«Приватні історії. Олег Газманов»

Телеканал СТБ

«Приватні історії» — єдина програма, що позиціонує себе як найрозумніша серед гламурних і найгламурніша серед розумних. Це авторський проект Оксани Барковської, що розповідає про різні події в житті людей, яких називають зірками.
«Приватні історії» — не просто банальна послідовність підводок і сюжетів, це радше маленькі фільми, де є своя внутрішня драматургія, де герой і його історія розкриваються незвичними методами й засобами, які відрізняються від штампів і кліше, що стали звичними в багатьох аналогічних телеформатах. Програма максимально адаптована для сьогоднішнього глядача, який хоче одержувати інформацію про події тут і зараз. Разом із певними позачасовими сюжетами в передачі буде дайджест новин, історія тижня, розповіді про майбутні театральні й кінопрем’єри, одне слово, усе про наймодніше й найцікавіше навколо нас.
Дивіться «Приватні історії. Олег Газманов» у вівторок, 5 лютого, об 11:25 на СТБ.


Олег Газманов.

Зірка Олега Газманова от уже не одне десятиліття горить дедалі яскравіше. Успіх артиста не випадковий. Хвацькі пісні вкупі з бешкетною поведінкою на сцені здобули артистові воістину всенародну любов!
– Олеже, що вам зазвичай пригадується, коли мова заходить про ваше дитинство?
– Рідний дім. Ми жили в гарненькому німецькому будиночку на околиці міста, де крім нашої родини жило ще кілька сімей. Але я пам'ятаю, що в нас був великий сад, у якому росли груша, яблуня й вишня. Я цілими днями сидів на деревах і їв улюблені фрукти. І лише коли мама наполегливо вимагала спуститися пообідати, я ненадовго залишав свій "прихисток". Поївши, я знову піднімався на деревця й просив маму, щоб більше мене не чіпала, а коли відчував, що зголоднів, кричав, щоб мама принесла мені шматочок хліба із сіллю. Я дотепер обожнюю скибочку чорного хліба, посипану грубою сіллю. Наразі я вже спробував безліч страв, але смачнішої за хліб із сіллю дотепер не знаю. За моє спритне переміщення з дерева на дерево дворові хлопці прозвали мене Мауглі. Якось я посперечався з ними, що зможу "перелетіти" з вишні на грушу й просто не долетів і хряснувся на землю. Гадав, що помру, але, слава богу, вижив.
– Ви були «відчайдухом»?
– Так, клопотів я доставляв чимало, причому не лише своїм батькам, а й чужим теж. Я збирав ватагу хлопців і ми вирушали до ближнього лісу, де годинами сиділи біля ставка й спостерігали за пуголовками, які згодом перетворювалися на жаб. А вечорами ми розполохували стареньких з нашого будинку.
– А в школі ви теж були «головним болем» викладачів?
– Коли я досяг шкільного віку, у мене раптово з'явилося ластовиння, і я із цього приводу неабияк комплексував. Мене всі дражнили веснянкуватим. Я вирішив раз і назавжди покінчити із глузуваннями на мою адресу й одного разу у кров набив обличчя одному рослому старшокласникові, який просто "дістав" мене своїми ущипливостями. Після цього всі обходили мене стороною, деякі зі "стану ворогів" навіть намагалися зав'язати із мною дружбу.
– Олеже, дивно, але факт: ваші пісні стали чи не національними гімнами…
– Ну, це ви занадто. Це інакше називається – народні: тобто пісні, улюблені народом. Так точніше сказати. Не можна співати для людей і при цьому залишатися черствим до них. Це протипоказано. Я не розумію, коли колеги говорять, що концерт не вдався через їхній поганий настрій. Не можна "підганяти" глядачів під власний настрій. Глядач приходить подивитися й послухати свого кумира, і кумир просто зобов'язаний бути в прекрасній формі. Певна річ, бувають ситуації, коли й мій настрій не завжди "на сто", але перші акорди й добрі очі публіки миттєво "приводять мене до тями".
– Як проходять ваші сімейні вечори?
– Дуже романтично. Я розпалюю камін, дружина жарить картоплю по-дитячому, як я її називаю. Ми сідаємо на величезній шкірі ведмедя біля самісінького каміна й починаємо їсти. А наш вірний Корбі лежить неподалік і із задоволенням спостерігає за нашою трапезою. Узимку ми із псом у дворі влаштовуємо перегони, а із дружиною граємо в сніжки до темряви.
http://gazmanov.nm.ru/