Керівниця проєкту «ДНК. Свої» Юлія Поборуєва: Під час небезпечного відрядження у Запоріжжя ми втратили зв’язок із нашими журналістами

6 листопада в ефірі СТБ вийшла унікальна прем’єра власного виробництва каналу – «ДНК. Свої» з Тетяною Висоцькою. Щонеділі проєкт допомагатиме українцям знайти рідних, з якими вони втратили зв‘язок внаслідок російського терору. 9 випусків, 12 вражаючих історій порятунку життя, надскладний пошук зниклих безвісти після бомбардувань та окупації, і щемливі зустрічі просто в студії проєкту. Про те, якою ціною це дається команді «Таємниць ДНК» та як взагалі шукати людей під час війни на окупованих територіях, ексклюзивно для сайту STB.UA розказала керівниця обох проєктів Юлія Поборуєва.

Що стало вирішальним фактором для команди створювати проєкт «ДНК. Свої»: офіційна статистика зниклих, історії українців, про які ми дізнавалися щодня чи, можливо, якась особиста ситуація когось з команди?

Я б сказала, що це була сукупність факторів. Уже в перший день війни наша команда розуміла, що більше не буде так, як вчора. Що нас усіх настигло велике горе, а разом з ним – і великі зміни в усьому. Ми, ясна річ, зупинили зйомки «Таємниць ДНК» і займалися якийсь час тим, чим і усі українці: хтось вивозив дітей на більш безпечну територію, хтось пішов у військомат, аби стати до лав Збройних сил, хтось почав волонтерити, організовувати збори коштів, закуповувати броніки, займатися евакуацією людей і так далі.

Уся наша команда була розкидана по світу, проте незважаючи ні на що ми були разом та підтримували один одного, ділилися новинами.  Кожен з нас став волонтером на своєму рівні. Разом з тим ми весь час думали, чим можемо бути корисними країні, людям саме як журналісти, де ми могли б використати свої знання й досвід. І тут ідея прийшла сама по собі. Адже на нашу пошту «Таємниць ДНК»  та в особисті повідомлення усім колегам посипалися листи з проханням відшукати рідних чи близьких. Хтось загубив дитину під час евакуації, хтось благав знайти батьків на окупованих територіях, адже з ними зник зв’язок, писали діти, зверталися дорослі, дзвонили дружини, чоловіки яких потрапили у полон.  Було дуже багато заявок з Маріуполя, з Донеччини, Харківщини, Херсонщини. До мене зверталися знайомі й незнайомі з рідної Охтирки, яку рашисти намагалися захопити у перші дні війни. Матері плакали у слухавку, благаючи допомогти відшукати своїх синів, які зникли після боїв та обстрілів.   Статистика, яку ми чули з екранів телевізора, вражала: тисячі безвісти зниклих по всій країні, сотні з них – то діти, частину яких було вивезено ворогом до росії. Кількість тих, хто потрапляв у полон, шокувала з кожним днем усе більше та більше. 

Тобто глядач з купою запитів сам фактично вирішив, чим ми маємо займатися найближчим часом як журналісти, як пошуковці. При чому займатися цим щодня, щомиті. І ми почали допомагати людям – відповідали на листи, шукали загублених. Просто так. Тому що ми не могли інакше.

І буквально за пару тижнів це усе вилилося в ідею створити «ДНК. Свої» на основі уже відомих «Таємниць ДНК», аби показати усьому світові жахіття війни і біль українців, незламність нашого народу та абсолютну віру й надію у щасливу зустріч та Перемогу. 

Можна сказати, що “ДНК. Свої” народився через особистий досвід пошуків і рятування людей. Тому ми взяли на себе надскладну місію не розказувати історії, а реально допомагати українцям повернутися додому, до своїх рідних – в цьому унікальність “ДНК. Свої”. І саме тому нашу ідею підтримав канал. 

