Ірина Федорів: «В Інституті журналістики я зрозуміла: час занадто дорогий, щоб його безглуздо гаяти»

Телеканал СТБ

Вчора їй виповнилося всього 25, а вона вже начальник інформаційно-аналітичного відділу телеканала СТБ, здобула журналістську освіту і вчиться далі, знає декілька іноземних мов, об’їздила півсвіту, збирає етнику і розводить понад 60 сортів тюльпанів. До того ж, вона чарівна дівчина і дивовижно цікавий співрозмовник. Тому цього разу я вирішила поспілкуватися з нею, Ірою Федорів.
Іро, ти – начальник інформаційно-аналітичного відділу. Розкажи, у чому полягає твоя робота?
Журналістам щастить, бо вони спілкуються з цікавими й неординарними людьми щодня і так само щодня дізнаються щось нове, набираються досвіду. А мені пощастило в десятикратному розмірі. Я спілкуюсь фактично з усіма експертами, політиками, зірками, до яких їдуть усі наші журналісти.
Мій відділ веде ділове листування з офіційними установами, вимагає розглянути та відреагувати на ту чи іншу проблему й дати громадськості пояснення в інтерв’ю.
Ми також дуже часто розшукуємо теми або окремих героїв, які потрапили у скрутне становище, щоб на їхньому прикладі показати, як одна людина бореться з нашою фундаментальною бюрократичною системою і незаконним свавіллям.
Іноді я беру участь в інформаційному продюсинґу українських та міжнародних документальних фільмів.
У такій серйозній роботі хоч інколи трапляються якісь веселі випадки?
Так, до того ж, доволі часто. Наприклад, телефонують мені на мобільний з Міністерства культури і кажуть: «Прийміть факс! Я стартую!»
Одного разу зателефонували і питають: «А у вас журналиста заказать можно?» Ну, я відповіла, що це не агенція кілерів, але нам як телеканалу дуже цікаво, кого б їм хотілось «заказать».
А от якби, приміром, ти захотіла познімати у 2005 році в зоопарку, то тобі б відповіли, що такі поважні справи вирішує ніхто інший, як сам прес-аташе зоопарку. Тоді мене дуже цікавило, хто у них за посла, а хто за консула правив.
А останнім часом попросили вільного екстрасенса. Кажуть, що огорожу для ремонту ліфта хтось кілька разів поцупив, і обіцяли нашому екстрасенсові гроші за розслідування, якщо він скаже міліції, що то їхній сусід. Мовляв, вони напевно знають, що то сусід краде.
Я уявляю: з такою роботою не засумуєш! А ким ти працювала раніше?
Працювала журналістом в Чернігівській обласній державній ТРК: готувала сюжети для новин. Це була, напевно, найсуворіша школа журналістики. Матеріальну базу районних телеканалів зі столичними порівнювати зась. Тому на дві касети доводилось у відрядженні знімати п’ять сюжетів за один день.
Спробувала себе в ролі ведучої радіоновин. Не моє :). Якщо порівняти новини на радіо, то там ти сам готуєш текст як журналіст, послуговуючись Інтернетом, сам його як редактор і літредактор вичитуєш, сам ведеш весь ефір.

Ще 2002 року вирішила, що буду працювати на СТБ – колектив програми «Вікна-Новини» мене підкорив, а від мовної політики я була просто в захваті. Та тоді ще треба було навчатись.
Під час студій в Інституті журналістики мене запросили працювати помічником медіа-юриста в «Інтерньюз-Нетворк». Ця робота допомогла мені зрозуміти, що знання медіа-права вкрай необхідні журналістам. Ними і послуговуюсь мало не щодня на роботі.
Згідно з навчальним планом в інституті, мені треба було пройти практику. І рівно 4 роки тому я прийшла вдруге у свої омріяні «Вікна». Практикуюсь і дотепер. :)
Ставлення до практикантів на СТБ мені завжди подобалось. Бувало, давали тобі камеру і казали: «Від тебе залежить сюжет». І ти, малий практикант, переляканий, але щасливий, намагаєшся все зробити якнайкраще і, найголовніше, знаєш: тебе завжди підтримають і допоможуть. :) Словом, телебачення – це колектив.

