Актор Михайло Романов — про медичні терміни, людяність і роботу в серіалі «Лікарі»
Актор Михайло Романов, відомий за роллю Івана Петровича Ковалюка, директора лікарні у серіалі «Лікарі», розповів про свої принципи роботи на знімальному майданчику, про дисципліну, психологічну готовність і те, що допомагає йому залишатися максимально професійним у театрі та кіно.
Інтервʼю з Михайлом Романовим: що розповів актор
Серіал «Лікарі» — оновлена версія драми «Черговий лікар», де змінився майже весь акторський склад. Ви належите до тих, хто залишився в історії проєкту. Як, на Вашу думку, змінився серіал після перезапуску — у темпі, темах, емоціях чи навіть у самому підході до розповіді?
Спочатку я трохи насторожено сприйняв зміну формату боявся, що «Лікарі» будуть зовсім іншими. Проте, коли подивився кілька серій, зрозумів: це оновлення пішло тільки на користь. Минуло вже майже дев’ять років від старту «Чергового лікаря» — змінилися часи, люди, теми. Серіал став глибшим, емоційно насиченішим, реалістичнішим. З’явилися складніші конфлікти, нові соціальні теми, навіть ставлення до героїв інше. Серіал «Лікарі» проєкт — сучасний, напружений і, на мій погляд, значно цікавіший.
Ви маєте дуже різноплановий творчий досвід — театр, кіно, телесеріали, різні амплуа. В одному з інтерв’ю Ви згадували, що Ваш батько був відомим психіатром і гіпнотерапевтом. Чому Ви обрали акторство, а не медицину, як тато?
Жартома кажу, що обрав акторство, бо в театральному інституті іспити проходили на місяць раніше, ніж у медичному. Проте якщо серйозно, і актори, і лікарі роблять одну справу: допомагають людині. Один лікує тіло, інший — душу. Мій батько був психіатром і гіпнотерапевтом, я часто бував у нього на прийомах у поліклініці, їздив зі «швидкою» тож медицину добре знав ізсередини. Але театр мене захопив ще у дитинстві: у сім років я прийшов у ляльковий гурток, грав першу роль, навіть стояв на котурнах, щоб дістати до ширми. Потім були драмгуртки, переїзди, студії і цей шлях став моїм.
Сьогодні я викладаю акторську майстерність у Академії кіно та нових медіа і що більше працюю, то сильніше розумію: лікар, актор, учитель — усі ми лікуємо й підтримуємо людину по-своєму.
Але медична тематика, видно, не відпускає Вас і в акторстві. Чому, на Вашу думку, медична тематика так органічно вплітається у Ваш творчий шлях?
— Медична тема мене справді не відпускає, мабуть, це сімейне (усміхається). У кіно я вже маю понад 250 ролей, і більшість із них — лікарі: від міністра охорони здоров’я до ветеринара, психіатра чи хірурга. До речі, був один момент, який особливо запам’ятався. Ми знімали сцену операції просто в реальній операційній лікарні Охматдиту, поруч із реальним лікарем, який контролював кожен рух. Через тиждень ту операційну зруйнувала російська бомба… Це дуже боляче і водночас символічно — наскільки тісно переплетені життя і мистецтво.
Крім медичних працівників я часто граю викладачів, ректорів, бізнесменів, керівників компаній. Але коли мені одного разу подзвонили й запропонували роль «блатного» в детективі я буквально підскочив від радості! Бо для актора — це щастя вийти за рамки звичного амплуа, знайти нові фарби, нову психологію, іншу пластику. Саме це тримає в тонусі, не дає перетворитися на «мільйон першого лікаря».
В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що в дитинстві бували поруч із батьком у поліклініці, мали практику у швидкій допомозі, спостерігали за роботою медиків. Чи допомагає цей досвід зараз, коли Ви граєте лікаря? Можливо, щось із тих спостережень стало натхненням для створення образу героя?
— Безумовно, досвід, який я мав поруч із батьком, дуже вплинув на мене. Найбільше, що він передав — ставлення до людей: повагу, емпатію, здатність співчувати й розуміти, у якому стані перебуває людина. Саме це я намагаюся нести і в житті, і у своїх ролях.
Коли я граю, не скажу, що прямо свого батька, але багато від нього беру — інтонації, манеру слухати, людяність. Проте, як актор, я вже думаю не лише про ідеальні спогади. Треба додавати реалії життя. Як казали наші майстри: «У хорошому шукай погане, а в поганому — хороше». Бо ми всі живі, зі своїми слабкостями.
Іноді співчуття мого героя переходить у довірливість — він може навіть піти на порушення протоколу, закрити очі на помилки колеги чи пацієнта. Це, звісно, мінус, але це ж і є життя. У кожному з нас є людяність, яка іноді спрацьовує в плюс, іноді в мінус. Але саме вона робить героя справжнім.
Батько також навчив, що лікар не може пропускати все через серце, бо це шлях до вигорання. І в акторстві так само: ми проживаємо емоції, але мусимо зберігати баланс, інакше просто не витримаєш.
Тому і лікар, і актор — це професії про розуміння людини, про вміння співчувати, не втрачаючи себе. І, напевно, саме це — найцінніше, що я виніс із дитячих спостережень за його роботою.
За стільки сезонів Ви вже, напевно, знаєте половину медичних термінів напам’ять. Що з цього досвіду залишилось у пам’яті — якісь цікаві випадки, фрази чи, можливо, відчуття, що «міг би вже сам ставати лікарем»?
