Зйомки 10 сезону популярного реаліті «Зважені та щасливі» на СТБ у розпалі. Вони стартували у непростий для країни час. Але саме зараз, переконана тренерка «Зважених» Марина Боржемська, яка раніше розповідала про пошуки кохання, цей проєкт потрібен, як ніколи, бо він символ сили, відновлення та віри у себе.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Марина Боржемська розповіла про нових учасників, психологічну реабілітацію, особисті переживання та втрату безтурботності.
Марино, з яким настроєм ви розпочали роботу над десятим сезоном «Зважені та щасливі»?
Це був особливий стан. Поєднання радості й хвилювання. Радість — бо проєкт, який справді змінює життя людей, повертається. А хвилювання — бо це велика відповідальність — працювати зараз, у такий складний для країни час. Але головним було відчуття: ми потрібні. Людям необхідні надія, підтримка, приклади тих, хто бореться й перемагає не лише із зайвою вагою, а й зі своїми страхами, болем і невпевненістю.
Були побоювання, пов’язані зі зніманням під час війни?
Звісно. Ми постійно думали про безпеку — і учасників, і всієї команди. Кожна тривога, кожен вибух — це не десь далеко, це поруч. Але, попри все, ми зібралися, ми працюємо. Бо в цьому є своя особлива місія — показати, що навіть під час війни життя триває. І ми можемо знаходити сили змінюватись, змінювати себе та своє майбутнє.
І все ж таки, чому саме зараз було вирішено відновити реаліті?
Бо, як ніколи, потрібні історії, що надихають. Люди втратили багато. І це не лише про зайву вагу чи фізичну форму. Багато хто втратив себе — у стресах, у втомі, в розгубленості. А «Зважені» — це не тільки про кілограми. Це про віру в себе, про силу духу. Це нагадування про те, що завжди можна почати знову, навіть у найтяжчі часи.
Чи змінилася мотивація учасників порівняно з ситуацією у минулі роки?
Так, дуже. Ці люди прийшли не просто за «гарною фігурою». Багато з них мають глибоку втому, психологічні травми, втрати. Але водночас у них є неймовірна сила виживати, йти вперед. Їхня мотивація — не тільки схуднути. Вони хочуть відновитись, показати дітям, родині й собі, що життя варте того, щоб жити повноцінно.
Яку пораду дасте тим, хто не потрапив у проєкт, але хоче змінити себе?
Не чекайте ідеальних умов. Почніть з малого. Десять хвилин прогулянки. Склянка води зранку. Більш усвідомлений вибір продуктів. Головне — діяти. Бачити кожен маленький крок, як власну перемогу. Ви вже можете почати змінювати себе, просто повірте, що ви варті цього.
Більше на тему: Марина Боржемська про «Зважених та щасливих», схуднення і «Оземпік»
Здається, останні тижні найважчі для багатьох. Що відчуваєте на четвертому році великої війни?
Біль. Страждання. Але водночас — гордість. За наших людей, за нашу силу, за єдність. І вдячність — за кожен день, за можливість бути корисною. Моя місія — дати людям віру в себе. І я не маю права здаватися.
Як ви самі долаєте стрес, депресію, страх?
Моя опора — це рух. Навіть кілька глибоких вдихів і розминка допомагають бути в моменті. І, звичайно, мої діти, родина, робота. І мрії. Вони тримають мене на плаву.
Як ви відновлюєтесь після важких ночей?
Намагаюся побути в тиші, випити склянку води, зробити кілька дихальних вправ. Думки, що поступово складаються в план. Я просто дозволяю собі прожити день у своєму темпі, не вимагаючи від себе неможливого.
Що було найважчим за весь цей час?
Відчуття безсилля, коли ти розумієш, що не можеш захистити усіх, кого любиш, коли бачиш сльози дітей, як ламаються долі наших людей. А ще втрата наших людей. Це нестерпно. Інколи здається, що нічого не може бути гірше, але потім розумієш, що деякі випробування, які ми проходимо, ті втрати, які ми переживаємо щодня, — дуже вибивають із колії. Але все одно — збираєш себе докупи та йдеш далі.
Що в вас остаточно змінилося з початку повномасштабної війни?
Я стала інакше відчувати час. Кожна мить, кожне «люблю», обійми стали для мене цінністю, а не буденністю. Перестала відкладати життя на потім. Живу тут і зараз.
Як на події в країні реагують ваші діти?
Дітки стали дорослішати набагато швидше, ніж мали б. Вони розуміють більше, ніж ми хочемо. Але водночас вони сильні. Як і наша країна. І це мене надихає.
Що найчастіше згадується з перших місяців великої війни?
Тиша. Та страшна тиша після вибухів, коли чуєш тільки власне серцебиття та не знаєш, що буде далі. А ще — неймовірна доброта людей, як ми допомагали одне одному.
Чи був страх нерозуміння майбутнього?
Звісно, і він є досі. Але ми навчилися жити в моменті. І саме це дає сили. Війна мене навчила бути вдячною. Не відкладати любов, свої почуття. Казати «дякую» та «люблю» — щиро й часто. І вірити в людей.
Що у ваше життя вже ніколи не повернеться?
— Безтурботна легкість. Та наївна впевненість, що завтра буде саме таким, як ми спланували. Але натомість з’явилося інше — справжнє розуміння цінності кожного дня.