З початку березня триває облога Маріуполя, і російські окупанти ведуть безперервні атаки з повітря, з моря та суші на місто. Закриті всі шляхи доставки їжі, води та ліків людям. А евакуацію можна проводити з великими труднощами лише іноді ― росіяни спочатку дозволяють проїзд транспорту до Запоріжжя а потім обстрілюють його. Наражаючись на смертельну небезпеку, тисячі маріупольців усе ж вирвалися з міста, але ще приблизно 150 тисяч людей перебувають в облозі російської армії.
Дівчина-підліток, яка вибралася з Маріуполя, днями розказала свою історію ― про ті жахіття, які творять росіяни, і про те, як її мама померла за три дні до евакуації, і що діється в підвалах та укриттях.
Волонерка Віра Хуст розповіла історію 16-річної Каті та її 5-річного брата.
«Знаєте те почуття, коли боляче? Я колись закохалася в хлопчика, а він у мене ні, і я думала, що це боляче. А виявилося, що боляче бачити, як твоя мама помирає в тебе на очах. А братик все до неї підходить і каже: “Матусю, не спи, ти замерзнеш”. І ми ніколи не потрапимо на її могилу. Вона так і залишилася в сирому й темному підвалі.
Ми ходили в туалет, спали, їли рештки їжі в одному підвалі.
А якось дядько Коля спіймав голуба, це був, напевно, п’ятий чи шостий день, і ми його засмажили і їли. А потім ми всі блювали.
Мама трималася до останнього, за 3 дні до нашої евакуації вона померла.
Я сказала братові, що вона міцно спить і її не варто будити. Але, здається, він усе зрозумів. Зрозумів ще коли померла наша сусідка, а ми не могли її винести, і вона почала пахнути. А потім стало тихо, і дядько Коля її виніс і сам підірвався на розтяжці. Мама дуже плакала. Після смерті тата дядько Коля був найближчою людиною.
…Трупи так смердять. Вони там були скрізь. Я братові затулила очі маминим шарфиком, щоб він цього не бачив. Поки ми бігли, мене кілька разів мало не знудило.
Я не вірю більше у вашого Бога. Якби Він був, ми б так не страждали. Моя мама ніколи, чуєте, ніколи не робила нічого поганого. Вона навіть не залишала дядька Колю на ніч в іншій кімнаті, поки вони не одружилися. Вона ходила в храм і часто сповідалася, як і я. Дядько Коля навіть курити покинув, щоб мама не нервувала, що це гріх. А ваш Бог узяв та забрав її. Мені там батюшка щось казав, що мама нестиме служіння Богові, тільки краще б вона несла служіння тут, виховуючи нас.
Я ненавиджу росію. Мій рідний дядько там. Знаєте, що він мені сьогодні сказав по телефону? «Катя? Яка ще Катя? Дівчинко, я вас не знаю. Яка війна, яка Катя?». А потім написав з лівого номера: «Катю, не пиши мені. Для мене та моєї сім’ї це небезпечно. А маму вже не повернути».
Я ненавиджу їх! То ж була його рідна сестра! Як так можна?!
…Знаєте, я думаю, що я повернуся до Маріуполя. І житиму на тому ж місці. І щоразу, в один і той же день, спускатимуся в підвал нового будинку і кластиму квіти.
А ще страшно, коли діти плачуть, а не можна. Не можна, щоб чули. Ці виродки знаходили людей у підвалах та вбивали. Ті, хто вижив, казали, що російські військові могли зґвалтувати і дітей, і стареньких, і навіть трупи.
Якщо Бог є, то чому Він це допускає?
Я жити не хочу. Нас зараз розділять, мабуть. І я, можливо, не побачу свого брата. Навіщо? Навіщо цей путін нас рятував? Ми ж добре жили, навіть машину купили. Дядько Коля обіцяв мене навчити водити. Вони навіть її спалили. І квартири нема. Я хочу померти і не можу.
…Обніміть своїх дітей! А то вас не стане, і вони не пригадають ваш запах. Якщо я витримаю і потім будуть у мене діти, я їх обніматиму цілодобово»…