Що тобі дала журналістська освіта?
Найважливіше, що я зрозуміла в Інституті журналістики: час занадто дорогий, щоб його так безглуздо гаяти. Але урок тривалість п’ять з половиною років вартував того, щоб дійти такого висновку. Хоч я й не належу до тугодумів.:) Просто постійно треба було пам’ятати, що «доосвічуватись» доведеться деінде і якомога швидше.
Безумовно, є низка викладачів, досвід та знання яких були неоціненно корисними. Ще кілька років тому в Інституті журналістики був доволі потужний виклад літератури (літературної критики) та української мови. Були окремі викладачі спецкурсів та спеціальності, які, безумовно, проводили заняття на якнайвищому рівні. Але, на жаль, їхні лекції і семінари можна було вмістити у рік, можливо, у півтора року.
Чому ти не зупинилися на роботі журналістом, а йдеш далі?
А такий характер. Постійно в русі. Журналістику я б назвала «уявноромантичною» професією. Це тільки людям без досвіду здається, що журналістський хліб легкий: можна з цікавими людьми поспілкуватись, є цікаві відрядження за кордон, є можливість стати відомим.
А насправді: години під Кабміном на морозі або у спеку, обов’язок в офіційних поїздках їздити виключно з посадовими особами (і ніяких кроків ліворуч і праворуч), закордонні поїздки – це завжди стрес, оперативний перегін відео, а поїздки Києвом перетворились на мало не годинні тисняви.
Чи не кожен журналіст рано чи пізно займає місце редактора, відкриває свій проект, займається зйомкою документальних фільмів або (не дай Бог) вступає до лав всесвітньовідомого українського політикуму.
У чому тобі ще хотілося б себе спробувати?
Останнім часом опановую відеомонтаж та особливості веб-журналістики. Інтернет – це та ніша, в якій кожен, а не лише журналіст, може виявити себе як всебічно розвинутий спеціаліст.
Я розплановую свій час так, що маю змогу продовжувати навчання в аспірантурі Києво-Могилянської академії (спеціальність «політична культура та ідеологія») і брати участь в найцікавіших освітніх програмах – зокрема за останній рік я навчалась у Токіо та Страсбурзі.
У майбутньому свій практичний і науковий досвід хотілося б донести до студентської аудиторії та вести спецкурси. В журналістиці брак високоякісної освіти.
Я знаю, що в тебе багато цікавих захоплень. Розкажи про них.
Останнє захоплення – це опанування латиноамериканських танців разом із групою журналістів з різних медіа. Сальса і бачата – це те, з чим у нас проблем немає. А от реґетон для всіх офісних працівників або для тих, хто не займається спортом, – це справжнє випробовування.
Останній рік я доволі часто подорожувала, тому намагалась хоча б трохи опанувати мову тієї країни, куди їду. Зараз у постійному активі англійська, французька, німецька. Доводиться підтягувати хвости з арабською. Влітку перед Японією довелось опановувати за допомогою відеокурсу найнеобхіднішу лексику.
З кожної подорожі я намагаюсь привезти щось етнічне, що притаманне виключно для цього регіону. У мене всі килими в квартирі з Єгипту. Вони домоткані, ручної роботи, схожі на наші гуцульські.
З Японії я привезла фарфор, і його було стільки, що мені знадобилась фізична підмога української та білоруської делегацій. :) На щастя, хлопці поставились із розумінням.
Можна ще згадати мою слабкість до вирощування квітів, особливо тюльпанів. Скоро весна, і я знову почну займатися ними. Чекаю на цвітіння 60-70 сортів своїх улюбленців. Сподіваюсь, перезимували добре, снігу цього року не бракувало.
Дуже дякую тобі за цікаву розмову.
Розмовляла Олена Колесник