Алла РУБІНА: Найбільший комплімент зробив Писарєв, коли сказав, що мою хореографію читаєш, як книгу

Телеканал СТБ

Знаменитий український балетмейстер, лауреат численних танцювальних конкурсів і фестивалів, у тому числі американської «Зірки Голівуду», двох премій Лифаревського конкурсу, чотирьох театральних «Київських пекторалей» останнім часом займається не лише балетними постановками, але й суддівством престижних міжнародних і вітчизняних творчих форумів. Нині Алла Рубіна входить до суддівської команди конкурсу «Танцюють усі», зйомки, якого стартували на телеканалі СТБ

— Алло Давидівно, нині, класичний балет почав трансформуватися в щось авангардне…

— Нині ми стали відкриті Заходу. З одного боку, це добре. Стало зрозуміло з чим порівнювати наші досягнення. А з іншого боку, з’явилися так звані відеобалетмейстери, які сліпо копіюють побачене. Вони переносять на сцену чужі зразки, не мають власного бачення й навіть не відчувають необхідності втілити щось своє. Торжествує інстинкт наслідування, а це язичницький початок — поклоніння кумирам. Проте український театр розвивається. Я вважаю, що сучасний танець розвиватиметься паралельно з класичним. Як у художників залишився класичний живопис, хоч японці недавно винайшли картини, що оживають: «Таємна вечеря», «Мадонна Лита» (щоправда, вони це роблять делікатно, ніби вслухуючись в автора)… Класика в балеті також набуває сучасних рис, але дуже повільно. В оперному мистецтві ці тенденції набагато різкіші, наприклад: коли Вагнерівські опери переносяться в ХХ століття. Скажімо, дія в «Персні Нібелунгів» відбувається в епоху Гітлера, залишаючись (за вокалом) високою класикою.

— Ви погодилися судити учасників телешоу на каналі СТБ «Танцюють усі». Що зацікавило вас у цьому телепроекті?

— Шоу створюють на манер американських телепередач, коли йде багаторівневий відбір із тисяч учасників. Спочатку відбирається сотня, потім — 20 і нарешті — залишається один найкращий танцюрист, який виграє 250 тисяч гривень. В Америці таке шоу побудоване на рекламі, а в нас на неї поки не дуже реагують. Нині у великих містах почали відбирати танцюристів. Не можна сказати, що будуть відібрані найкращі, бо в нас не дуже довіряють рекламі, і на кастинги найкращі просто можуть не прийти. Адже й на балетних конкурсах нині перемагають далеко не найсильніші. Тому не всі артисти балету їздять на конкурси. Багато хто займає певне становище в театрі й не можуть знайти вільного часу. Зараз з’явилася маса нових творчих змагань. Раніше їх було мало, але вони дуже високо цінилися, зокрема, Московський, Варненський, Японський балетні конкурси. А зараз справжні майстри та їхні педагоги спочатку добре поміркують: що за турнір, якого рівня, чи досить він престижний, а вже потім вирішують брати в ньому участь чи ні. У змаганнях середнього рівня частіше всього перемагають амбіційні молоді люди, які мало задіяні в театрі й які вважають, що вони там незаслужено невизнані. У телешоу «Танцюють усі» візьмуть участь люди, одержимі танцем, які зробили танець способом і сенсом життя. Конкурс — це крок у бік демократизації танцю в нашій країні. Можливо, не всі володіють тілом. Багато хто просто копіює техніку з відео. Але я вважаю, що телешоу стане пропагандою танцю як способу самовираження, способу чесного змагання, подолання інертності в житті. Бальний танець, хіп- хоп, джазовий танець, танець «модерн» утворять портрет нашої молоді.

Сумно чути, коли кажуть, що навчитися майстерності танцю нині можна лише за великі гроші. Це не так. Адже є Палаци творчості для дітей і юнацтва у всіх районах, містах, де йде безкоштовне навчання. До того ж там часто працює прекрасний педагогічний склад, якого немає в платних студіях. Мені б дуже хотілося, щоб танцювальне мистецтво стало демократичним. Знаєте, в Бельгії я бачила конкурс непідготовлених танцюристів, їхні форми не відповідали класичному балету, але в них було бажання навчитися балету, щоб молодь розуміла ази хореографії, а зовсім не для того, щоб самим виступати на великій сцені.

— Вас запросив до Донецька Вадим Писарєв, що це за постановка?

— В Писарєвській школі хореографічного мистецтва, що співіснує в тісному зв’язку з Донецьким оперним театром, я поставила балет «Снігова королева». У цій виставі оспіваний подвиг дитячого серця. Дівчинка, щоб врятувати названого брата, терпляче проходить шлях випробувань… Я б могла, звичайно, осучаснити виставу і, наприклад, перенести сюжет у наш час, зробивши Снігову королеву, яка спокусила юного хлопчика і забрала його від дівчинки, директором холдингу або казино… Але я вирішила мовою балету відтворити світ прекрасної казки. Працювала разом із художником Іриною Давиденко, яка запропонувала цікаві декорації у вигляді льодового храму. Це царство чистоти, холоду та світла одночасно. Ми задумали зробити постановку на дитячому майданчику. Обмежилися гойдалками, переносними пірамідами, з яких складали то ліс, то будиночки. Я використала емоційно багату музику Гайдна — дуже живу, немов пульсуючу. А в другому акті — сучасні та скандинавські народні мелодії. Найбільший комплімент після постановки мені зробив Вадим Писарєв, сказавши, що мою хореографію читаєш як книгу.

