PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+
PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci5hZHRlbGxpZ2VudC5jb20vb3V0c3RyZWFtLXVuaXQvMi4xMS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC5taW4uanMiPjwvc2NyaXB0Pg==

Олексій Чумаков: «Моя впевненість у собі весь час мінялася»

Телеканал СТБ

Video: Олексій Чумаков: «Моя впевненість у собі весь час мінялася»

Проживши в Тюмені дев'ять років, Олексій Чумаков засвоїв сибірське правило: сибіряк не той, хто не мерзне, а той, хто тепло одягається. Відповідно, і сміливий не той, хто нічого не боїться, а той, хто може подолати страх. Це плюс помірна нахабність допомогли йому кілька років тому стати переможцем конкурсу «Народний артист» і залишатися на плаву дотепер.

– У 13 років ти опинився в Тюмені…

– Так, ми переїхали із Самарканда до Тюмені. Як зараз пам'ятаю, приїхали туди влітку, 1 червня, стояла гарна погода. Потім ми зняли жахливий будинок на вулиці… чи то Національній, чи то Інтернаціональній… Коротше, десь у районі Маяка, тюменці зрозуміють. Це був жахливий приватний будинок, без вигод, старий, руїна, що всіх чотирьох членів моєї родини лякала. Грубки там були… Потім місяців через п'ять ми переїхали в ще жахливіший район під назвою Порт, на вулицю Причальну. Жили у двоповерховому будинку на вісім сімей. Це була трикімнатна квартира в дерев'яному будинку, але без вигод, без води. Жахливе, огидне місце! Це стало останньою краплею, що переповнила нашу чашу терпіння. І ми – я, тато, мама, брат – переїхали до гуртожитку Лісотехнікуму, де Будівельний інститут. І прожили в кімнаті 16 квадратних метрів (учотирьох плюс собака) чотири роки. Там було коридорне планування, туалети з боків, а душ на першому поверсі загальний.

– Як почалася твоя сольна творчість?

– Я познайомився із визначною людиною Василем Миколайовичем Пустильниковим, директором Театру ляльок і масок у Тюмені. Тоді він був заступником директора концертно-танцювального залу, де проходило дуже багато банкетів, вечірок. Він мені запропонував там співати. Я виступав, співав і свої пісні, і чужі. Потім я працював у БК «Будмаш», у дискотеці “Кому за 30”, у ресторані готелю “Кволіті”, ще в “Сам’янзі”, “Абсолюті”. Георгій Кузьмич Алманов, Станіслав Анатолійович Нагаєв – ці бізнесмени тоді мені дуже допомогли.

– У тебе не було ні адміністратора, ні продюсера, ти сам телефонував і запитував: “Можна я у вас виступлю?”

– Так. Потім дійшов до рівня, що мене запрошували. Але попервах сам.

– Перші пісні пам'ятаєш, як писав?

– Я ж не знаю нот. Ми насилу купили (багато поту на це пішло!) синтезатор Nsonic Ts 10-й – тоді це було круто, і я на ньому почав робити перші аранжування. Навмання. А вірші були не вірші, а тексти для пісень, це простіше. Я мусив писати, бо не було авторів…

– Один чотиривірш наведи як приклад.

– Найгарніший чотиривірш написав не я, а мій друг Юра Ігнатов, теж з Тюмені, нині живе в Москві. “Я скуке предпочел движенье, пошел искать на ж…пу приключенья”. Приємний віршик.

– А з тюменськими друзями підтримуєш зв'язок?

– Підтримую, давно, щоправда, не був у Тюмені, та коли приїжджаю, ми сідаємо, людей зо десять, і влаштовуємо творчий вечір один одного. “А пам'ятаєш?.. А от пам'ятаєш?..” І п'ємо абсент із дьюті-фрі. Дуже багато там знайомих артистів: Жанна Прохорихина, Лена Санникова, Тимур Шквал. А була ще Оля Орлова – не колишня солістка “Блискучих”, а інша. Вона дуже популярна в Тюмені. І вона стала моєю головною подружкою в цьому місті. Ця така доросла тітонька, який уже за 40, однак вона мені реально друг. Ми можемо поділитися одне з одним абсолютно всім, починаючи від сексуального життя, – будь-чим!.. Але, на жаль, у Тюмені є правило: на своїй батьківщині немає пророка, мене туди найменше зараз кличуть, але ж я був у Росії майже в усіх містах і багато разів. Проте в Тюмені років у сімнадцять у мене вже був свій музичний колектив, балет, я заробляв на цьому, а в ресторанах працював попутно в ті дні, коли я не їздив на гастролі Сибіром. Працював тоді по ночах, вставав десь о другій дня…

– А перед сценою завжди хвилювався?

