«Із Басковим точно ні!»

Телеканал СТБ

Після того, як пішла з «ВІА Гри», Надія Мейхер подалася в телеведучі, де досягла певного успіху. Нещодавно вона знову повернулася до кар'єри співачки, почавши сольну діяльність. Випереджаючи телеефіри, Рибік поговорив із Надею і про життя, і про кар'єру.

– Ти згодна з тим, що незамінних людей немає?

– Я так розумію, ти натякаєш на мою незамінність у групі, в якій я співала? Розумієш, це просто бренд, що ніяк не стосується учасниць. З одного боку, завдяки пісням Кості Меладзе група дотепер існує, а з іншого… Те, що це вже не «ВІА Гра», – однозначно.

– Як змінився твій добробут після того, як пішла?

– Ну, трошки зменшився. Тільки я від цього не страждала. Я, радше, страждала тому, що отримувала більше.

– Уперше чую!

– Щастя не залежить від грошей. Мені, певна річ, удалося щось накопичити за час інтенсивної гастрольної діяльності.

– І яке твоє найцінніше придбання?

– Ніяке. Я не вважаю, приміром, квартиру цінним придбанням.

– Слова не хлопчака… Цікаво, а тебе намагалися повернути у «ВІА Гру»?

– Спроби, певна річ, були. І з мого боку були роздуми про те, чи не повернутися назад. Та це вже безглуздо. Просто я захоплена геть іншим. У мене є чітка мета – це оперний спів, до якого я йшла ці два роки.

– Отакої…

– Виявляється, опера мені дається легше за естрадний спів. Я від природи можу співати народні пісні будь-якої складності. Водночас я не маю наміру ставати оперною співачкою й співати в оперних театрах. Я хочу записати альбом відомих оперних творів в авторській обробці. І вже вчора розмовляла із кліпмейкером із приводу першого кліпу на «Habanera».

– А ти коли вип'єш, співаєш застільні пісні?

– Ні. Я взагалі рідко співаю в компанії. Чесно кажучи, вперше мене про таке запитують. Караоке – це теж не моє. Опинившись після «ВІА Гри» у стані пошуку, знайшла себе в опері. Я перейнялася нею ще в 15 років, хоча тоді займалася балетом. Із семи років я вишукувала в телепрограмах балетні ефіри. Пам'ятаю, у селі на літніх канікулах мама кличе мене допомагати по господарству, а я вся в балеті!

– Для тебе, напевно, було свято, коли хтось умирав із генсеків. Тоді по всіх каналах відразу транслювали «Лебедине озеро».

– Так, це правда. Потім з балету я перекинулася на оперу. Мені подобалася Монтсеррат Кабальє. Коли вмикала її в гуртожитку, прибігали дівчата: «Що за дурницю ти включила?!». Ну а зараз мене шалено надихає Марія Каллас.

– Тебе цікавить дует з Монтсеррат Кабальє або, принаймні, з Басковим?

– Із Басковим точно ні. А от якби мені запропонували дует з Андреа Бочеллі – це було б щастя!

– Крім опери, тебе, зважаючи на телеефіри, хвилюють «Неймовірні історії кохання». Яка з показаних історій не укладається в голові?

– Знаєш, усі укладаються. Хоча наша любов якась дивна. У нас, земних істот, самолюбство й ревнощі часто зашкалюють. Усі історії, які я передивилась, закінчуються чи то монастирем, чи то розрізанням він, чи то інфарктом. Здебільшого поганий кінець. Кожна історія не те щоб приголомшує… Змушує іронізувати. Я не така експресивна, як герої передачі. Іти в релігію через кохання без взаємності ніколи й у думках не було. Максимум – можу поплакати.

– Ти задоволена своєю телевізійною кар'єрою?

– Не можу сказати, що я в неабиякому захваті. Але за великим рахунком, я не ставила за мету телекар'єру. Скажімо так, я задоволена. Найголовніше, що наша команда досягла дуже високих рейтингів.

– А вже знаєш, як відзначатимеш 14 лютого?

– Я взагалі про нього не думаю. Для мене будь-яке свято – це спонтанний рух. Хоча раніше перед Новим роком я ходила в магазин, вибирала індивідуальні подарунки. Потім це мені набридло. До свята ніколи не готуюся.

– Тебе захлиснула епідемія «Однокласників»? Може, спливли якісь колишні й майбутні наречені? Бачив там Віру Брежнєву, хоча дуже схоже на підробку.

– Чесно кажучи, нічого не чула про це. Щодо інтернету, то вперше за два роки зайшла на форум, де обговорювали мене. І була приємно здивована рівнем IQ моїх шанувальників: «Отакої, а мене люблять розумні хлопці!». Навіть розплакалася.

– Ти після ефіру часто нудьгуєш від байдикування?

– Взагалі не нудьгую. Мій стан байдикування – свідомий. Я просто лягаю на ліжко й заплющую очі. При цьому не сплю. Ще можу поїсти або повтикати у телевізор. Завжди є щось, що чекає на тебе.

– А де по ночах відпочиваєш?

– У ліжку.

– А по вихідних?

– Теж у ліжку. Після кількох відвідувань клубів я дійшла висновку, що наступного дня завжди емоційно виснажена. Тому волію відпочивати з подругами.

– На чоловічий стриптиз ходите?

– Ні, мені нецікаво. Я люблю стриптиз, в якому відчувається самовіддача. А в нас немає такого – як у жіночому, так і в чоловічому. Для стриптизерів це просто робота.

– Хоч у клуби ти ходиш і не часто, але замітка про келих, що кинула в резидента Comedy Club, обійшла всі розважальні видання.

– Зі сцени пролунала абсолютно тупа підводка. Не скажу, що я відчула злість чи роздратування. Просто був імпульс – і я жбурнула на сцену келих. Жарт був про груди, і, що образило, у ньому не було нічого нового. Я нікому не забороняю говорити про мої груди. Та якщо вже говориш про них, то говори цікаво, а не якусь фігню.

– До речі, груди доставляють більше радості чи суму?

– Груди дані мені природою, й, імовірно, я маю більше радіти, ніж сумувати. Я намагаюся про них не думати. У мене немає настільних книг на кшталт «Усе про груди» або «Як доглядати за грудьми».

– А звертаєш увагу на вулицях на дівчат із великим бюстом?

– Я, радше, звертаю увагу на дівочий погляд або чоловічу ходу – на те, що відображає внутрішній стан людини.

Журнал «Time Out»