров’ям? А тепер у нього біопротез, він навчається у вищому навчальному закладі. І він практично кіборг (сміється. — Прим. ред.). Адже у нього рука, як у робота. Уявляєте собі реакцію односельчан?
Більше по темі: #можутьвсе: СТБ запустив кампанію про команди своїх проектів
У чому полягала складність створення «Я соромлюсь свого тіла»?
Складність полягала саме в тому, як його зробити правильно. Так, щоб наше суспільство його сприймало, адже це теж велика складність. «Я соромлюсь свого тіла» — проект британський. І там трохи простіше дивляться на ці речі. Я пам’ятаю, як в одній британській серії була 8-річна дівчинка з підвищеним газоутворенням. Тоді на проект її привів тато. Він у всій красі описував те, що він сам не може перебувати з дочкою в одній кімнаті. І вони легко про це говорять. Дівчинка не соромиться, тато теж. Вони не закомплексовані, відкриті, і найголовніше — вони не бояться чужої думки. Завтра ця британська дівчинка прийде в школу і не стане вигнанцем через те, що вся країна знає, як часто вона пукає і що татові не подобається вміст її газів. Ми ж звикли ховатися: в туалет ми не ходимо, газоутворення у нас не відбувається, ми всі ідеальні. А це треба міняти. Чим більше буде таких проектів, як наш, — тим більше люди будуть розуміти, що пукати — це нормально.
Ви вже знайшли ідеальну формулу проекту? Про що він? І про що він особисто для вас?
Цей проект про те, як зробити своє життя трохи щасливішими. Звучить, напевно, неконкретно і узагальнено, але це так. Це те місце, де люди вчаться правильно, уважно і шанобливо ставитися до себе. Наше творче об’єднання робить безліч шоу, і для нас було дуже важливо зробити не тільки рейтинговий проект, а й корисний. Тому що це справжнє щастя – робити не тільки рейтинги, а й користь. На проекті ми проводимо багато важливих експериментів, і до цього потрібно звикнути. Звикнути до того, що себе іноді потрібно понюхати (сміється. — Прим. ред.). І якщо моя сеча пахне аміаком, то потрібно звернутися до лікаря. Ми вчимо людей сприймати себе. І, звичайно ж, вчимося цьому самі.
Про які саме знання йдеться?
Іноді, коли ми робимо якісь експерименти, я годинами бігаю шокований по офісу і просто викрикую: «Ого!!!». Ми самі вчимося з увагою і повагою ставитися до власного тіла і піклуватися про себе. Мені взагалі іноді здається, що це наша національна риса — не піклуватися про себе. Ми можемо дбати про кого завгодно, але тільки не про себе. Як би це егоїстично не звучало, але потрібно ставити саме себе на перше місце. Себе і своє здоров’я. І мені здається, що проект саме про це. Коли ти сам здоровий – то можеш подбати і про інших. Пам’ятаєте, що, коли ви сідаєте в літак, стюарти проводять інструктаж про запобіжні заходи. Одне з ключових правил звучить так: якщо в літаку порушена герметизація і випали маски, спочатку надіти кисневу маску на себе, а вже потім на свою дитину. Чому? Та тому, що потім ти вже, можливо, нічим і не зможеш допомогти. Надів маску на дитину, а сам задихнувся і помер. Коли ти здоровий — ти можеш подбати і про інших, а не навпаки. І мені здається, що проект саме про це.
Більше по темі: #можутьвсе: Людмила Шупенюк об особенностях работы врача проекта «Я соромлюсь свого тіла»
Які ще цілі ставить перед собою «Я соромлюсь свого тіла»?
Мені здається, що проект не тільки лікує. Команда «Я соромлюсь свого тіла» дає ще дещо інше: надію і віру. За допомогою хороших психологів ми змінюємо свідомість, намагаємося глибше зрозуміти людину і повернути їй бажання жити.
Тому що все, що ми бачимо в кадрі, це вже наслідки роботи команди. Все, що за ним — набагато глибше. Люди по 10—20 років не звертаються до лікарень! І на питання «Чому?» вони всі відповідають: «Було багато проблем, діти та інше». Чому люди не діють? Вони не бояться померти? Ніхто не думає про наслідки. Всім здається, що летальний результат може бути коли-небудь, і навряд чи настане. Особисто для мене такою жахливою подією, яка вразила мене до глибини душі, була ситуація з нашою пацієнткою Кариною Рубльовою, яка звернулася до нас з ущільненнями на грудях. Медсестра за покликанням, яка не хотіла сама обстежитися у лікарів. Виявилося, що у дівчини рак на останній стадії, і при цьому у неї 4-місячна вагітність, про яку вона не знала. І з цього моменту почалася боротьба за її життя. Карина народила здорову дівчинку, але сама незабаром померла. Ось підсумок. Розумієте? А все могло скластися зовсім інакше, якби вона звернулася до лікарів за ті 9 місяців бездіяльності, поки все не стало зовсім погано і в розпачі вона не прийшла на проект.
Саме тому ми показуємо, що можна по-іншому. І люди самі вибирають: хочуть вони так жити чи ні. Ми показуємо, що є альтернатива, і що це – нескладно насправді. Піклуватися про себе, любити себе і бути коханим – найважливіше, чому нас вчить проект «Я соромлюсь свого тіла». Можна і потрібно шукати хороших лікарів. Вони є. Напевно, 99% людей ми лікуємо в Україні. Сьогодні є і хороші клініки, і найталановитіші лікарі. І все це тут, в нашій рідній країні.
Зараз ви пишаєтеся проектом?
Так! Я однозначно пишаюся проектом! Тому що за 5 років я побачив дуже багато людей, які одужали за допомогою нього. Наприклад, була у нас Лапченко Таня, яка мріяла взути червоні туфлі. Здавалося б, це дрібниця, але для людини, у якої величезні ноги зі слоновістю і лімфостазом, це було так важливо! Банальна мрія, але коли вона їх взула… Це неймовірні відчуття! Відчуття, що можливо все.
А ще я дуже пишаюся нашою командою! Це талановиті люди, які жертвують собою, в прямому сенсі цього слова, щоб вилікувати наших героїв і зробити чудовий проект, який дарує надію. Дякую їм за це!
Фото Анни Гольцберг