Ілля Олейников і Юрій Стоянов у передачі «Городок»!

Телеканал СТБ

Якби інопланетяни запитали «які ви?», можна було б їм дати касету із програмою «Городка», і вони побачили б, що ми дуже різні – розумні й не дуже, тверезі й не зовсім, добрі та злі, смішні та веселі.

Уперше мешканці «Городка» зустрілися із глядачами навесні 1993 року. Беззмінними авторами, а також виконавцями ролей усіх персонажів, що населяють «Городок», є Ілля Олейников і Юрій Стоянов. Творці програми обрали для себе жанр «маленького кіно» на телевізійному екрані.

У «Городку» перетворюються на фарс найвиродливіші явища нашого життя. Доводячи їх до абсурду, ведучі змушують телеглядача глузувати з себе. «Що стало смішним, не може бути небезпечним»!

Дивіться народну передачу «Городок» у п'ятницю, 15 лютого, о 19:15 на СТБ.


Юрій Стоянов: «Я знаю собі ціну як артистові, але вголос про неї не говоритиму»!

Його популярність більша за будь-які офіційні регалії: 3000 мешканців «Городка», породжені фантазією Юрія Стоянова, і мільйони шанувальників програми – красномовні свідки його акторського й комедійного таланту.

У ньому вражають контрасти – солідна, благополучна зовнішність і тонкі дамські сигарети, які він курить майже безупинно; звичка жорстко формулювати думки й відверта, мало не дитяча чутливість. Амплуа комічного простака – і сильний, вибуховий чоловічий характер. Драматичний актор, що геніально грає жінок. Керівник. Лідер. Постійно заклопотана людина.

– Вам подобається ваш ритм життя? У пресі ви часом зізнаєтеся, що не можете зупинитися, не вмієте відпочивати…

– Це не плюс, а величезна вада, ознака неорганізованості. І що погано – ознака нелюбові до себе. Я намагаюся із цим боротися, бо в моєму віці не любити себе – дуже небезпечно для моїх близьких. Якщо в тебе є діти, надто маленькі, ти просто зобов'язаний любити себе – інакше ти не дуже любиш своїх дітей. Адже любити їх – це не означає приносити їм щодня іграшки замість себе, у сім'ї треба бути, приділяти їй час. А для цього слід вміти відпочивати й бути здоровим. Кажучи, що завантажений до межі, я не протиставляю себе людям, які – от ледарі – працюють мало. Я радше їм заздрю…

– Не пробували пригальмувати?

– Для мене будь-яка зупинка – це кінець. Моя проблема не в тім, щоб знайти кілька вільних днів, а в тім, щоб у ці дні не придумувати собі нових справ. Не допускати думки про те, що за час твого відпочинку хтось може обскакати тебе у твоїй справі, – ця думка небезпечна.

– За ким ви біжите або від кого тікаєте?

– Людина увесь час біжить до себе й тікає від себе. Сьогодні в жанрі, яким я займаюся, мені, на превеликий жаль, тікати нема від кого. А до кого мені бігти? Тільки до Чарлі Чапліна, не в образу навколишнім буде сказано.

– Ви зіграли зо 3000 різних персонажів – що в них спільне?

– Усіх зіграв Юрій Стоянов!

– І це все?

– Отаке скажете – «все»! Адже геть різні ролі побудовані на органіці однієї людини. Яка прожила одне життя, а не кілька. Усі ці 3000 персонажів прийшли з моїх спостережень, з мого дитинства, з моєї біографії, з мого вміння когось перекривляти й показати. Це дуже багато.

– У дитинстві ви мріяли стати знаменитим, щоб на вулицях вас упізнавали. Вас це тішить нині?

– Чи можна радіти тому, що супроводжує тобі щодня протягом останніх 15 років? Людина, хоч як це страшно усвідомлювати, звикає до всього – і до щастя, і до великого горя, і до успіху. Популярність має бути супутницею акторської професії. Так, такою була мрія товстого, незграбного хлопчика, що не блищав красою… Певна річ, йому хотілося, щоб усе було навпаки, як у казці. Я бачив, що актори – це люди, які завжди на очах, і якщо їх усі впізнають, то всі їх люблять… Наша популярність особливого роду: герої «Городка» не асоціюються в глядачів із зірковим світом шоу-бізнесу. Ми – сусіди, люди з «ящика», до яких усі звикли й до зустрічі з якими не потрібно готуватися. До нас ставляться тепло, по-приятельському. Не було пописаних шанувальниками під'їздів або обіцянок вкоротити собі віку, якщо я не прийду на побачення. Ні, все якось усмішливо, спокійно й по-доброму. От така форма стосунків мені подобається.

– А скільки часу дістається сім'ї?

– Я б хотів думати, що увесь мій час цілком. Не в сенсі мого фізичного перебування вдома, а в сенсі ставлення до близьких. До речі, воно сильно міняється з роками, стає простішим. Але я дуже не люблю вести мову про дві речі – про сім'ю й про Бога. Про них слід думати, а не розмовляти. Одне слово, робота й сім'я в мене не в конфлікті. Імовірно, моя дружина любить мене зокрема й за те, який я є.

– Тобто, присвячуючи себе улюбленим людям, ви почуваєтесь внутрішньо вільним?

– Та ні, аж ніяк не в усьому! Хоча для мене почуття несвободи радше продуктивне. Скажу вам чесно: я не подвижник у своїй професії, за натурою я дуже ледача людина. Дуже! Тому все життя вибудовую так, щоб у мене для ліні не було ані хвилини. Був уже один такий період, коли я лінувався – лежав на дивані й міркував, що не настав ще мій час. І він настав – на початку 90-х. Я не провидець, просто розумів, що якщо нічого не робитиму, то мені точно капець! (Сміється.) Життя змінилося, і разом із ним я побіг уперед. Я став іншою людиною – ніколи за собою не зауважував такої працездатності!

– Ці зміни якось перевернули ваше ставлення до себе?

– Навряд. Взагалі, я без захвату до себе ставлюся. Терпіти не можу компліментів: найбільші дурості я накоїв, найбездарніші речі зіграв, вислухавши компліменти. Гадаю, що про себе я сам загалом усе знаю. І гарне теж – не думайте, що я самоїд. Я знаю собі ціну як артистові, але вголос про неї не говоритиму. А від похвали з боку мені стає ніяково, незатишно. Самооцінки це аж ніяк не стосується. Просто коли я входжу в кадр із іншими артистами – тим паче відомими, – я начебто все починаю з нуля. У цей момент більш невпевненої в собі людини ви на майданчику не знайдете. Щораз доводиться переконувати себе в тім, що я вмію робити дещо, чого інші не вміють, і, поки не запуститься якийсь серйозний внутрішній механізм, поки не піде сухість із рота, – не один піт зійде.

http://www.gorodok.tv/

Повторення 16 лютого о 13:55 на СТБ.