Максим Бурлака: «У кіно я потрапив завдяки футболу» — про роль у «Обмежено придатних» та виступи на одній сцені з Крістіною Агілєрою

Максим Бурлака розповів нам про роль Петі в серіалі «Обмежено придатні» і роботу з великими майстрами сцени — Олександром Яремою, Оленою Узлюк, Олександром Піскуновим, Кароліною Мругою, Ніною Набокою, Борисом Георгіївським та іншими акторами. Ексклюзивне інтервʼю з Максимом Бурлакою – читайте на STB.UA.

Інтервʼю з Максимом Бурлакою: що розповів актор

– Ти вперше співпрацювали з режисером Аркадій Непиталюк. Яким для тебе виявився цей досвід і що для тебе як для актора було принципово важливим у цій співпраці?

– Аркадій — людина, яка вміє створити простір, у якому приймаються пропозиції, де є місце жарту. Він довіряє, слухає і постійно, ніби за реакціями членів команди, перевіряє, що працює, а що — ні. Важливо й те, що він був спів­автором сценарію разом з Ігорем Білицем. Саме ця чуйність до команди та уважність народили майже сімейну атмосферу. Я пам’ятаю, що всі були засмучені, коли проєкт закінчився — не хотілося розлучатись. Якби ми так пропрацювали рік, я б почав вважати його родичем — мінімум четвертим батьком.

Також він використовував дуже цікавий стиль зйомки. Постійно продумувалися переміщення акторів і рух камери, щоб знімати одним кадром — ніби з ефектом спостерігача. У цьому плані дуже круту роботу проробив оператор Олександр Рощин.

Для мене ще важливо, що ми з Аркадієм познайомилися не на зйомках, а заздалегідь — коли я подавався на участь у благодійному кіноінтенсиві від «Кінолаб». Тоді мені написав організатор Андрій Клименков: «Аркаша тебе відвоював!». Мабуть, Аркадій ще тоді вирішив побачити мене в роботі, а згодом сказав: «Ми ще попрацюємо». Так воно й вийшло. Виходить, він вів цю лінію від самого початку і тут зрежисерував.

– Розкажи про свого персонажа Петю у «Обмежено придатні». Які його риси  характеру тобі імпонують чи навпаки ? 

– Не впевнений, що мені щось у ньому імпонує. Ми зовсім різні. Коли прийшли проби, часу було мало, було складно. Мені допомогла моя хороша знайома – режисерка Олена Аль Юсеф відшукати щирість у цій ролі.

Петро набагато прямолінійніший, ніж я, десь, можливо, сміливіший, чесніший і загалом простіший. Наївніший, я б сказав. Але водночас менш спокійний, менш урівноважений, у чомусь, можливо, слабший, менш витривалий. Я б так його порівняв. Але він молодець.

– Розкажи, як проходили проби на роль поліцейського Петі і що саме переконало тебе взяти участь у серіалі?

– Це окрема історія. Ми пробувалися на цю роль по черзі з моїм другом Остапом Дзядеком. Спочатку саме він мав грати цього персонажа, але через накладки, пов’язані з його участю в іншому проєкті, так сталося, що роль дісталася мені. Хоча ми зовсім різні за типажами, але обидва доволі смішні.

Я ще спеціально поголився так, щоб залишилися вуса. Я точно знав, що це буде влучання: вуса стануть візитівкою персонажа.

Усе відбулося дуже швидко — після проб мене одразу затвердили і запросили на читку. Саме там я зустрів цю прекрасну команду. До речі, була Ніна Набока, з якою ми за тиждень до цього познайомилися на зйомках, і вона теж сказала: «Ще попрацюємо!». Коротше, щось ці люди знають…

– Хочеться дізнатися про атмосферу на знімальному майданчику. Хто з колег справив на тебе найбільше враження, і що для тебе було важливо у команді під час роботи над серіалом?

– Хочу ще сказати, що мені дуже пощастило попрацювати з такими акторами та акторками — справжніми майстрами!

