Валерій Сараула: «З нетерпінням чекаю на вихід «Битви екстрасенсів» на СТБ»

Сьогодні у нас гостює Валерій Сараула. Актор театру та кіно,
учасник реаліті-шоу, ведучий програми «Кунсткамера», дослідник програми
«Паралельний світ». Про той бік його життя, що перебуває за межами
камер, він і вирішив розповісти нам. – Валеро, концепція
програми «Паралельний світ» неабияк змінилася. Чому? – Якщо
вести мову про ідею, не знаю. Напевно, канал завжди ставить якісь нові
завдання, щоб залучити нову аудиторію глядачів. Я вважаю, що й
попередній варіант програми був цікавим, її дивилися. Однак, напевно,
будь-який банк, як і будь-яка інша структура, мусить обновлятися.
– А тобі який варіант більше подобався? – Певна річ,
подобається той, що зараз. Я вважаю, що ця програма порушує теми не
десь там у хмарах, а ті, які є поряд із нами. Це «Паралельний світ», і
він дійсно проходить із нами паралельно. От зараз ми сидимо, а він
поряд. А от ця програма почала порушувати ті питання, які, власне,
завжди були десь на дні, проте водночас усіх цікавили. У попередньому
варіанті теж порушувалися ці питання, однак з більш науковим підходом.
Тут же підхід пізнавально-публіцистичний, він мені ближчий. От,
приміром, тема тарганів, яку ми зараз розглядаємо… Хтось скаже: «Та
це ж висмоктано з пальця»! Це не так. У Києві зараз зникли таргани, з
них почали робити ліки, які, до речі, лікують найсерйозніші
захворювання. У багатьох українських газетах є оголошення «куплю
тарганів», і це не жарт. Куди вони поділися? Хто про це знає? Ось такі
теми. – У кожній передачі ти зачіпаєш незвідане. Чи не став ти
марновірним? Амулет носиш? – Мій амулет на мені завжди – хрест
православний. Я, власне, людина, котра не боїться подібних речей.
Уважаю, що поняття, які називаються пристрітом – це вигадані поняття.
Тобто вигадка, на якій можна заробити. Однак те, що можна впливати на
людину – це незаперечний факт. Мене це не лякає. Я просто працюю і
край, ніякої остраху не виникає абсолютно. – Валеро, який
випуск програми тобі найбільше запам’ятався? – Три дні тому я
практично сорок хвилин був присутній на операції фімозу (обрізання).
Мені довелося перебувати увесь час, скажімо так, перед «об’єктом»
пацієнта. Потім були різні відчуття. По-перше, важко було в плані
фізіологічному – інстинкти є інстинктами. Це в чоловіка найболючіша
точка. Усі знають, годі й казати. І от коли ти таке бачиш, звісно, на
підсвідомому рівні переносиш це на себе. Лікарям легше: вони сміються.
А мене ж, перепрошую, майже знудило. А от потім мені здавалося
(вибачите за інтимну деталь), що хтось із ножицями звідкись вилізе й
почне вчиняти зі мною те саме. Це програма, що найбільше запам’яталася.