О, це окрема історія! (сміється) Медичні терміни — справа непроста. Один-два сказати легко, а коли поспіль ідуть шість назв, де згадуються і «гайморові пазухи», і «барбітурати», і «анаболіки», і ще купа діагнозів — отут починається справжня акторська гімнастика для язика та памʼяті.
Перед початком серіалу нас навчали базових речей: як правильно вимовляти терміни, користуватися інструментами, навіть як тримати скальпель. Але найцікавіше починається вже на зйомках: у кожній серії нові виклики і для пам’яті, і для концентрації. Наприклад, якось мені довелося поспіль вимовити тринадцять симптомів без помилок і саме в тій послідовності як у сценарії. Ми зробили шість дублів, і в кожному я повторював усе слово в слово. Це була така перевірка на професійність, як у справжнього лікаря під час операції.
Але коли ти з цим стикаєшся по десять разів, то вже мимоволі запам’ятовуєш як працює система: що в першу чергу збирається анамнез, щоб зрозуміти чи пацієнт при свідомості чи ні, що він розповідає про свій стан, а якщо не при свідомості — на що звернути увагу. Потім взяти аналізи, але не всі поспіль, а лише ті, що справді потрібні за симптомами. Це вже починаєш відчувати, навіть якщо ти не медик.
І, зізнаюся, у житті цей досвід іноді теж допомагає. Якщо хтось поруч погано себе почуває уже автоматично думаєш: «Так, спочатку температуру, потім пульс, далі дихання» (сміється). Але, при цьому, я завжди кажу глядачам: не займайтеся самолікуванням! Бо дивитися серіал і знати, що робити в реальній лікарні — це різні речі.
Бувало, що й лікарі дивляться серіал наш про «Лікарів» і потім починають жартома поправляти: «Ага, тут ви не так сказали, тут протокол порушили». Я до цього ставлюся дуже спокійно. Ми ж не знімаємо навчальний фільм чи інструкцію для медиків. Наш серіал — про людей, про стосунки, про моральний вибір, який трапляється і серед лікарів, і серед пацієнтів.
Звісно, ми стараємося, щоб усе виглядало максимально правдиво — нас консультують справжні медики, допомагають сценаристам і режисерам. Але медицина для нас — це радше фон, а головне — людяність, співчуття і те, як люди тримаються один за одного навіть у найважчі моменти.
Ви працюєте в театрі, де живе емоція «тут і зараз», і в серіалах, де потрібна чіткість і контроль. Де Вам комфортніше — у спонтанності чи структурі?
Кіно — це виробництво. Але, знаєте, і театр певним чином теж виробництво. Без дисципліни і без того, щоб прийти вчасно на репетицію, бути готовим до багатьох складових, чітко виконувати свої обов’язки — не можна працювати ні в театрі, ні в кіно. Професійність важлива всюди.
Зараз у мене десять діючих вистав у чотирьох театрах Києва. Це великий обсяг роботи. Люди часто дивуються: як це все втримати в голові? Але головне навіть не запам’ятати текст, а витримати ті фізичні, психологічні й моральні навантаження для створення ролей і їх підтримки подальшого розвитку.
У театрі ти маєш пам’ятати роль постійно. І коли таких вистав десять, то сьогодні одна, завтра інша і треба бути напоготові. А от у кіно — навпаки. Там зіграв сцену і забув. Наступна, ще одна і ще. Якщо все тримати в голові, просто «згориш». Це теж частина професійності — вміння швидко відпускати матеріал.
Театр і кіно — це як спринтер і стаєр. У кіно треба миттєво зібратися й видати максимум у короткому відрізку як пробігти стометрівку. У театрі ж — марафон. Там треба тримати емоційний, фізичний і психологічний ритм півтори-дві години, а іноді й довше. Є ролі, де майже не виходиш зі сцени і це справжнє випробування.
Тож і театр, і кіно потребують дисципліни, самоорганізації, великої внутрішньої зібраності. Але цього не навчишся за кілька років в інституті, адже це напрацьовується роками. І тими, хто справді «б’ється» за свою професію.
Чи є у Вас акторський принцип або внутрішнє правило, яке ніколи не зраджуєте на знімальному майданчику?
Думаю найважливіше для мене — відповідальність і підготовленість до роботи. Неможливо прийти на зйомки чи виставу в «неробочому» стані. Це і мотивація, і психологічна готовність і знання тексту — лише частина того, що потрібно.
Велику роль відіграє повага до всіх членів команди: до партнера, режисера, гримера, костюмера, асистентів — до кожного без винятку. Адже якщо ти порушиш цю етику, це відразу впливає на спільну роботу, на настрій і результат, яким би ти талановитим не був.
Також важлива фізична і голосова підготовка. Актор повинен швидко привести себе в робочий стан: розігріти тіло, підготувати голос, підтримувати фізичну форму та набрати певний емоційний градус. Це допомагає бути максимально готовим до сцени чи дубля.
Крім того, взаємодія і взаємоповага в колективі — це не тільки етика, а й ефективний інструмент роботи. Коли ти добре ставишся до людей, вони відповідають тим самим. І тоді працювати значно легше, а результат кращий.
Отже, моє головне правило — бути максимально готовим до роботи: морально, психологічно, фізично і професійно. Без цього неможливо працювати ні в кіно, ні в театрі.
А ще це насправді дуже пов’язано з життям поза сценою та кадром: як ти ставишся до людей, чи ділишся позитивом, чи даєш енергію оточуючим. Якщо ти починаєш з себе тоді й на роботі, і в житті легше зберігати баланс, не піддаватися негативу і не псувати собі настрій та іншим.