До речі, саме тоді, у середині березня, до нашої розробки потрапило відразу дві історії з Маріуполя, які ми відзняли пізніше. Перша, про загублене під час вибухів 10-денне немовля, – взагалі стала прем’єрним випуском. Ця історія дійсно вражає – і людським горем, і щасливим фіналом. Між матір’ю та новонародженим хлопчиком ми провели тест ДНК, адже були підозри, що жінка у тому божевіллі прийняла чужого малюка за свого загубленого під час вибухів Дмитрика.

Другу ж історію, працювати над якою ми почали у березні, а покажемо найближчим часом, – це історія про маріупольських фельдшерів швидкої допомоги, зокрема про команду молодих хлопців та дівчат. Їх було десятеро, вони жили в одній кімнаті на підстанції міста, яке нещадно бомбили та нищили окупанти, і дуже здружилися.  І ці герої – під обстрілами, ризикуючи власним життям, подекуди без потрібних ліків, рятували людські життя. Потім по черзі вони залишали Маріуполь, звісно, попередньо видаливши зі своїх мобільників усю інформацію, аби мати більше шансів вирватись на підконтрольну Україні територію через блок-пости окупантів. Одна з них – 25-річна фельдшерка Аліна, звернулася до нас, аби відшукати своїх  колег, з якими втратила зв’язок та обійняти їх.

Чи допомагає кількарічний досвід роботи над «Таємницями ДНК» в пошуку людей зараз? І чим конкретно?

Так, звісно. Без професійного досвіду займатися цим якісно – важко. Багато років наша робота була пов’язана з пошуком людей у тому числі. Звісно, у нас є налагоджені зв’язки з нашими помічниками по всій країні, що дуже й дуже полегшує пошук зараз. По-друге, ми розуміємо механізм того, ЯК шукати, бо напрацьовували ці знання пів свого життя. По-третє, команда «ДНК. Свої» – це фактично команда «Таємниць ДНК» з дуже високим рівнем самоорганізації, самоконтролю та стресостійкості. Тобто ми зайшли в новий проєкт нашою старою крутою командою, якій не треба було пояснювати зайве. Ми лише вчилися одному і найстрашнішому – робити нашу роботу під час війни.

І я вдячна усім, хто разом зі мною прийняв цей виклик і причетний до створення «ДНК. Свої», хто зараз – без нормального зв’язку, інтернету, якихось інших комунікацій, подекуди навіть у холоді, – шукає загублених, виїжджає у небезпечні відрядження, вивозить звідти людей та з’єднує родини у нашій студії. Особлива дяка – Вікторії Писарець, Ігорю Войцішевському, Рамі Аль Шаєру, Ксенії Безлюдній, Ярославу Дзивичкевичу, Анні Шаруді. Їхній внесок в проєкт – безцінний.

Окреме і безмежне спасибі за чуйність та витримку нашій перлинці, нашій ведучій Тетяні Висоцькій. Адже їй, як нікому, доводиться пропускати кожну історію через себе . А люди – травмовані страшною війною, втратами… Часто у нашій студії плачуть навіть чоловіки. І Тетяна до всіх знаходить підхід, слова підтримки, і це від  – душі. Бо вона – неймовірна людина, яка вміє щиро співчувати, вміє втішити, розрадити, вона  усе розуміє. У Тані чоловік виборює нашу свободу на передовій, сама вона – з Херсонщини.

Та це неймовірно – бачити сльози щастя на очах наших героїв, коли роз’єднані війною люди нарешті зустрічаються та обіймаються, а експертиза ДНК, яку часу від часу доводиться проходити нашим учасникам (якщо цього потребує історія) – показує саме той результат, який вони хочуть. Це ті миті, заради яких хочеться приймати нові виклики та взагалі – жити.

З ким співпрацює команда? Адже розшукувати і, головне, вивозити людей з окупованих територій неможливо без участі волонтерів або державних органів чи організацій?