Олександр Ярема — майстер тонкощів, Олена Узлюк дуже глибока у своїй ролі, Олександр Піскунов взагалі майстер жанру, Кароліна Мруга грає легко і точно. Ніну Набоку вважаю в чомусь своєю вчителькою — я запозичив у неї одну знахідку для себе. Борис Георгіївський — майстер образу! Дуже сподобалося працювати з дівчатами: Дар’я Білоцерковець — з нею завжди можна пожартувати, придумати щось, Аня Коломієць — дуже приємна людина. Вони чудово виконали свої ролі. Це ті, з ким у мене найбільше спільних сцен. Бачив і інших акторів — чудовий каст!

Хочу окремо відзначити організацію знімального процесу. Ми всі між собою щиро казали, що такий підхід ніде не бачили. Вміння створити комфорт, регулярне харчування, кухня, яка працює без збоїв — усе це дуже важливо, коли потрібен ресурс для роботи. Всій продюсерській команді та команді, що працювала за кадром, величезна повага!

– Якщо говорити загалом про твій акторський шлях: якою своєю роботою ти пишаєшся найбільше? Назви один серіал і один фільм — і  чому саме вони для тебе особливі?

– Серед серіалів — це моя перша велика роль, і я дуже радію, що це трагікомедія. Було багато простору для розробки комічних ситуацій, а я обожнюю створювати жарти.

Якщо говорити про кіно, то знову ж таки — комедія. Дуже люблю роль Васі у фільмі «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча — це був дуже «сочний» епізод. Також важливою для мене є роль у «Сірих бджолах» Дмитра Моісеєва. Там уже зовсім інша, серйозна робота — раджу подивитися тим, хто ще не бачив. У цьому фільмі я грав розвідника, були довгі, красиві сцени тривалістю по вісім хвилин.

Мені, можу так сказати, щастило на проєкти. У всі згадані роботи я потрапив фактично через особисті знайомства та запрошення на проби від режисерів.

– Чому ти свого часу вирішив стати актором і з чого для тебе усе почалося?

– Почалося все з ролі Оленя у третьому класі. Я зумів відіграти, як він пробирається крізь бурю, сніг і вітер у казці про Снігову королеву. Саме там той «діамант» і засяяв.

Потім були різні виступи протягом шкільного періоду, але вчитися в університеті на актора я не пішов. Уже після здобуття технічної освіти акторський шлях, радше, обрав мене сам. Мій друг, танцюрист і хореограф Артем Гордеєв,  у Google знайшов акторську студію, і я пішов на вступний іспит. Із цього все й почалося.

До університету вступати було вже пізнувато та й можливості не мав, тому я почав шукати майстрів і вчителів, відвідувати все корисне, що міг. Паралельно здобував сценічний досвід, виступаючи в проєктах розмовного жанру. Далі був театр тіней, різні незалежні театральні проєкти, через які я зростав і знайомився з людьми.

Також я відвідував Університет імені Карпенка-Карого за спеціальністю «Режисура» — інтуїтивно з’явився інтерес розвиватися в цьому напрямку. Але на той момент я вже багато працював, тож другого диплома вишу так і не отримав.

Тому я, мабуть, є представником альтернативного шляху опанування акторської майстерності. І можу сказати тим, хто вагається: і таким шляхом цілком можливо досягти певних результатів.

– Коли тобі пропонують роль, на що ти звертаєш увагу в першу чергу — на сценарій, персонажа, команду? Що для тебе стає вирішальним фактором?

– Залежить від того, як відбувається процес запрошення. У кіно та серіалах знайомство зазвичай починається дистанційно — з проб: надсилають коротку сцену. І мені одразу цікаво відкрити матеріал і подумати: «Ану-ка, що це за людина — цей персонаж, як він говорить, у якій ситуації перебуває?». Так поступово починає відкриватися мапа історії. Найважливіше для мене — саме історія.

Але якщо є можливість спілкуватися ще на етапі створення проєкту, а не просто бути запрошеним на епізод, то найцікавіше — це знайомство з командою і презентація їхнього бачення історії.

Хороший сценарій — дуже цінна річ. Його складно написати і ще складніше знайти можливість реалізувати. Водночас навіть слабшу історію можна добре зняти — усе залежить від бачення.