Щоб нормально зняти сюжет, я не дуже ретельно стежив за процесом, а
намагався слухати те, що казав лікар, Петро Борисович. Про це всі
кажуть, однак що це таке, чому це роблять, знають євреї й мусульмани, а
ми, українці, можемо лише жартувати. Хоча все не так просто. Тут навіть
інтимні секрети є. Усього не розповім, подивіться програму, що вийде в
жовтні, і дізнаєтеся. – Валеро, ти, напевно, чув про те, що на
СТБ запускається «Битва екстрасенсів», на твою думку, цей проект
сподобається глядачам? – Гадаю, глядачі гідно оцінять. Я якось
бачив цю програму в британській версії, і мені дуже сподобалося. Це
цікаво й креативно. Головне, щоб усе було правдиво, хоча на СТБ із цим
проблем немає. Щодо мене, то я з нетерпінням чекаю на вихід першої
програми в ефір і щиро бажаю їй успіху! – Скажи, а зі зміною
формату «Паралельного світу» чи змінилося твоє ставлення до
програми? – Коли працювали над першим варіантом програми – був
аврал, потрібно було багато знімати, однак я не відчував такої втоми. А
зараз ми почали працювати, і я розумію, що життя мого взагалі немає. Я
завжди намагався бути вільною людиною, щоб робота мене не обмежувала. Я
й працював добре, і одержував задоволення. А тут зіштовхнувся з тим,
що, з одного боку, спілкуюся з дуже цікавими людьми, з якими я б ніколи
не поспілкувався (це та сфера, до якої взагалі доступ заборонений). З
іншого боку, особистого життя немає. Я раніше ніколи не думав, що можна
просто так заснути на раз, два, три – і все, ти бачиш сни. Зворотний
бік такого проекту як «Паралельний світ» у тім, що не лише я, а й усі
люди живуть в екстремальних умовах. Я це кажу об’єктивно, оскільки бачу
всю цю картину щодня: як працюють режисери, редактори, продюсери
проекту, журналісти. Зворотний бік цього проекту – шалений ритм.
Виникає питання: а навіщо все це потрібно? Щоб на тебе показували
пальцем? Ні. На мене вже показували пальцем, показують дотепер, завдяки
«Паралельному світові» й «Кунсткамері». Напевно, я тут не заради
грошей, а тому що мені цікаво! От не було б мені цікаво, я б не
намагався пізнати те, чого я, власне, не знаю. – Та все одно
підвищена увага завжди приємна. Заради цього й стають
ведучими? – Знову ж, коли на тебе показують пальцем, це не
завжди позитив. Комусь ти подобаєшся, комусь – ні. Насамперед у такій
роботі слід забути, що ти нормальна людина. Ти ненормальна людина. У
мене іноді просто вимикається голова, я розумію, що все на межі – купа
підводок, стендапів за день, безліч якихось локацій. – Невже
все це ти готовий терпіти тільки через цікавість? Якби тобі
запропонували працювати на цікавій роботі, однак за 100 доларів, ти
пішов би? – Не брехатиму, зараз не пішов би. Та якби це був
разовий проект, мені б сказали, мовляв, Валеро, треба піти туди,
зіграти таку виставу – я б пішов. Якби там була помірна зайнятість, яку
б я зміг поєднувати, то замислився б. Але, знову ж таки, потрібно
розуміти, що в якийсь момент тебе може забракнути, і ти підведеш не
лише себе, а й інших людей. Я як спортсмен розумію, що потрібно
витримати дистанцію, а вона попереду ще довгенька… – Якби не
було телебачення, ким би ти працював? – Не хочу себе хвалити.
Я, звісно, не потрапляю до вищого еталону ведучих, однак можу добре
провести корпоративний захід, що й роблю час від часу. Для мене це
насамперед робота. У мене є команда, гурт, ми танцюємо, співаємо разом.
Я відповідальна людина, тож не пропаду. Відповідальність – це те, чого
бракує великим компаніям, бракує не просто професіоналів, а людей
порядних і відданих. Якщо ти порядний і відданий, то ти зробиш один
крок назад, щоб потім зробити два вперед. От чому в багатьох компаніях
криза. Немає людей! – Валеро, у твоїй передачі вистачає
фантастики. А в житті ти її любиш? – Люблю фантазувати. Однак
не фантастику у звичному сенсі цього слова, де позаземні цивілізації…Я
люблю уявляти, що я на великій сцені, або забиваю м’яч у ворота
«Ювентусу» у фіналі ліги чемпіонів під музику Раїси Кириченко «Два
кольори», або виходжу одержувати «Оскар», або стаю королем бананової
республіки. Це серйозно, не жарти! – Ти мрієш про
«Оскар»? – Ні. Я хочу зіграти гарну роль. Гарною може бути
роль п’явки в казці про Буратіно, а поганою – Гамлета. Все залежить від
актора. Яка моя роль? Коли зіграю – тоді скажу! – Валеро, з
якою твариною ти б себе порівняв? – Асоціативно – я намагався
це зробити, коли ще в Луганську вчився, у мене нічого не вийшло. Якщо
писати мій портрет, то я певною мірою ледачий – якісь ведмежі риси, але
водночас ведмідь буває досить агресивним. Коли потрібно, ця риса в мене
теж є. От кривлятися я люблю. Напевно, орангутанг. Ні, шимпанзе,
схрещений із ведмедем і з англійським бульдогом. Хтось називав мене
риссю, хтось левом, тигром – можливо, це кольори волосся, однак я себе
не відчуваю таким. І від зайця в мені теж щось таке є. Знаєте, як-то
кажуть, хоробрий від боягузтва. От це, напевно, можна сказати про мене.