Так, усе правильно. Якщо маємо справу з неокупованою територією – тут усе зрозуміло. Хоча і за таких обставин є свої тонкощі у роботі. Якщо ж пошук має відбутися на території, яку тимчасово захопив ворог, – задача ускладнюється. Ми дійсно залучаємо волонтерів, журналістів і усі наші зв’язки, адже без допомоги тих, хто знаходиться там і може долучитися до пошуку, результат може виявитися нульовим. Серед волонтерів особливо хочеться виділити благодійний фонд «Земляки» та їх засновників – Антона Карнауха та Інну Пенчук. Також нам доволі часто допомагають і наші експерти: детектив Руслан Болгов, волонтер та правозахисник Костянтин Гудаускас. Разом з тим ми плідно співпрацюємо з органами державної влади, зокрема з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, з Національною поліцією та багатьма іншими установами та організаціями. 

Незабаром глядач побачить програму про стареньку викладачку німецької мови, яка в окупації втратила усі документи, опинилася у Криму і кілька місяців не могла звідти вибратися та зустрітися з близькими. Те, що вона таки виїхала та дісталася Києва, нашої студії – безпосередня заслуга Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

Скільки людей в команді працює над проєктом і конкретно кожною історією?

Зараз наша команда невелика, адже через війну багато хто виїхав з країни або робота над проєктом стала неможливою за якихось інших обставин. Якщо говорити суто за редакторський склад, який якраз і розробляє історії для зйомки, шукає людей в окупації,  безпосередньо спілкується з учасниками, виїжджає у відрядження та влаштовує зустрічі близьким у студії, то на даний момент цим займається менше ніж десятеро колег. Звісно, на знімальному майданчику наша команда збільшується, адже долучається вже і режисерська група, оператори, ті, хто працює зі звуком, продюсерсько-адміністративна група і так далі.

Редакторська команда поділяється на групи. Зазвичай одну історію «веде» група з трьох журналістів. Є історії, які ми розробляємо та знімаємо усією командою, адже вони потребують більшого ресурсу та залученості усіх нас. 

Чи були моменти або історія, коли ви думали, що тут точно не зможете нічим допомогти?

Так, таке трапляється часто. Коли до нас звертаються родичі безвісти зниклих воїнів, де усі факти вказують на те, що вони загинули. Здебільшого ті, хто шукають, до останнього не можуть повірити у те, що, на жаль, тата, чоловіка, брата, кохану уже не повернути. Вони телефонують, пишуть, благають. І ми їм не відмовляємо. Ми все одно перевіряємо усе до останнього, адже поки не проведено експертизу ДНК – надія завжди є.

Також одна з історій, яку, незважаючи на складність запиту, ми взяли у розробку та вже успішно відзняли. Це програма про кондитера з Рубіжного, який під час війни втратив обох батьків та ледь не загинув сам. Чоловік звернувся до нас з потрійним проханням – відшукати сусідку, яка врятувала його з-під завалів, аби подякувати їй за життя. Також він дуже хотів віднайти лікарку, яка врятувала йому руку і тепер він може продовжити кар’єру кондитера. Та найскладніше – відшукати загублену в евакуаційному потязі книжечку-молитвослов!

Уявіть – сотні людей їдуть хто як в евакуаційному потязі, у цьому божевіллі, більшість з них – поранені. Наш герой – майже без свідомості, зі страшними пораненнями їде зі своєю прийомною матір’ю, вона теж –поранена. Старенька, розуміючи, що смерть може наздогнати її у будь-яку хвилину, у пошарпаному молитвослові пише синові дані його біологічної матері, яку він ніколи не бачив і не знав. І все задля того, аби син, коли будуть сили й бажання, можливо, знайшов її. І ця книжечка губиться!!! І не дивно, адже у потязі таке творилося… 

Ми дійсно вважали тоді, що знайти книжечку – це щось з області фантастики. Та удача нам посміхнулася! Чим завершилася ця історія і з ким наш кондитер пройшов генетичну експертизу,  ви можете дізнатися уже зовсім скоро – в одну з найближчих неділь на СТБ.

Історія, над якою ви плакали найбільше?

Плачу завжди над усіма історіями, бо вони усі – разючі. Та мабуть найбільше мене розчулила історія під назвою «Перші ластівки Енергодару».

