Ілля Олейников і Юрій Стоянов у народній передачі «Городок»!

Телеканал СТБ

Якби інопланетяни запитали «які ви?», можна було б їм дати касету із програмою «Городка», і вони побачили б, що ми дуже різні – розумні й не дуже, тверезі й не зовсім, добрі та злі, смішні та веселі.
Уперше мешканці «Городка» зустрілися із глядачами навесні 1993 року. Беззмінними авторами, а також виконавцями ролей усіх персонажів, що населяють «Городок», є Ілля Олейников і Юрій Стоянов. Творці програми обрали для себе жанр «маленького кіно» на телевізійному екрані.
У «Городку» перетворюються на фарс найвиродливіші явища нашого життя. Доводячи їх до абсурду, ведучі змушують телеглядача глузувати з себе. «Що стало смішним, не може бути небезпечним»!
Дивіться народну передачу «Городок» у п'ятницю, 29 лютого, о 19:25 на СТБ.


Ілля Олейников і Юрій Стоянов: «Хіба ми схожі на коміків?»

Юрія Миколайовича Стоянова й Іллю Львовича Олейникова тепер можна побачити тільки на зйомках «Городка», а це буває не так часто. Решту часу артисти зайняті власними проектами.
– Читачів мучать певні сумніви щодо міцності вашого творчого союзу…
І. О. – Ну влаштує Юра мені скандал, ну я – йому… Все одно потім помиримося. Інша річ, що й у нього, і в мене зараз з'являється чимало побічних проектів, які відволікають від «Городка». Бо не можна ж увесь час «їсти» одне й те саме.
– Кіно, театр, що ще? Наприклад, вас запрошують виступати на корпоративних вечірках у «Газпромі»?
Ю. С. – Якщо хочете зіпсувати якусь вечірку, запросіть мене на неї як весільного генерала. Кінець ювілею відразу.
– Тобто поза кадром ви коміки – сумні по життю люди?
Ю. С. – А що, я схожий на коміка?.. Оскільки від тебе таки чекають постійних підтверджень того, що ти робиш у кадрі, то… ти стаєш трохи похмурішим для цих людей, чим ти насправді є. І от вони кажуть: «Він жодного разу нічого не утнув, він найпохмуріша особа». Та не похмура, але просто… Ну, послухайте, ну, гінеколог, він коли додому приходить, йому курку подають, він як її повинен розбирати? Вибачте, звісно, за пікантність. Він її просто їсть. Інакше можна збожеволіти.
І. О. – У нашій роботі взагалі нічого смішного немає. Смішно має бути тим, хто дивиться передачу в готовому вигляді, і це для нас і є кінцевим результатом. А найскладніше – це «прихована камера». Зазвичай Стоянов придумує її вночі напередодні зйомок. Він входить у певний інтелектуальний «запій», і ця ніч для нього добра лише в тому сенсі, що за неї він втрачає 2-3 кілограми. Це дійсно неймовірно складно. Я кілька раз пробував, але в мене нічого не виходило.
– А хто у вас лідер?
І. О. – У нас немає лідера, ми два чоловіки, «запряжені» у спільну справу. Але я завжди прислухаюся до порад Юри як режисера. Звісно, не буває зовсім без конфліктів. Ми – два страшенно нервових, запальних, емоційних чоловіки, і, певна річ, бувають усякі зриви. Зазвичай ми доводимо скандал до апогею, а потім чекаємо, поки він почне стихати.
– Крім «Городка», по телевізору що-небудь дивитеся?
Ю. С. – Не можу собі дозволити такої розкоші, щоб дивитися тільки канал «Культура». Телевізор – місце моєї роботи, тому дивлюся його весь. Я режисер-постановник передачі, і мене цікавлять такі поняття, як картинка, якісь технологічні моменти. Можу щось не сприймати, але мушу знати, що відбувається на сьогоднішнім телебаченні, і надто в кіно. «Городок» – набір маленьких історій, які прагнуть до кінооповідання в телеформаті. Ловлю неймовірний кайф, намагаючись угадати глядацьку реакцію, вирахувати її, адже глядач побачить передачу тільки через місяць після монтажу. Програма «Городок» – свіжий продукт, який покладений у холодильник і згодом буде розморожений у мікрохвильовій печі.
І. О. – Шалено дратує та кількість дитячих сідниць, які я маю щастя бачити щодня на екрані. Або жіночі прокладки. У нас навіть була пародія на все це: стоять два мужики, один із них каже: «Я винайшов абсолютно чудові прокладки». Камера від'їжджає, і стає зрозуміло, що розмовляють два водопровідники. Загалом дратує кількість і якість реклами. Часто ти вже не можеш зрозуміти, що дивишся – фільм чи нескінченний рекламний ролик.
– Попри заклопотаність, ви остаточно в Москву не переїжджаєте. Це петербурзький «патріотизм»?
Ю. С. – У мене до Петербурга складне ставлення. Він – не рідний. Жванецький мені якось сказав: «Старче, нормальна кар'єра – це як у мене. Для народження потрібно вибирати правильне місце. Це Одеса. Навчатися тільки в Москві. Пожити в Петербурзі. А потім назад – до Москви». Але я більше ніде не зможу знімати «Городок», крім як у цьому ненависному мені місті.
– Ваш «Городок» – він, напевно, дуже провінційне місто? І пісня Анжеліки Варум, що звучить у фіналі, цю провінційну картинку якось глибоко доповнює…
Ю. С. – Певна річ. Хоча пісня радше не про провінційне містечко, а про те, що в кожного своє. Як і дитинство. Адже ми теж із провінції: один – одесит, другий – з Кишинева. Це наш спогад про те містечко, звідки ми вийшли. У когось навіть московська вулиця чи двір можуть бути таким «містечком».
http://gorodok.tv/