PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+
Детективний серіал «Кулагін і партнери. Жадібність» | Телеканал СТБ
PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Детективний серіал «Кулагін і партнери. Жадібність»

Телеканал СТБ

Найзухваліші злочини скоюють не на сторінках детективних оповідань, ні! Вони відбуваються в реальному житті, нерідко перетворюючись на сюжети бестселерів і сценарії блокбастерів. Найкровожерливіші лиходії – геть не обов'язково карикатурні монстри, що наводять жах на цілі міста. Часто це пересічні, нічим не показні члени суспільства, які ходять на роботу й їздять у громадському транспорті. Нарешті, найвправніші детективи – це не завжди мускулисті, відчайдушні, озброєні до зубів лицарі без страху й догани. Насправді ними виявляються реальні люди з реальними іменами.

Дівчина телефонує чоловікові й просить його вийти на вулицю, допомогти їй занести важку валізу у квартиру. Коли хлопець виходить із квартири, невідомий накидає на його шию мотузку й душить. Хто й за що міг убити чоловіка? В агентство до Кулагіна звертається жінка похилого віку, що здавала квартиру сімейній парі.

Дивіться наступну серію детективного серіалу «Кулагін і партнери. Жадібність» у вівторок, 29 січня, о 21:30 на СТБ.


Леонід Кулагін: «…Не потонути б у калюжі»

– Я народився в далекому сибірському містечку Кіренську, Іркутської області, на річці Лені, а потім перед школою ми переїхали в місто Горький, нині Нижній Новгород, на татову батьківщину. Тож усе моє дитинство супроводжували дві великі річки Лена й Волга. А оскільки назви річок жіночі, то цілком очевидно, що мені судилося, щоб усе життя мене супроводжували жінки, щоб я їх любив і в усьому опирався на них. Так і виходило, що з дитинства мене оточували дівчата, старші за мене за віком, вони й були моїми найвірнішими подругами. І це відчуття, що поруч завжди мають бути жінки, залишилося в мене дотепер, і попри звичну думку, що жінки підступні, непостійні, брехливі, я абсолютно впевнений, що це й є найвірніші люди. Можливо, це мені так поталанило, однак за все моє життя, мабуть, лише двічі мене карали особи жіночого роду.

– Зраджували?

– Так. Карали, й неабияк, однак вірити жінкам через це я не перестав. І тепер, коли я обрав нову професію – починаю знімати серіал, моя група складається головно з жінок.

– Тоді зрозуміло, чому ви обрали професію актора – лицедійство суто дівоче захоплення.

– Ні, мої подруги надавали перевагу саме хлопчачим іграм, вони були справжніми паливодами, імовірно тому я й зараз надаю перевагу жінкам підліткового вигляду, про яких кажуть: "Маленька собачка до старості щеня". А в театр мене привів батько. Він працював електриком у місцевому драматичному театрі, і я після шкільних занять ішов до нього – бо подітися мені було нікуди. Я ходив за лаштунками, дивився всі спектаклі, і тоді ж уперше вийшов на сцену – у виставі "Молода гвардія". Потім моя благодать закінчилася – батько пішов з театру, і мене перестали туди пускати. Але в нашому дворі жив ударник з оперного театру, і я почав ходити туди – до десятого класу я знав напам'ять всі арії й непогано співав. Щоправда, моїм кумиром був "басовитий" Шаляпін, а я через малолітство співав дитячим дискантом, тому аби хоч трошки наблизитися до кумира, я виходив на мороз і репетував, щоб схрипнути. Басу я не набув, а от ангін позбувся на все життя. Однак до закінчення школи переді мною постала дилема: учитися далі на оперного співака чи на драматичного артиста. Я вже тоді раціонально оцінював свої можливості й розумів, що співати так, як Шаляпін, я не зможу, але й співати гірше я не хотів – я був отаким максималістом, тому схилився до театральної студії.

– Повертаючись до вашої дівчачої компанії: в якому віці дівчинки-подружки стали вас приваблювати вже як представниці іншої статі?

– Важко якось різко поставити межу. Пам'ятаю, мені було років сім… У нас неподалік від будинку був пустир, а посередині – западина, під час дощу там накопичувалася вода, і виходила величезна калюжа. І от моя приятелька пішла босоніж через цю калюжу, дійшла до середини – вода вище колін, дівчинка перелякалася й заплакала. Тоді в мені почало зароджуватися джентльменство – я кинувся її рятувати, але, провалившись у воду поруч із нею, заревів. Прийшов батько, витяг нас обох і сказав: "Не вмієш, не можеш, боїшся – не лізь". Звідтоді, кидаючи свій погляд на дівчину, що сподобалася, я завжди замислююся – а "чи не потону я в цій калюжі", чи вистачить у мене достоїнств і позитивних рис, щоб її домогтися, і якщо я не впевнений, що вистачить, я нізащо не кинуся в цей вир. Насправді, любов завжди мені приносила більше страждань, ніж радості. Я – Близнюк за гороскопом, натура, що сумнівається, не впевнена в собі… Закохувався я з дуже раннього віку: щоліта мене відправляли в піонерський табір, першого таки дня я вибирав предмет обожнювання, зазвичай це була білявка, і цілий день "літав від щастя", а наступного дня я починав страждати й переживати, що через 23 дні зміна закінчиться, і ми розстанемося назавжди.

– А чому б не радіти 23 дні, відклавши страждання на потім, коли закінчиться зміна?

– Ну от так я влаштований, живу завтрашнім днем, хоч і розумію, що від життя все треба брати сьогодні. До речі, я поцікавився в друзів, виявляється, більшість із них живуть так само: закінчу школу – почну жити, відучуся в інституті – усе зміню, одружуся – переверну своє життя… А життя тим часом проходить: люди, зустрічі, події.

http://www.peoples.ru/

Повторення у середу, 30 січня, о 14:20 на СТБ.