– Які дії можуть викликати в тебе агресію? – Напевно,
поганий настрій. Точніше, сукупність чинників. Це втома,
роздратованість. Головне, вчасно це відчути й придушити, виприснути,
але так, трішечки. Трішки виплеснув, і тобі вже легше. А ще ліпше –
відволіктися. Хвала Богові, я навчився відволікатися. Адже агресію може
спричинити будь-що. Однак слід пам’ятати, що агресія буває різною:
буває компенсована форма агресії й некомпенсована. От якщо
некомпенсована, то це клініка. От, приміром, я їжджу в метро, їздять
люди, мужики! Мужики – це тема! Сідають у вагоні, наче в гінекологічне
крісло. Сміятися хочеться! Гей, хлопці, ви ж не в лікаря, сядьте
нормально, адже жінки навколо… Коли дівчата матюкаються – не люблю.
От такі побутові дрібниці викликають агресію. Ну, не повчатиму їх. Хоча
я й сам не дарунок. Собі не дозволяю матюкатися, та іноді проскакує,
здебільшого це пов’язано з роботою. – Валеро, а скажи, що для
тебе дружба? І чи є вона взагалі? – Дружба є. Хтось дружить із
двадцятьма-тридцятьма людьми, у мене один друг – Сергій Дзей. Нещодавно
з’явився другий друг! Це дивно, я ніколи не думав, що в мене буде друг,
якому шістдесят років. Я не знаю, хто для нього я, але він для мене
друг. Це різні друзі, але всіх їх поєднує те, чого, напевно, немає в
мені. Адже друга не потрібно просити, щоб він прийшов. Ні про що не
розмовляти, а тобі буде чомусь добре… От є вислів стандартний: «Друг
прийде на допомогу, дасть грошей». Я вважаю, що правильно співається в
пісні: «Друг не кричатиме до дна, не наливатиме вина, коли не треба
наливати». Щось у цих словах є. – Дружба між чоловіком і жінкою
– міф чи реальність? – Як на мене, це міф. Я не можу дружити з
жінками. Мені здається, що коли люди кажуть, що дружать – це певною
мірою нещиро. Якийсь момент платонічної любові там все одно наявний,
якась частка сексу теж. Тому я з жінками не дружу. Ну як я можу дружити
з ними, тобто приятелювати? Так, як із чоловіками, напевно, не вийде.
– Ми зачепили тему особистого життя. А як справи на любовному
фронті? – У моєму особистому житті все чудово. Ми з Іриною
разом шість років – уже сьомий рік. Три роки як ми повінчані, місяць
тому розписалися. Абсолютно скромно будуємо своє щастя. Щоправда, зараз
мало бачимося: обмінюємося ммс-ками, ну, щоб бачити якось обличчя одне
одного (надішли мені ммс, я забула, який вигляд має твій голос). Я
вважаю, що ми на якомусь правильному людському шляху, зі своїми
помилками й перемогами. Я завжди кажу, що моя дружина – моя нагорода.
– Іра дивиться твої передачі? Хвалить чи сварить? – За
освітою вона режисер. От коли вона дивилася на мене в «Кунсткамері»,
казала: «Боже, такий довбень стоїть у кадрі». У мене, коли дивлюся на
все це, виникає розчулення. Попервах усі через це проходять. Мені
просто смішно й весело. Коли телефонують люди й кажуть, що дивляться на
мене, така гуморина виходить. А Іра мене ніколи не критикує, вона може
сказати: от дивися, те й те, а може так і так? А критики немає.
