Журналіст «Вікон» Павлина Василенко: «Безсторонні, сухі новини нікому не цікаві»

Телеканал СТБ

У новинах її важко не помітити через її незвичайне ім'я. А ще вона життєрадісна, весела й товариська. Павлина Василенко у «Вікнах» уже два роки, часто їздить у відрядження й зовсім не розгублюється перед камерою. А ще заради улюбленої роботи вона поборола свою непунктуальність і… навчилася швидко бігати.
Павлино, бути журналістом важко? У чому головні труднощі для тебе особисто?
Важко, напевно, усе. Коли я прийшла на СТБ, мені було важко писати нормальні, доповідні тексти. Про це мені говорили редактори, і я сама бачила, що щось мені не вдавалося – я не могла знайти сам стиль подачі. З місяця в місяць дедалі легшало. Взагалі буває важко знайти час для друзів. Але, з іншого боку, все-таки приємно, що ти зробив гарний сюжет, поспілкувався з цікавими особистостями. Ще важко спілкуватися з людьми, які думають, що вони все знають. Напевно, вони дійсно знають дуже багато – я згодна. Але вони часто намагаються тебе напоумити, вбачаючи в тобі якогось ворога, думають, що ти прийшла, щоб вимагати від них якихось пояснень… А ти просто збираєш інформацію, не роблячи ніяких оцінювальних висновків. А вони цього не розуміють. Важко буває у відрядженнях, коли вони непередбачувані й ти нічого із собою не взяв. У мене кілька разів так було: летиш на півдня, а залишаєшся на два. І в тебе із собою нічого – тільки блокнот, ручка, телефон і гаманець. Але все це компенсується гарною роботою й почуттям задоволеності. І це важливо.
Коли ти починала працювати, у тебе був страх перед камерою?
Та ні!
А як ти себе зараз почуваєшся у кадрі?
Чудово. Я навіть помічаю, що працюю на камеру краще, ніж на фотоапарат. І мені здається, що я погано виходжу на фото, а краще на відео. Спочатку, може, і був легкий страх, але коли я розуміла, що все це можна переписати, потренуватися – ставало спокійніше. Оператор же не завжди пише начисто. Він часто радить, як краще стати, як говорити, тому що він – перший глядач усього цього. Я особисто не люблю, коли мене знімають знизу. Це дуже невдалий ракурс. Камера й без того на людину трохи кілограмів накидає – просто візуально. Хіба що буває страшно, коли закінчується плівка, а ти боїшся не встигнути. Можливо, із самого початку я трошки соромилася перед операторами – вони працювали на ТБ давно, були набагато досвідченішими. Ще важко, коли люди дивляться на тебе в процесі роботи. Перед ними, напевно, в мене особлива шанобливість. Адже ти все ж таки це робиш для них. Я завжди намагаюся аналізувати, як вони мене сприймають, як бачать на екрані.
Як ви чините, якщо сюжет не встигає до ефіру?
У нас є дедлайни: за годину до ефіру всі сюжети мають бути вичитаними, після цього вони йдуть на монтаж. Трапляється, що повертаєшся зі зйомок пізно й з коліс це все монтуєш. Також буває, що сюжет не встигають вичитати. Часу може забракнути, коли вже монтуєш матеріал. Як правило, якщо сюжет не готовий, він до ефіру не йде. Якщо сюжет не пішов до 18-годинного ефіру, його можна доробити, і він іде на 22 години. Ще сюжет може бути не готовий з технічних причин – виснуть комп'ютери. Раніше в цьому плані було набагато важче, тому що були касети. Зараз використовується нелінійний монтаж – з комп'ютера на комп'ютер. А коли ми працювали з касетами, у нас буквально були змагання – хто швидше добіжить до ефірного корпуса. Ти з касетою в зубах біжиш, а тобі тримають ліфт :). Зазвичай просили хлопців, щоб бігали вони. Коли хлопців не було, доводилося бігати на підборах. Тому тоді багато чого залежало від того, наскільки швидко ти бігаєш :).

