PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+
Наталя Франчук: «Найважливіше у професії для журналіста – це вміння перевтілюватися» | Телеканал СТБ
PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Наталя Франчук: «Найважливіше у професії для журналіста – це вміння перевтілюватися»

Телеканал СТБ

Коли її попросили скласти свій портрет, вона прийняла цей виклик з веселою і завзятою посмішкою: «Я руда, не зважаючи на те, що фарбована. Скептик. Тварин люблю більше за людей. Багато подорожувала, і твердо можу сказати, що жити хочу лише в Україні». Наталя Франчук. Ведуча програми «За Вікнами». Сьогодні ми зустрілися, щоб дізнатися всю правду. Що ж розпочнемо:

«Наступного року, я спробую свої сили у проекті «Танцюють всі!»

Наталя, бути ведучою і журналістом, дійсно, цікаво, а як би обернулося твоє життя, якби у ньому не було телебачення?

Я була б хореографом. Нещодавно, впродовж тижня займалася танцями з одним з учасників «Національного талант-шоу «Танцюють всі!». Хлопець ніколи професійно не займався танцями, просто хотів спробувати свої сили. Підсумок тижня тренувань – він вступив в Естрадно-циркове училище.

У тебе є спеціальна програма для підготовки до вступу?

Ні, просто він відчув мою тверду руку, і зрозумів, що вибору у нього немає. Він зобов'язаний поступити (сміється Наталя).

Повернемося до твоєї професії. Запитай у кореспондента, що таке журналістика і відразу почуєш – це стан душі, а що це для тебе?

Це так пафасно, коли журналісти відповідають «стан душі». Стан душі – це щось інше, а журналістика – робота, яка приносить задоволення і допомагає самовиражатися. На сьогодні, журналістика – професія, яка мене повністю задовольняє. Це колектив, у якому хочеться працювати. І куди хочеться приходити. А це досить важливо. Але це робота. До того ж, є в ній каверзний момент. Ти все починаєш оцінювати з точки зору професіоналізму.

Тобто, у всьому шукаєш черговий сюжет?

Ні. Це коли дивишся фільм і в першу чергу звертаєш увагу на такі моменти, як панорама, правильність виставляння світла і так далі. Я на це теж «хворію», і прагну робити все, щоб журналістика, все ж, залишалася роботою. Але це не означає, що як тільки мій робочий день закінчився, або я вийшла з каналу – все, перестала бути журналістом.

«Я ніколи не відмовляюся від брошур. Які роздають, а раптом це лохотрон?»

А ось розкажи, як ти підбираєш теми сюжетів? Їх пропонує керівництво, колеги, або сама знаходиш?

Коли в життя входить журналістика, ти починаєш помічати те, на що багато хто не звертає уваги б. Як сказала моя колега: «Тільки програма «За Вікнами» ходить на манікюр з прихованою камерою». Теми можуть виникнути звідусіль. Це може бути оголошення в маршруті, або брошура, яку роздають біля метро. Теми нам «підкидають» редактори і звичайно ж глядачі: телефонують, пишуть листи, просять допомоги. Ну і живе спілкування.

Найяскравіший приклад, такого спілкування, який запам'ятався?

Якось зупинила таксі, щоб швидко добратися на СТБ, запитую: «Скільки?». Водій: «30 гр». Я здивовано поцікавилася, чому тариф трохи підвищений, на що він з посмішкою відповів: «А у вас реклами довгі». Потім слово за слово, і він мені розповідає, що його брат працює у психіатричній лікарні, в якій, санітари жорстоко знущаються з пацієнтів. Ось так народився один з сюжетів програми. Наша журналістка влаштувалася туди працювати і зняла на приховану камеру цей жах.

А що потім? Ви все зняли, показали і в архів на поличку?

Знаєш, у нас такого немає. Ми чудово розуміємо, що відповідаємо за людей, які знялися у наших сюжетах. Багато хто дзвонить потім, і розповідає, що змінилося в їхньому житті, хтось дякує, хтось навпаки. Наприклад, телефонує в п'ятницю дівчинка, яку я знімала в інтернаті, говорить, що приїхала до Києва і просить забрати її. Всі вихідні ми гуляли містом: зоопарк, кіно, кафе. У результаті вона заявляє: «А я на наступних вихідних приїду з подружкою!», що мені їй сказати? Не приїжджай?! Адже вони жодного разу в житті не бачили зоопарку! Вони взагалі нічого не бачили! Хлопці не знають, що таке квитки в кіно або турнікет! У такі моменти усвідомлюєш, що саме ти, відкрив якийсь новий світ для людини, і це кайф.

Наталя, а курйозні ситуації трапляються в твоєму нелегкому «жанрі»?

Звичайно. Ми часто «пишемо» чиновників: серйозних, в класичних костюмах. Ну, і природно, що потрібно надіти на них мікрофон-петличку. Одного разу, під час цього процесу, я запитую у депутата: «Ви не проти, я її вправно в кишеньку заховаю?», той не чинить опір, і я, щоб якось підтримати розмову вирішили пожартувати. Мовляв, ми знайомі пару хвилин, а я вже до нього в кишеню залізла. На що депутат мені так спокійно відповідає: «А я знав, що ви туди полізли, і заздалегідь переклав гаманець».

«Найважливіше у професії для журналіста – це вміння перевтілюватися»

Пропоную Тобі невеликий опитування:
Ідеальний журналіст це…

Це людина, яка володіє хоч мінімальними акторськими і психологічними здібностями, людина, яка вміє перевтілюватися і не боїться осоромитись.

Мрія для журналіста це…

Щоб твої матеріали впливали на те, що відбувається у країні. Тому що, дуже образливо, коли журналіст пише матеріал, і це вже майже повна зібрана кримінальна справа, всі поглянули і зробили вигляд, що нічого не бачили.

Страшний сон для журналіста це…

Клавіатура. Я часто засиджуюсь допізна, готуючи матеріал, і потім, мені всю ніч сняться пальчики, які бігають клавіатурою.

І останнє, що ти хочеш побажати нашим читачам і глядачам?

Дивиться якісні програми. І не боятися усвідомлювати те, що є в світі. Я хочу, щоб кожна людина не лише дивилася, а й аналізував. А ще, не боялася правди.