– Ніколи. Я завжди дуже любив сцену й одержував велике задоволення. Перший мій виступ, пам'ятаю, був у Тюмені 1995 року на Дні міста, на майдані біля музею. Я вперше вийшов тоді з гітарою та проспівав пісню. І одержав за це 100 тисяч рублів – як зараз 100 рублів, напевно. І віддав батькам. Потім я брав участь у всіляких конкурсах, а в чотирнадцять років був уже членом журі. Ба більше, у сімнадцять я став головою журі, а решта були дорослі дядечки-тіточки, сам дивуюся, як так вийшло. У конкурсі “Ступень” я був членом журі, у мене зберігається диплом цього конкурсу про те, що я став найкращим аранжувальником і композитором року.

– Чи правда, що вже в сімнадцять років ти вже знімав квартиру з дівчиною?

– Так, так і було. Як зараз пам'ятаю, на вулиці Комунарів.

– Це було перше кохання?

– Та ні, щось схоже на сімейне життя. Я така людина була влюблива раніше, я часто дозволяв собі закохуватися. Це зараз у мене немає на це часу. А раніше я любив усіх! Поцілувався я, до речі, уперше у своєму житті в Тюмені за БК “Геолог” у парку неподалік цвинтаря. Це в центрі Тюмені. Дівчину звали Марина, я її називав Маринкою.

– Такі стосунки хочеться повторити?

– Мене влаштовує сьогоднішнє життя. Я не озираюся.

– А сибірські риси характеру в тобі є?

– Я із Самарканда, я не знаю сибірських рис. З'явилася ненависть до комарів і мошок – адже Тюмень стоїть на болоті. Та нічим сибіряки не відрізняються ні від кого: є гарні, а є виродки. Маніяка або людину, що врятує тобі життя, можна зустріти скрізь. А здебільшого сибіряки – позитивні люди. Хоча в Москві люди не менш відкриті й усмішливі. Та оскільки життя в Тюмені пов'язане з моїм дорослішанням, то, напевно, вона мене сформувала.

– А як ти поїхав до Москви?

– Я зібрався на літак, сів і поїхав. Ніхто ніяких посилок у дорогу не давав, гроші я теж майже не збирав.

– Гроші взагалі самі ллються тобі в руки чи ні?

– Мені ніколи гроші легко не давалися й зараз не даються.

– А мама готувала тобі в Тюмені щось смачненьке?

– У мене мама фантастично готує, і тато теж. І я дотепер насолоджуюся їхніми тортами – батьки живуть у будинку за 30 км від Москви, я їх перевіз туди. А тюменське меню тоді називалося “На що вистачило, те й їмо”. Тож нічого вишуканого не було. Пельмені ліпили самі, пам'ятаю. М'ясо, тісто – звичайні пельмені.

– А в Москві з'явилася нахабність?

– Нахабність помірна – це добре. Однак слід бути ще максимально дружелюбним, бо часом незначні речі призводять до поворотів долі. 97-го року я написав пісню й дав послухати її знайомому діджею, що працював на радіо. І той самий Станіслав Нагаєв, бізнесмен, почув цю пісню по радіо в іншому місті. Через рік він довідався, що я автор цієї пісні, знайшов мене й зняв документальний фільм про мене, в якому були два кліпи й інтерв'ю із мною. І все це безкорисливо. А потім касета із цим фільмом потрапила до продюсера Жені Фридлянда. Він запросив мене спочатку на кастинг мюзиклу “Аліса”, а потім через п'ять років уже на кастинг “Народного артиста”.

– Що співав?

– На найпершому конкурсі виконував композицію під назвою “У беды глаза зеленые”. Просто вона мені дуже й дуже подобається. Ну, вже стільки води спливло, нема чого й розповідати…Відчуття від конкурсу було одне: важко. Причому не так фізично, як морально. Моя впевненість у собі весь час мінялася. Та я взагалі вважаю, що життя – це суцільний конкурс. Повторю, єдине, що я розумів: що ближче до кінця проекту, то більш утомленим я ставав.

– Закохувався на проекті?

– У Льошку Гомана. (Сміється.) А якщо серйозно, то мені було не до любові. Я гарував на репетиціях і виступах, тож просто не залишалося сил на любов. Можу сказати, що мені подобалися й подобаються все дівчата з гурту “Асорті”. Вони справді дуже вродливі й талановиті.

– Якби зараз опинився в Тюмені, яким маршрутом пройшовся б?

– Взагалі я любив гуляти Тюменню сам. Там маршрут такий: вулиця Республіки з поворотом на Леніна й на Мельнінкайте, потім вирулюєш знову на вулицю Республіки – і ти вже вдома. На те, щоб пройти все місто, йшло дві години. Тюмень взагалі фантастичне місто. Маленьке, компактне! У Москві немає таких доріг, як у Тюмені: там узбіччя з мармуру, червоне, скрізь, а в Москві просто кругляки. У ньому особлива енергетика. Зараз це така маленька Швеція – все красиво, чисто, особливо взимку. Фантастика!

Олексій Чумаков герой програми «Неймовірні історії кохання» у суботу, 17 листопада, о 18:00 на СТБ.

За матеріалами «Cosmopolitan»

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: