Серіал «Кохання і полум’я» завершився на СТБ, але емоції глядачів і досі не вщухають. Одну з ключових ролей у проєкті — племінницю Тараса Цимбалюка — зіграла молода акторка Альбіна Корж. В ексклюзивному інтерв’ю для сайту СТБ вона розповіла про закулісся зйомок, свою колючу, але щиру героїню та зізналася, ким мріяла стати, якби не обрала акторство.
Ексклюзивне інтерв’ю акторки серіалу «Кохання і полум’я» Альбіни Корж для сайту STB.UA
Серіал «Кохання і полум’я» вже зʼявився на екранах СТБ. Як згадуються зйомки зараз? Яка атмосфера панувала на майданчику?
Це були дуже теплі зйомки — в усіх сенсах. Команда створила неймовірно дружню атмосферу. Завжди було про що поговорити, багато сміху й підтримки. Тож зараз згадую той період з легким, приємним сумом — ніби частинку літа залишила там.
Розкажіть про свою героїню: яка вона, чим вас зачепила? Можливо, у вас з нею щось спільне?
Аліна — цілеспрямована, запальна і дуже емпатична. Вона не проходить повз несправедливість. Мене в ній зачепила саме ця небайдужість. Інколи вона грає з нею злий жарт, але водночас — це серцевина її характеру, її людяність. Ми з нею дійсно маємо багато спільного. На початку вона — мов їжачок: колюча, обережна, важко відкривається. Але з кожною серією стає дедалі відкритішою, починає дозволяти собі бути жіночною, змінює зовнішність, одяг, стиль. Я теж колись проходила схожий шлях: із пацанки до дівчини, яка відкриває в собі іншу грань.
Ще один дуже особистий момент — у нас обох за плечима досвід втрати батька. Я розумію її біль, і саме це дозволило мені прожити цю роль по-справжньому.
Чи були якісь нові виклики під час зйомок, які стали несподіваними?
О, так. Це був мій перший досвід у 16-серійному проєкті з лінійною роллю. Я звикла до повного метру, де в день знімається 2-3 сцени з кількома дублів. А тут — щільний графік, купа сцен щодня, максимум два дублі. Потрібно було миттєво «вмикатися», бути зібраною і завжди готовою.
Ще добре, що я не боюся висоти — бо одна зі сцен передбачала те що, було знаходитися на висоти. Смішно згадати, але якби у мене була аерофобія, усе могло б піти зовсім інакше (сміється).
Чи доводилося виходити із зони комфорту?
Можливо, саме темп зйомок і був виходом із зони комфорту. Усе інше — виклики, які я сприймала з азартом. Мені пощастило з командою, з режисером, тому справжнього «страху» не було. Була радше цікавість: а що ще я зможу?
У чому, на вашу думку, найбільша складність акторської професії? Це навичка чи талант від народження?
Найскладніше — це залишатися вірним собі, навіть коли чуєш сотні відмов. Акторство — це про внутрішню стійкість. Тобі можуть сказати: «Не такий», «Граєш не так», «Зовнішність не підходить»… І тут важливо не зламатися, а продовжити вірити в себе. Можна навчитися всьому — технікам, методам, школам. Але якщо немає цієї внутрішньої іскри, жаги до процесу — буде складно. Хоча я знаю чимало талановитих аматорів без профосвіти, які в кадрі — магніти.
Щодо театру — не мій формат, тому тут не буду експерткою. А от у кіно важлива справжність, органіка, й саме це вирізняє актора незалежно від диплома.
Як оцінюєте рівень українського кіно сьогодні? Що потрібно для світового визнання?
Українське кіно вже давно — не на старті. Його рівень гідний, особливо якщо зважати на історичний контекст та умови, в яких воно розвивається.
Нам потрібно далі триматися своїх цінностей, не копіювати чужі моделі, а плекати свою ідентичність, мову, героїв. І тоді наше кіно буде не лише українським — воно буде потрібним усьому світу.
Розкажіть про стрічку «Оксана» в якій ви знялися?
Це надзвичайно особиста для мене робота. «Оксана» — байопік про художницю, активістку, феміністку Оксану Шачко. Це моя перша головна роль у повному метрі. Ми вже представили стрічку у Франції та Угорщині. І я з нетерпінням чекаю моменту, коли український глядач зможе побачити цю історію. Це фільм, яким хочеться ділитися — і проживати разом.
Уявімо, що акторства у вашому житті не було. Ким могла би стати Альбіна Корж?
Це питання я вже ставила собі кілька років тому. Було вигорання, було відчуття, що хочу щось інакше. Але з часом зрозуміла: акторство — це не робота. Це спосіб дихати. Якби не воно, я, мабуть, пішла б у сферу ментального здоров’я. Мене дуже цікавить психіка, глибина особистості, терапевтичні процеси. Можливо, я стала б психологом чи психотерапевтом.
Але щось мені підказує, що творчість усе одно була б поруч. Вона — як внутрішній двигун.
Читайте нас також у Viber і Telegram СТБ