«Холостяком бути немодно», — Григорій Решетник

Це була дитяча мрія, і вона стала реальністю. Дуже складно було відразу пробитися «в кадр». Ходив на всі кастинги, не відмовлявся від невеличких заробітків у масовці. Пізніше почав працювати «бренд-голосом» на Інтері та «1+1». А з 2008 року – «голосом» одразу кількох проектів на СТБ: «Паралельний світ», «Моя правда», «У пошуках істини» та інших. Згодом пройшов відбір на телепроект «Неймовірна правда про зірок» і зрештою мене затвердили ведучим.

Розумієте, в мене було два шляхи. Розчаруватися, засмутитися, що тебе не беруть «в кадр» або шукати себе далі на телебаченні, мріяти й продовжувати ходити на кастинги. Вибрав друге, мав велику надію, що колись справедливість візьме гору, і я буду «в кадрі». Власне, так і сталося. Можливо, спочатку мене й «душила жаба», але вона була «білою» й нагадувала про те, що проблеми потрібно шукати в собі. І я дуже багато працював над собою, жив телебаченням і нині продовжую ним жити. Переглядав дуже багато програм, зокрема, й ті, на які треба рівнятися.

Дуже багато. Коли ти потрапляєш «в кадр», виникає відчуття, що ти вже – найкращий ведучий. Але потім, коли чуєш критику, й тобі вказують на недоліки, розумієш, що зауваження колег (а вони вже давно на ТБ) – вельми слушні. Але це не відразу розумієш. Мені здається, що найскладніше в роботі сучасного телеведучого – органічність. Над цим доводиться працювати щодня.

Це було не відразу, а поступово. Я не прокинувся одного ранку відомим. Через це, напевне, мене не зачепила «зіркова» хвороба. Я й досі доволі стримано ставлюся до власної популярності. Мені здається, що впізнавання тебе на вулиці, намагання взяти автограф, це ще не показник успішності. Хоча, звісно, прояви популярності є дуже приємними. Але це водночас і дуже відповідально.

Так. Мені люди говорили: «Вашу зовнішність ми десь бачили, але голос точно чули!». І навіть перераховували програми й телеканали.

Маю гарні стосунки як із Френсісом Мет’ю, так і з Андрієм Іскорнєвим. Спілкуємося, листуємося в соціальних мережах. Нині вони всі пороз’їжджалися: Андрій лише час від часу навідується до Києва, а Френсіс – давно не був в Україні, бо знімається в реаліті-шоу в Америці. Звичайно, в кожного своє життя, проблеми, але ми підтримуємо стосунки. Телезйомки проходили в реальному режимі, без дублів, тому проект і запам’ятався.

Цілком підтримую хлопців. Найголовніше, що в них узагалі вистачило сил на свій вибір. Яким би він не був, подобається чи ні глядачам. Головне, що вони є тими чоловіками, які здатні приймати рішення. Адже багатьом узагалі не вдається зробити вибір упродовж років, і вони так і залишаються самотніми. Хоча мають чимало претенденток на своє серце.

Раніше відповідав, що погодився б, адже також трохиавантюрист. Але сьогодні настільки гармонійно почуваюся в подружньому житті… Узагалі вважаю, що холостяком насправді бути немодно. Тому відмовився б…

Три жінки мені постійно про це кажуть. Моя дружина, мама і бабуся. Мені б хотілося їм вірити, але розумію, що для них – я найкращий. Водночас, у моєму розумінні, краса чоловіка – доволі умовне поняття. Мені здається, що жінки закохуються не в зовнішність, а у впевненість чоловіка, його віру в себе та прагнення завжди йти вперед. Оце – справжня чоловіча краса.

Намагаюся вести здоровий спосіб життя й не переобтяжувати стилістів роботою над моєю зовнішністю. Тому грим і зачіска перед ефіром займає десь хвилин 20. Хоча на тому ж «Холостяку» були й екстремальні зйомки, коли потрібно було прокинутися й за десять хвилин ставати в кадр. Як виглядав у той момент? Мені здається непогано! (сміється)

Так, працювали разом на телеканалі «1+1». Вона – кореспондент інформаційної служби, а я був голосом каналу. Запросив її якось на побачення й дуже швидко зрозумів, що це – моя людина. Мені на той момент виповнилося 27 років і хотів мати родину. Тому не став зволікати. Аби не втратити Христину, запропонував одружитися.

Більше готувалася дружина. Вона в спортзал ходила, басейн, прочитала купу літератури. Я ж готувався морально та фінансово. Також уже три роки ведемо абсолютно здоровий спосіб життя, повністю відмовилися від вживання алкоголю, правильно харчуємося. Отож до появи дитини в нашому житті ми йшли свідомо.

На честь мого батька. У нашій родині вже понад п’ять поколінь існує така традиція – називати хлопчиків на честь дідуся. Тепер сподіваюся, що й у мене колись буде онук, якого зватимуть Григорій.

Ну, Григоріаною вона точно не буде (сміється). Напевне, на честь матусі назвуть Христиною.

Подарунків було дуже багато, проте якихось спеціальних – ні. Для нас обох найголовніший подарунок це наш син. Гучних гулянь поки не влаштовували, тому що в мене був доволі напружений графік зйомок. Плануємо за кілька тижнів зібрати друзів, аби відсвяткувати народження Іванка.

Це має відбутися саме цього тижня, тож наразі займаємося підготовкою та організацією хрестин.

Це не публічні люди, а наші близькі родичі та друзі.

Доктор Комаровський – найулюбленіший педіатр моєї дружини. Христина мріє з ним познайомитися, а поки читає всі його книжки. Ми прислухатимемося до порад бабусь і дідусів, але головне – золота середина, тобто все має бути в міру. Поєднуватимемо всі практики.

Гармонія із самим собою. Та й взагалі, на мою думку, не потрібно витрачати час на сум і депресію, докори собі, іншим. Треба радіти кожному дню й завжди рухатися вперед.

Мова оригіналу