До нас по допомогу звернулися одночасно дві родини. Справа у тому, що в окупованому Енергодарі у них залишилися старенькі батьки. За іронією долі, усі ці пенсіонери проживали в Енергодарі на одній вулиці. Діти давно благали їх виїхати, та батькам важко було прощатися з рідним містом та з усім нажитим. Тим паче, що батьки першої родини, яка звернулася до нас, свого часу будували Енергодар. Будували лікарні, садочки, школи. Словом, не інакше як «перші ластівки Енергодару». І ось все це на їхній очах рашисти почали руйнувати. Зник зв’язок, вода, світло, постійні обстріли, ракетні влучання у житлові квартали. Тому діти, уже навіть не розуміючи, чи живі їхні батьки, забили на сполох та благали вивезти стареньких з Енергодару. Скажу відразу – нам вдалося вивезти з окупації  не всіх, але це була неймовірна зустріч в нашій студії — плакали і редактори, і ведуча, усі-усі.

Найбільш нервова історія?

Без сумніву, це програма про славнозвісного Григорія Янченка з Херсона, якого усі кличуть просто дядею Гришою.  Ми з колегами спостерігали за ним із самого початку війни. Ми дивувалися, пишалися, хвилювалися і надихалися. Адже дядя Гриша збирав гроші для ЗСУ під носом в окупантів, він їздив на інвалідному візочку містом, гучно вмикаючи у колонках Гімн України та українські пісні – «Ой, у лузі червона калина» та інші. Просто безстрашна людина. Йому погрожують підвалом, тортурами, стратою, а він – робить свою справу, збирає сотні тисяч гривень для українських військових, підіймає дух та показує своїм прикладом, що окупанти мають йти в бік руського корабля. І тут дядя Гриша зникає…

До нас телефонують його родичі і просять допомогти. І ми вирушаємо на пошуки Героя. До Запоріжжя, куди ніби за нашою інформацією дядя Гриша мав виїхати, потягом вирушають двоє наших чудових редакторів – Ксенія Безлюдна та Рамі Аль-Шайєр. Вони приїжджають туди і ми втрачаємо з ними зв’язок. А того ранку Запоріжжя опинилося під нищівними обстрілами. Одна з ракет влучила у торгівельний центр недалеко від адреси, де вони б мали бути. Ми тоді усією командою не знаходили собі місця. Та, Слава Богу, наші колеги повернулися живими-здоровими і навіть – не самі.

Історія, якою пишаєтесь?

Завжди кажу, що я пишаюся усіма нашими історіями. Адже вони усі – глибокі, неймовірні, за всіма нашими програмами стоїть колосальна робота. Важко виділити якусь одну програму. Пишаюся програмою про лікаря-травматологія Юрія Кузнєцова з Ізюму, який, перебуваючи в окупації, не покинув місто, фактично самотужки облаштував лікарню у підвалі, зробив там більше 400 операцій та врятував від смерті тисячі людей. Він – справжній Герой для мене, для нас. Весь Ізюм про нього знає. І тепер, я сподіваюся, завдяки нашій програмі, про нього дізнається увесь світ. Адже Юрій Євгенович цього заслуговує!

Чи обмежений «ДНК. Свої» історіями пошуку живих людей? Чи можлива ексгумація з братських могил, яких зараз знаходять майже в кожному деокупованому місті? Чи звертались до вас з таким проханням?

Так, такі звернення є. Проте їх реалізація складна і потребує часу. Думаю, що в другому сезоні «ДНК. Свої», зйомки якого почнуться зовсім скоро, ми покажемо і такі історії.

Куди можна відправити заявку людям, які просто зараз розшукують рідних або знайомих?

Любі глядачі, пишіть нам на нашу пошту dnk@slm.ua або телефонуйте за номерами нашої гарячої лінії +380676905669 або +380676905691.  Ми спробуємо допомогти вам розшукати своїх. Ніколи не втрачайте надії!  А також дивіться нас щонеділі о 18.50 на СТБ.

*Якщо ви пропустили прем’єрні випуски проєкту “ДНК. Свої” – їх можна подивитися ТУТ!. 

Читайте нас також у Viber і Telegram СТБ