Оператор «Вікон» Денис Швець: «Буває, цілий день бігаєш із камерою на плечі. Надвечір плече починає німіти»

Телеканал СТБ

Його робота – створення тієї картинки, яку телеглядач потім побачать на екрані в черговому випуску новин. Телеоператори завжди залишаються з того боку камери, але незважаючи на це важливість їхньої роботи переоцінити важко. Адже інакше що ми дивитимемося по телевізору?
Денисе, розкажи для початку: як ти став оператором «Вікон»?
У нас на каналі працював режисер Сергій Толкушкін. Ми разом з ним училися в інституті Карпенка-Карого, зняли його курсову роботу. І на фестивалі «Відкрита ніч» нашу стрічку відзначили в номінації «Краща режисерська робота». Після нагородження в Будинку кіно ми вирішили відзначити подію кількома пляшечками пива. У той час я вчився на стаціонарі й хотів знайти собі підробіток. І я запитав у Серьожі, є в нього вакансії операторів на телебаченні? І він мені дав телефон головного оператора В’ячеслава Скачевского, який і взяв мене на стажування. Як пізніше з’ясувалося, мій батько та В’ячеслав знайомі ще з інституту. Відстажувався місяць. Звісно, Славіку було спочатку страшнувато випускати мене у велике новинне життя, тому що я вперше зітнувся з телебаченням – більшу частину часу я працював у кіно. Проте він мене все ж таки пустив у великий світ новин.
Скільки ти вже працюєш тут?
Третій рік.
А що ти вважаєш найцікавішим у своїй роботі?
Напевно, це все-таки непередбачуваність. Непередбачуваність того, що, де і як ми будемо знімати. Наприклад, у тому ж кіновиробництві є певний сценарій, є розкадрування, коли оператор у себе в голові може візуально вибудувати картину. У новинах же такого немає. Ти під’їжджаєш на місце зйомки, журналіст тобі сказав, яка тема – політика або якийсь соціальний сюжет – і ти вже на місці починаєш орієнтуватися, що треба для цього сюжету.
Цікаво, важко постійно камеру носити на плечі? Скільки вона важить?
Камера в повній амуніції важить близько 15 кілограмів. Плюс штатив, який близько кілограмів 7-8 ще важить. Авжеж, добре, якщо на зйомку їде журналіст, а не журналістка – він може хоча б штатив носити. Бувають такі зйомки – наприклад, демонстрації, мітинги якісь, – де робота зі штативом нереальна. Тому буває, цілий день бігаєш із камерою на плечі. Звісно, втомлюєшся, надвечір плече починає німіти. Але в цьому є теж свій позитив: коли якісь екстраординарні сюжети знімаєш, це дуже цікаво. Тому воно компенсується.
А що тобі було б цікаво познімати, крім новин?
Напевно, я все-таки хочу в майбутньому повернутися в кіно. Якщо можна так висловитися, я в кіно виріс: я знявся у двох фільмах, у рекламі, озвучки були на кіностудії Довженка. Все моє дитинство і юнацтво було пов’язано саме з кінематографом, із цією кіностудією. Плюс інститут Карпенка-Карого готує скоріше кінооператорів. Тому скоріше за все я б повернувся в кіно. У телебаченні на даний момент, крім новин, мене більше нічого не може зацікавити. Хіба що якийсь шедевральний проект – як «Танцюють всі!». Я працював у ньому оператором новин. Я б попрацював у такому проекті – коли є момент несподіванки, коли ти повинен реагувати в лічені секунди. Якщо ти раптом не піймав якусь емоцію, то зрештою може провалитися цілий етап знімального процесу.

А в чому принципова відмінність кінооператора від телеоператора?
Тут все дуже просто. Різниця тільки в знарядді – у камері. Відеокамера в більшості випадків сама все робить за оператора. Вона об’єкт зйомки обробляє набагато простіше. У кіно ти повністю відповідаєш за все сам. Відповідаєш за світло, за його потужність. Якщо це плівка, ти повинен працювати з експозицією. Якщо це кольорова плівка, ти повинен ураховувати шари. Це тільки найголовніше. Потім починається процес проявлення. Тут теж треба працювати із тими, хто цим займається – для того, щоб вони правильно склали реактив, проявник, фіксаж… Після друку негатива йде друк позитива. Тут уже потрібна кольорокорекція. Коли є звук, треба зводити його із зображенням. Якщо можна так сказати, то роботу кінооператора я оцінюю як роботу хірурга. Якась дрібна помилка – і може «полетіти» певний обсяг кіноплівки, яка в наш час коштує дуже недешево. Якщо ти зробив брак, вартість цієї плівки будуть вираховувати з твого гонорару. А в телебаченні камера все робить сама. Ти збалансував – вона тримає колір. Звук теж пишеться паралельно. Ти тільки прийшов, порізав на монтажі зображення, склеїв – і готово.
Скажи: тобі якось знадобилися в житті навички, яких ти набув на роботі?
Авжеж. Камеру я в руках тримаю із самого дитинства. У мене вся родина – кіношники. Бувають моменти, коли друзі просять зняти якийсь захід, подію. Бувають і можливості заробітку…
Весілля?
До речі ні. Я принципово не знімаю весілля.
Чому, Денисе?
Справа в тому, що батько в мене теж оператор, і ми з ним досить багато поїздили по весіллях – я був його помічником. І багато чого побачив на весіллях, бувало, навіть сам знімав. Просто я не можу знайти того творчого задоволення, яке знаходжу в тих же новинах, де є можливість себе виявляти. На весіллі ти навіть не знаєш, де гості нареченої, де гості нареченого, де мами-тата… Коли це твої знайомі, у яких ти знаєш навіть батьків, тоді простіше. А на чужих весіллях я не можу себе реалізувати – саме в цій сфері зйомок.
Кадри, зняті аматорською камерою, не мають шансів потрапити у «Вікна»?
Чому ж? Можуть потрапити, якщо знято щось важливе. Коли нема «бовтанки», тобто кадр не тремтить, коли немає розмитості, коли дотримується хоч малий відсоток композиції кадру – є ймовірність, що це може потрапити в новини. Особливо якщо це з якихось аварій, мітингів, сутичок, бійок. Не завжди буває, що кадр відповідає всім правилам операторської майстерності. Тут уже має значення не сама композиція, а те, що відбувається в кадрі.
А тобі ніколи не буває образливо, що ти залишаєшся за кадром? Ніколи не хотілося б опинитися по той бік камери?
Чесно сказати, я буваю в кадрі. Це найчастіше «паркетна» зйомка. Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Адміністрація президента. Що можна зняти у квадратній кімнаті, крім головних планів – журналістів і розкадрування людини, яка дає прес-конференцію? Операторам треба якось перебиватися. Як? Знімати один одного! І неодноразово мені телефонували родичі й друзі й казали: «Денисе, ми тебе з камерою по телевізору бачили!» Тому в робочому процесі я потрапляю в кадр.
Приємно?
Приємно, але я ніколи себе не бачив, що найцікавіше. Хотілося б хоч раз на себе подивитися з боку.
Розмовляла Олена Колесник