— Хвилювалися, як глядачі сприймуть ваш балет?

— Звичайно. Я не розучилася хвилюватися. Адже не хочеться опускати планку. Тому кожна вистава для мене — як Голгофа. Нагромадилися знання про світ і досвід душі, хочеться свої відчуття передати іншим. Мене вразило, як багато талановитих дітей учаться в Писарєва. Вразила одна дівчинка. Талановита. Я запропонувала їй вступити на акторський. Але вона заявила: «Ні. Я не вчитимуся. Це довго. Я хочу все і відразу». Сумно… Можливо, це таке ставлення молодих тому, що нині в мистецтві хаос. Утрачена ієрархія цінностей і понять: майстер — підмайстер. Немає «табу», але немає і бажання осягнути гармонію, звернутися до кращого в людях, а не до гіршого. Мені здається, що в чомусь є провина телебачення, що насаджує слоган: «Хочеш бути багатим — стань ним, хочеш бути мільйонером — стань ним»! Праця або хоча б подолання труднощів, що обов’язково виникають на шляху до мети в цій «формулі успіху», відсутні. А слово талант у нас давно замінили на успішність. Праця стала не модною. А класичний балет неможливий без працьовитості. Як, проте, і будь-яке справжнє мистецтво.

— Якою, на вашу думку, повинна бути сучасна хореографія?

— Промовистою. Дійовою. Я не люблю пустої хореографії, у вигляді дивертисменту. Вона повинна виражати суть того, що відбувається.

— Ви часто ставите пластику та хореографічні номери драматичним акторам. Як відбувалися репетиції мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит»?

— Новий мюзикл уже з’явився в афіші Театру ім. І. Франка. У ньому дуже хороша першооснова, написана Юрієм Рибчинським, оригінально прочитана режисером Ігорем Афанасьєвим і сценографом Валентином Козьменко-Делинде. Вони створили цікавою форму вистави, просту й чітку. Музику написала молода співачка й талановитий композитор Вікторія Васалатій, яка дебютувала як актриса в ролі Піаф (цю саму роль грає, за чергою, молода, але дуже талановита актриса Театру ім. І. Франка Тетяна Міхіна). В образі Білої Леді (смерті, що переслідує Едіт, прагнучи забрати голос, але залишити їй життя) виступають по черзі Людмила Смородина та Тетяна Олексенко…

— Якими постановками ви пишаєтеся?

— У Російській драмі — хореографією до містичної вистави, складної та неоднозначної — «Тойбеле і її демон». Вона зачіпає глибини душі, пов’язана з ізотерикою, ритуалами. А ще участю в постановці вистави «Кам’яний володар. У полоні пристрастей». Вважаю, що мені вдалося там зробити зрізи реальності, що відображають картину світу погубленої душі. І, мабуть, до цього списку можна додати виставу «Маскарад», поставлену петербуржцем Ігорем Селіним, яка хоч і осучаснена (модерністська, із конструктивістськими тенденціями в костюмах і тяжінням до шоу), але вистава зберегла класичний канон.

— У День пам’яті жертв голокосту та в’язнів Освенцима, в Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей і юнацтва відбулася прем’єра вашого балету «Анна Франк».Розкажіть про цю постановку.

— Заради неї я навіть припинила роботу над виставою «Снігова королева» в школі Писарєва в Донецьку. Ідея вистави виникла давно. На одному з Конкурсів ім. Сержа Лифаря моя учениця представила хореографічну мініатюру «Анна Франк». Цей фрагмент побачили представники Нідерландського фонду «Будинок Анни Франк» і запропонували створити повноцінний балет. Це вистава про єврейську дівчинку, яку під час Другої світової війни ховали від фашистів, ризикуючи життям, голландці. Чотирнадцятирічна дівчинка вела щоденник, де описала життя у вузькому просторі вимушеного ув’язнення. Вона писала не лише про війну, але й про друзів, ворогів. Цю виставу ми поставили з учнями однієї з полтавських шкіл Педагогічного центру «Паросток». Показали її у багатьох містах України. Кошти на гастролі виділив фонд «Будинок Анни Франк» спільно з Єврейським фондом України.

— Скажіть, чому ваш дуже цікавий балет на музику Євгена Станковича «Цвіт папороті» так рідко виконується?

— Це питання не до мене. На жаль, «Цвіт папороті» виконується лише фрагментами у великих концертах. Балет я поставила для хореографічної групи хору ім. Г. Верьовки. А цей колектив не має власного концертного приміщення. Така сама доля, на жаль, осягла і мій балет із хором та оркестром на музику Олександра Шимка «Обранець сонця», який я зробила для етнографічного ансамблю «Калина», і який пройшов усього чотири рази. Ці колективи не театральні, а концертні. Обидві вистави про язичництво, яке я бачу і в сьогоднішньому дні. Але те стародавнє язичництво було могутніше і чистіше, ніж те, яке ми спостерігаємо сьогодні в сучасному світі…

ДЕНЬ