Тетяна Висоцька: Добігти до фінішу. Чому нас навчили останні два місяці
Війна це не спринтерський забіг, а марафонська витримка. Тепер, озираючись на ці два пекельні місяці, точно можна сказати одне. Неважливо, «вірили» ми в січні-лютому у широкомасштабне вторгнення чи ні. Чи зібрали ми тоді тривожну валізку, чи підготували переноску для кота — це не рятує від приголомшливого потрясіння. Бо воно все одно настає і перевертає кожне життя. Виявилося, важлива не лише валізка з ліками і документами. Не лише план, де зустрічатись із родичами «в разі чого».
Виявилося, що оті бабусині продуктові запаси на чорний день — це не смішно, це дійсно необхідно. Бо чорний день таки іноді настає. Але якщо проблему з продовольством-ліками-пальним як не сьогодні, то днями можна вирішити, найгірше, якщо не злочинно із закриттям базової потреби людини — безпеки. А надто безпеки дітей.
Звісно, зараз всі розбори польотів відкладають на після війни. Але все ж хочеться знати, чому за ці 8 років по всій країні так і не спромоглися зробити елементарні і цілком реалістичні речі — розчистити, облаштувати підвали, звести нові укриття. Багато укриттів, де люди б могли тривалий час не просто знаходитись у безпеці, а якось жити.
В усякому разі, країна дружно стрибнула у воєнну прірву і поринула в ПТСР. Умовно і збірно це і про синдром вцілілого, і покинутого, і жертви. Адже насправді не важливо, де наздогнало — в окупації, під обстрілами чи в тилу. Звісно, що ступені уражень психіки різні, як і досвід. Але всі ми уже стали і далі стаємо країною травмованих.
У мене в стрічці в соцмережах чимало психологів, і дуже тішить, що вони зараз терміново взялися за самоосвіту саме з огляду на воєнні наслідки. Хоча поки важко уявити, скільки людей звернуться по допомогу і скільки фахівців для цього потрібно, адже синдром біженця теж ніхто не скасовував.
Та найбільше болить і тривожить (ну, а як інакше, куди зараз без болю і тривоги), що дорослі навіть у тилу не можуть повністю створити психологічну безпеку дітей. А діти тонко вловлюють всі стишені розмови і уривки новин — і мотають на вус. Хай як дивно це прозвучить від ведучої, не варто дітям зараз дивитися новини. А надто — лишатися сам на сам, адже ви не знаєте, якою наступною може бути воєнна новина у верстці випуску. Якщо ж дивитеся разом, то будьте поруч, щоб пояснювати та роз’яснювати побачене, звичайно без зайвих деталей і тим більше лякачок. З мого особистого досвіду, будь-яку загрозливу новину зараз варто озвучувати при дітях одразу зі шляхом вирішення або можливої відповіді на проблему. Не замовчування, а саме обмеження інформнавали — це ефективний рецепт зниження тривожності. І фізично витісняємо — навчанням, іграми, спільним переглядом легкого телеконтенту і обіймами. Для врівноваження емоційного стану батьків це також корисно, до речі.
Ці два місяці обстрілів по всій країні показали, що безпечних міст та місць немає, є лише правило двох стін. Що війна це не спринтерський забіг, а марафонська витримка.
А рівень травмованості і вигоряння напряму залежить не лише від отриманої інформаційної дози, а й очікування.
Ми всі чекаємо на перемогу. Але не треба уявляти, що це станеться завтра чи через два тижні-місяць. Тож, поки Захід тисне санкціями на економіку збожеволілих росіян, озброює наше героїчне ЗСУ, робімо кожен своє: волонтеримо, сушимо сухарі, запасаємося водою і ліками, оберігаємо дітей від зайвих тривог і дихаємо ритмічно, як під час довгого виснажливого бігу. Адже врешті до фінішу добігають ті, хто зміг розрахувати свої сили.
Це була колонка Тетяни Висоцької спеціально для сайту «Новое время».
Більше на тему: Як отримати статус переселенця і виплати в Україні 2022