«Городок. Життя видатних людей»

Телеканал СТБ

Ілля Олейников і Юрій Стоянов у російській народній передачі «Городок»!

Городок – чи не найпопулярніша гумористична програма нашого телебачення… Ілля Олейников і Юрій Стоянов: «Наш городок нам ніколи не тісний… Але. Декому тісно в межах буденності! Про цих невгамовних «деяких» наш новий випуск».

Дивіться «Городок. Життя видатних людей» у п'ятницю, 8 лютого, о 19:15 на СТБ.


Історія.

Одна велика історія «Городка» складається з безлічі маленьких. Певна річ, що почесне місце з-поміж них посідає історія про те, як познайомилися Ілля та Юра. От як її виклав Ілля в їхній спільній книзі «До зустрічі в Городку», виданій у Санкт-Петербурзі ще 1997 року.

Якось ясним червневим ранком, коли я, відпоюючись киселем, приходив до тями після важко проведених вихідних днів, тишу свідомості прорізав телефонний дзвінок.

– Доброго дня! – прощебетав життєрадісний (чи то дівочий, чи то жіночий) голос. – Це вас із «Ленфільму» турбують.

– Я вас слухаю, – сказав я дещо схвильованіше ніж зазвичай, бо кіностудії не часто тішили мене своєю увагою.

– Ми хочемо запропонувати вам роль Горького в картині…

– Це байдуже, в якій картині, – перебив я, – я все життя мріяв зіграти Горького. Як би сценарій прочитати!

– А ви зараз приїдьте, – прощебетав той таки життєрадісний жіночий голос.

Через годину я вже читав сценарій, розв'язно розвалившись у кріслі помрежа. Я читав його дуже уважно, але ніяких слідів Горького не виявив.

– А де Олексій Максимович? – тривожно запитав я.

– Ах, вибачте, – сконфузилася помреж і простягнула засалений папірець, на якому олівцем був зроблений такий запис:

«Дод. до стор. 32. У каб. Сталіна вход. Горький.

Сталін. Товаришу Горький, от ви написали роман «Матір»?

Горький. Так.

Сталін. А чому б вам не написати роман «Батько»?»

Стало сумно.

– Це все? – запитав я.

– Ну чому ж усе? – образилася помреж. – Віктор Миколайович просив передати, що цілком вам довіряє. Вигадуйте будь-що. Що більше, то ліпше.

Напередодні знімань я тільки тим і займався, що складав комічні сценки за участю Горького й батька всіх народів, однак усе це виявилося ні до чого. Віктор Миколайович не відступав від сценарію ні на йоту, і будь-які пропонування припинялися ним найрішучішим образом.

– Це в себе де-небудь у Жопинську, якщо зніматимете картину, ласкаво просимо – будь-яка нісенітниця може бути. Але тільки там, у Жопинську-Ропинську-Шмокинську. А ми тут робимо кіно. Розумієте – кіно!

Закінчилися ці сперечання тим, що в мене відібрати навіть вигук «так», яким Горький відповідав на запитання Сталіна, чи не він часом написав «Матір». У відповідь на це запитання, яке схвилювало Сталіна, мені, після сперечань, було дозволено лише багатозначно кивнути. Мовляв, я написав, а хто ж іще?

Доля так розпорядилася, що в цей таки фільм на роль Олександра I був запрошений Стоянов. Його Олександр відрізнявся від Горького тільки одним: якщо мій Горький був Великим німим, те стояновському царю люб'язно було дозволено сказати три слова.

Фільм знімався влітку в парку. Наші сцени відзняли першого ж дня, однак режисер наполіг на тому, щоб актори, незважаючи на зайнятість, усі знімальні дні перебували поруч.

– Навіщо? – запитували ми.

– А я звідки знаю? – вагомо відповідав Віктор Миколайович. – А раптом мені на думку спаде якась просторова ідея? Чим я цей простір заповнюватиму, собаками, чи що? Вами й буду.

Ми з Юрою тихо ненавиділи режисера, і ця тиха ненависть стала першою цеглинкою нашої дружби.

Якось, коротаючи час у міжзнімальному просторі, я притяг сумку. Не мучитиму, люб'язний мій читачу. У сумці не було книжок. Аж ніяк. Там була горілка. У цю таки мить через кущі величаво виплив Стоянов із точно такою сумкою. Мелодійне побрязкування, що доносилося з її надр, приємно розбурхувало уяву.

– Юро, – сказав я, – навіщо ці подарунки? Сьогодні мій день народження, а отже, співаю тебе я.

– Як? – здивувався Стоянов. – І в мене сьогодні день народження. Я тому стільки горілки й узяв.

Тепер ми обоє здивувалися. Не змовляючись, ми витягли паспорти. Я дав йому свій, а він мені свій. Кожен із нас довго й критично вивчав паспорт товариша. Сумнівів не було. Ми народилися в один день і один місяць. Щоправда, з різницею в десять років. Та це вже було несуттєво.

Зворушливо, наче вперше, ми оглядали один одного, радісно обмінюючись поплескуваннями по плечу, і з кожною склянкою поплескування ставали сильнішими й радіснішими, поки на наших плечах не з'явилися два величезних синці.

Наша доля була вирішена!

http://gorodok.tv/

Повторення 9 лютого о 13:50 на СТБ.