У наш час молодь настільки талановита й спроможна, що може зняти на телефон такий шедевр, у якому було б цікавіше взяти участь, ніж у деяких повнометражних фільмах. Усе дуже ситуативно. Тож, відповідаючи на запитання, для мене вирішальними є історія, її бачення командою і сама роль.

– Паралельно з акторською роботою ти спробував себе як режисер, знявши короткометражний фільм Українізація. Про що він і з чого почалася ця ідея?

– Дуже дякую, що після знайомства на зйомках «Обмежено придатних» ти прийшла на презентацію і підтримала.

Чесно кажучи, я не можу назвати це фільмом — радше скетч, замальовка на тему. Це не перший такий відеоперформанс, якщо можна так висловитися, який є реакцією на суспільну подію чи ситуацію. Тоді це була жорстка, конфліктна мовна ситуація, що ширилася інтернетом, і саме вона спонукала до написання сценарію про те, як українізувати через любов і чуйність. З іншого боку, є відомий народний вислів — «лагідна українізація», і мені захотілося задати максимально високу планку цієї лагідності.

Так народилася замальовка з трьох сцен, у яких закохана пара вивчає нові українські слова в епізодах, коли вони вдома цілуються, їдять, відпочивають і промовляють ці слова одне одному, роблячи компліменти, зізнаючись у коханні, спокушаючи одне одного. Я справді сидів зі словниками й вишукував найгарніші, наймилозвучніші, на мій погляд, слова. Так з’явилася «Авторська українізація: Спокуса».

У замальовці зіграли прекрасні актори Руслан Мірошниченко та Олександра Городецька. Зняв і змонтував її мій друг, оператор Олексій Петров. Ми з ним усі роботи знімали разом, а саме:

• «Йога за сигналом тривоги»
• «Футбол на мінному полі»
• «Авторська українізація: Спокуса».

– Які у тебе хобі? Що любиш робити у вільний час, щоб відволіктися від роботи і перезавантажитися?

– Найбільше люблю відшукувати максимально дикі природні місця — щоб були вода, каміння, дерева, бажано хвойні. Також люблю фізичні вправи. В ідеалі — поєднувати перше з другим.

Зараз у цьому питанні все доволі скромно. Раніше займався вітрильним туризмом, полюбляв подорожі. Також люблю порозробляти ідеї з колегами — буває, що багато з них інколи залишаються на рівні розмов, як своєрідний тренінг із креативу, а буває народжуються сміливі ідеї.

– Які вистави за твоєю участю ти би порадив подивитися читачам? Можливо, є ті, що особливо тобі важливі?

– Минулого року в мене було три вистави. Дві — у Театрі ветеранів: «Військова мама» та «Баланс». Це великий соціально важливий проєкт. Тексти написані ветеранкою Аліною Сарнацькою, і це фактично реальні історії. Наприкінці вистав у нас часто відбуваються обговорення — ми ділимося думками, переживаннями, і багато глядачів кажуть, що вистави складні, але водночас допомагають цивільним краще зрозуміти контекст, у якому живуть військові, а також ситуації, з якими їм доводиться стикатися на фронті.

Також маю виставу в Театрі на Михайлівській. Вона теж несе певний філософський задум, але більше змушує людей сміятися. Там багато режисерських та акторських знахідок, які працюють як геги. Я б сказав, що це своєрідний набір комічних реприз, нанизаних на загальний сюжет. Називається вона «Не сідайте за кермо, якщо випили вина».

Зараз лише почався рік, не всі вистави ще мають сформований графік, тож радо запрошую глядачів — варто стежити за розкладом у соцмережах Театру ветеранів та Театру на Михайлівській.

– І наостанок, розкажи, будь ласка, три факти про себе, які майже ніхто не знає — щось неординарне або несподіване.

• Колись ми виступали з командою театру тіней «Теуліс» на концертах у одній програмі та на одній сцені з Крістіною Агілєрою та Томасом Андерсом.
• У велике кіно потрапив завдяки футболу. Ми з Лукічем часто грали в одній команді на тренуваннях, і саме там познайомилися.
• Мав досвід екскурсійного польоту на вертольоті над Чорнобильською зоною.

Розмовляла Валерія Соловей.

Читайте інші цікаві новини в Instagram та Telegram СТБ