Напевно, вона бореться за якісь сюжети внутрішньо: тут слід було трошки
дотягнути… Іринка завжди воює за те, щоб я мав пристойний вигляд у
кадрі, це для мене складно, бо в мене такий принцип: нехай мені
вибачать добродії стилісти, мені що гірший вигляд я маю, то для мене
краще. Однак це не означає, що я маю бути в брудній сорочці. Я її
надів, та якщо вона має поганий вигляд у кадрі, то я не винен; якщо в
мене розжиріли боки, якщо я погладшав, я цього не боятимусь – у мене
немає такого фетиша, що в кадрі мушу мати вигляд супер-пупер. Мені це
байдуже. А Іринка постійно підсовує мені футболки, які мені пасують, ми
завжди через це сперечаємося. Я не хочу це одягати! А специфіка така,
що мені доводиться бути по три-чотири дні в одній футболці, певна річ,
що її перуть. А в ній потім записуються стендапи, і, звісно, точиться
боротьба гарного із кращим, або середнього з відмінним. Дружина в мене
чудова: хоч коли я прокинусь – усе свіженьке, готове. Тож її
справедливо можна назвати учасником «Паралельного світу». –
Найоригінальніший подарунок, подарований дружині… –
Оригінальних подарунків я не дарую. – Невже все банально –
квіти, цукерки? – А хіба квіти – це банально? Усе залежить від
того, коли їх подарувати! – Квіти зазвичай дарують, коли хочуть
скривдити або вибачитися… – Неправда. Квіти дарують, коли
відчувають. А от коли хочуть скривдити чи вибачитися – це попса. Коли
ти просто йдеш і приносиш додому букет, коли від тебе цього ніхто не
очікує – це вже інші емоції, це вже не є банальним. Усі подарунки, які
я дарував – приземлені. Єдине, що скажу – не люблю дарувати жінкам на 8
березня побутову техніку, мікрохвильовки – це я й так куплю, треба щось
оригінальніше. – Найбожевільніший учинок, який ти готовий
зробити заради когось? – Життя віддати. Хоча, знову ж таки,
хто дасть гарантію, що потім усе буде добре? Я можу хоч зараз залізти
на дах, взяти гріх на душу та стрибнути вниз. Я готовий на це в
будь-який момент, але хто дасть гарантію за щось? Я готовий на будь-що.
Немає того, на що я не готовий. Якщо це врятує рідних й близьких – не
питання! – Валеро, ти сам пишеш пісні? Вірші? – Зараз
уже не пишу. Ми записали альбом із 15 пісень, багато які з них
транслюються на центральних радіостанціях. Напевно, це музика, що
відстала від часу. Мені якось телефонує кум з Маріуполя й каже: «Ти
чуєш, що грає? (о 8.30 ранку) Ти чуєш?» Без грошей, без нічого! Хоча є
люди в Києві, які допомагають. Ці пісні звучать завдяки Соні Геляс. Для
мене більшого щастя немає, коли якийсь звукорежисер твою пісню почув,
вона йому сподобалася, і він її поставив. І байдуже, в якому місті.
Вона крутиться в його ротації. – Якби в тебе була можливість
змінити світ, що б ти насамперед змінив? – Так швидко не можу
відповісти. Цей світ створений Богом, тому змінювати в ньому щось я не
наважився б. От сьогодні спілкувався з одним чоловіком. Повністю із ним
згоден: коли в нас усе добре – ми висимо в просторі, ми спимо! Ми
ходимо, їмо, однак ми спимо. А коли в нас з’являються випробування на
роботі, у здоров’ї, ми починаємо жити, рости над собою, іти вгору,
уперед. Іноді слід почекати. Тому мрія українців про сумку грошей за
спиною або десь закопане золото невдовзі поховає націю. А наша нації не
така! Розмовляла Анастасія Громова