Я ніколи не забуду сюжетів,
де герої покладали особливі сподівання саме на цей сюжет… Рома, водій з ДЦП,
який прекрасно водив (колись навіть вивозив людей під обстрілами із
окупованої території), а тут на мирній території не міг влаштуватися на
улюблену роботу, бо в нього не вірили… П'ятирічна дівчинка (майже ровесниця
мого сина) зі страшним діагнозом, якій екстренно треба було зібрати мільйон
на лікування за кордоном та …її рожева сукня, яка висіла весь час на очах у
батька як мотивація для того, щоб швидше знайти і зібрати ці рятівні
гроші.
… Сльози мільйонера з Китаю, який з дружиною так мріяв
вперше у житті стати батьком і вклав шалені кошти у сурогатну дитину тут в
Україні. А недобросовісна клініка допустила помилку… І народжена омріяна
дитина не могла поїхати з ними на батьківщину, в Китай, бо не мала жодного
відсотку спільного ДНК. І чоловік так і не ставши батьком, зі сльозами на
очах шукав для уже майже рідної дитини – іншу родину…
Всі ці
сюжети, зачіпали за живе, коли я їх знімала. Про них не можна було не
думати, за долями цих героїв неможливо було не стежити. Але найбільша мета
була – не просто про них розказати, але й щоб ця розповідь допомогла. Рома,
на щастя, тоді після сюжету таки зміг влаштуватися на омріяну роботу. Для
маленької дівчинки з раком вийшло швидко зібрати мільйон. А за дитинкою
згорьованого громадянина Китаю вилаштувалася черга із охочих її удочерити.
Тому тепер точно знаю: телебачення – це однозначно сила, якщо ці сили
спрямовувати у потрібну сторону.