Які риси характеру тобі довелося в собі розвинути, щоб органічно працювати в новинах?
Я дуже непунктуальна людина. У школі я могла проспати перший урок, в інституті – першу пару. А потім, коли прийшла в новини, я зрозуміла, що пора щось змінювати. Навіть до цього, коли я працювала в газеті, потрібно було багато де встигати – пройти акредитацію, наприклад. Тому мені довелося стати пунктуальнішою. Коли запізнюєшся в інформагенції й на важливі зустрічі, починаєш замислюватися: треба підводитися раніше. Ще в новинах важливо навчитися відрізняти головне від другорядного, і на цьому другорядному не зациклюватися. Раніше, у газеті, було інакше. У тебе є диктофон і ціла ніч попереду, щоб написати статтю, репортаж або інтерв'ю. А тут у тебе купа фактів, і треба сконцентруватися на головному. Трапляється, я зациклююся на чомусь, що здається мені страшенно важливим, а в результаті воно взагалі нічого не варте. Ну й оскільки я людина запальна, ще мені довелося розвинути в собі спокійність.
Ти вважаєш, що журналіст не повинен висловлювати свою думку?
Я збираю інформацію, все це записую й паралельно ставлю якісь питання. А засуджувати когось, висловлювати своє невдоволення… Звісно, не робити цього буває важко. Поки журналіст бере інтерв'ю, він може висловлювати свою думку запитаннями. Якщо це ток-шоу, журналіст може під'юджувати запрошених гостей на якусь дискусію, на полеміку.Тут це просто привід для дискусії, для інформаційного спілкування. Адже кожна розмова – це якась інформація. Свою думку я можу викласти в сюжеті, хоча в жодному разі не оцінювальну. Я раніше страждала таким, що намагалася все оцінити в тексті, навішати ярликів. Тут уже зважаючи який жанр. У новинах ти можеш висловити свою думку, але так, щоб люди просто зрозуміли, що ти мав на увазі.
І разом з тим змогли зробити свої висновки?
Так. А якщо це інший жанр, то там може допускатися власна думка. Це моє бачення, я не знаю, чи збігається воно з канонами, які прописані в підручнику журналістики. Безсторонні, сухі новини взагалі теж нікому не цікаві.
Але за зайву суб'єктивність не лають?
Її просто не має бути. Ми в сюжетах завжди намагаємося збалансувати які-небудь точки зору. Якщо хтось сказав «а», то той, проти кого це спрямовано, повинен у відповідь сказати «б». А якщо ще й третя сторона може виступити експертом, то це дуже добре. Але якщо я їду зі своєю темою у відрядження, де показую якусь проблему, то зрозуміло, що там буде моя думка. А якщо я знімаю, як Ющенко звертається до народу, там моя думка буде виявлена мінімально. Це все ж таки новини, і тут потрібно не переступати межу.
Наостанок я б хотіла запитати про твоє ім'я. Воно таке цікаве! На честь кого тебе так назвали? Як тебе називають скорочено?
Ну, давай поступово. Назвав мене дідусь на честь моєї хрещеної, котру теж звуть Павлина. Він вирішив, що якщо буде дівчинка, назвуть Павлиною, а якщо хлопчик – Сашком. А як мене називають скорочено… Та взагалі якось особливо й не називають :). Трапляється, що називають Пава, Павка, Павлинка. А ще трапляється, що моє ім'я забувають або плутають. У мене ж прізвище Василенко, і Сергій Попов часто називає мене Василісою, Василиною. Іноді навмисно, а іноді в нього це просто проскакує. Я вже думала в новинах підписатися: «Наш кореспондент Василіса Павленко». Знайдіть 10 відмінностей. Щоправда, я так ще не робила, але треба проекспериментувати :).
Розмовляла Олена Колесник