росія з 24 лютого почала повномасштабне вторгнення в Україну, знищуючи наші міста й села, атакуючи цивільні гуманітарні об’єкти ― лікарні, пологові, садочки, житлові будинки. На тимчасово окупованих територіях агресори не дотримуються правил ведення війни ― росіяни вбивають беззбройних людей просто на вулицях й у чергах по харчі.
Багатодітна родина Нечепуренко мешкала в Бучі. Найменшому із трьох синів, Юрі, нещодавно виповнилося 14 років. 17 березня разом із батьком він рушив у центр окупованого міста по гуманітарну допомогу й ліки. На той час майже два тижні в будинку сім’ї не було газу, електрики й води.
Російський солдат атакував людей попри відсутність зброї, білі пов’язки «мирних» на руках і виконання наказів. Він хотів убити й дитину.
«Ми їхали на велосипедах, коли із-за будинку вийшов російський військовий. Ми зупинилися, підняли руки, сказали, що в нас немає зброї. Але солдат почав стріляти по батьку. Він впав. Далі військовий почав стріляти по мені, дві кулі потрапили в руку. Я повалився на землю. Солдат ще вистрелив в капюшон, але куля не зачепила голову»,— розповідає 14-річний Юра, син загиблого.
Кілька хвилин хлопець пролежав на землі, а коли російський військовий пішов, він побіг до найближчого притулку, де йому надали першу медичну допомогу. Далі дістався додому, розказав сім’ї, що 47-річного батька Руслана вбили.
Два дні родина не могла забрати тіло батька. Коли це вдалося, на руці убитого вже не було білої пов’язки, яка ідентифікує мирних мешканців ― її зняли російські військові. Крім того, рашисти поцупили телефон, гаманець і навіть ключі від дому.
Дружина убитого розповідає, російський нелюд стріляв прицільно: у серце та голову. Родині довелося самотужки ховати батька на подвір’ї власного дому. Чудом їм вдалося вирватися з окупації.
«Три мої сини залишилися без батька. Я розуміла, що мені необхідно рятувати дітей та себе. Нам повідомили, що 19 березня буде “зелений коридор”, втім до місця збору необхідно було дістатися самостійно. Ми йшли тією вулицею, де розстріляли мого чоловіка. Ми йшли і щосекунди молилися за своє життя. Ми чули вибухи поруч, нас зупиняли російські вбивці. Ми йшли і щосекунди прощалися з життям», — розповідає Алла Нечепуренко, дружина загиблого Руслана.
Родина дивом евакуювалася на Черкащину, а вже у понеділок приїхала в Охматдит, щоб отримати медичну допомогу сину та офіційно зафіксувати поранення. Хлопчик зазнав кульових поранень у руку, передпліччя та палець. Зараз життю дитини нічого не загрожує.