Михайло Кожухов: «Я комп'ютерний «чайник» третьої категорії»…

Телеканал СТБ

Михайло Кожухов – журналіст-універсал: чотири роки провів в Афганістані, написав книжку «Над Кабулом чужі зірки», працював прес-секретарем Володимира Путіна, коли той був ще прем'єр-міністром. Зараз Михайло знайомить телеглядачів із культурами чужих країн у програмі «У пошуках пригод» на каналі СТБ, мріє про новий ноутбук і розмірковує про Інтернет і релігію.
Про телебачення…
Із усього, що я робив на телебаченні, «Подорожі» для мене найменш цінні. На перше місце я б поставив проект, який був запущений до десятиліття СНД, але пройшов майже непоміченим, бо його показували влітку: «Вірні друзі» – про людей, які познайомилися й подружилися в одній із республік СРСР. Програми були присвячені Вірменії, Казахстану, Україні й Білорусі… З погляду суспільної користі була в мене колись ще одна непогана програма – «Зроби крок», про людей, які опиняються на перехресті долі й роблять неправильні з погляду більшості вчинки.
Про техніку й подорожі…
У кожну поїздку я беру із собою ноутбук. Зараз конфігурація передачі така, що в різні дні доводиться знімати фрагменти різних програм, у голові це все втримати досить складно, тому без комп'ютера обійтися просто неможливо. Під час знімань техніка періодично ламається через постійні переїзди, пил. Захистити її не можна. Нещодавно ми були в Болівії, де з однієї гори протягом 30 років XVI століття було добуто більше срібла, ніж було в обігу в усій Європі. Після знімань на нещасну камеру страшно було дивитися. Щоправда, вона залишилася жива, зате під час знімань загинув мій цифровий фотоапарат – однак не в Болівії, а на Суматрі. Місцевий рейнджер утопив мене разом із ним. Під час знімань я мусив переправитися через гірську річку за допомогою місцевого індонезійського пристрою, який за визначенням не міг перевезти мене на другий берег. Закінчилося все тим, що я опинився посеред потоку в напівзатопленому каное. З фотоапаратом довелося попрощатися. Зараз вирішую для себе болючу проблему, який фотоапарат вибрати.

Про комп'ютери…
Я комп'ютерний «чайник» третьої категорії, бо освоїв деяку частину комп'ютерних технологій. Починалося все доволі драматично, років 14 тому, з «286-го» комп'ютера, де стояв Norton Commander. Мене настільки захопила можливість подорожі глибинами закритої для мене сфери, що я ухитрявся двічі стирати операційну систему. Звідтоді став обережнішим, і не натискаю на кнопочки, яких не знаю. Зараз у мене старенький ноутбук Hewlett Packard, якому вже років шість. У ньому недостатньо функції й потужності, але консерватизм і любов до старих речей, а також лінь заважають мені піти й купити новий. Якщо він раптом зламається, це буде справжня трагедія, бо в ньому практично все моє життя: тексти, фотографії, телефони, робочі матеріали.
Про телефони…

З телефонами в мене велика проблема. Моя Nokia уже непристойно стара. Але річ у тім, що мені потрібен телефон, в якому немає ні фотоапарата, ні плеєра, ні праски, ні пральної машини. Я по телефону хочу дзвонити. На жаль, у цьому напрямі ринок розвиватися перестав. У мене виникає відчуття, що виробники мобільних телефонів орієнтуються винятково на підлітків, бо в джентльменів мого віку гіршає зір, а розмір шрифту в сучасних телефонах не дозволяє писати SMS без окулярів. Я від цього дуже страждаю.
Про Інтернет…
Коли я вперше ввійшов в Інтернет, то зазнав емоційного шоку й захвату від можливостей, які він дає людині. Це одна з найбільших подій останнього часу, що змінить світ до невпізнанності. Але скільки в ньому гарного, стільки ж і поганого, бо, з одного боку, це дає можливість самовираження, а з іншого боку – знищує культуру. XXI століття, крім іншого, буде ще й століттям графоманів, бо всі люди, з якими ніхто не хоче дружити, зараз одержали можливість користуватися благами. Тепер у нас на планеті шість мільярдів Львів Толстих, і людина, яка ще не читала гарної літератури, сприйматиме всю цю маячню як максимальний спосіб самовираження. Усі ці нісенітниці починають пожирати нашу культуру. Звісно, це проблема не лише Мережі, однак Мережа – середовище, що найбільш агресивно розвивається. Добре, що світ почав належати всім, а з іншого боку – це шлях, який може привести людство до ідіотизму. Хочеться вірити, що люди знайдуть способи контролювати цей простір так, щоб сіялося прекрасне, а огидне залишалося за межами загальнодоступного.
Про релігію…
Я абсолютно нерелігійна людина, вважаю себе теологом. Я перечитав, мабуть, більше, ніж багато хто з тих, які вважають себе вірянами. Цю сферу я опановую у своїх мандрівках, мені дуже цікаво вивчати невідомі мені релігії й розповідати про них іншим. На перший погляд дуже привабливий буддизм, але західній людині важко осягти його глибину: на поверхні все начебто просто й доступно, але те, що лежить глибше, неймовірно складно. Дуже симпатичний сикхізм. Це народжена в середні століття на території Індії релігія, котра вважає, що до бога може прийти тільки той, хто має охайний вигляд і носить спеціальну форму. Сикхське хрещення приймається тільки в зрілому, свідомому віці. Після цього сикх зобов'язаний завжди мати при собі п'ять речей, назви яких починаються на «к»: особливого виду штани, сталевий браслет на правій руці, особливим образом зав'язане волосся, гребінь і ритуальний ніж – кірпан. Сикхізм виріс із індуїзму – відповідно до нього бог сприймається як якийсь абсолют, світло, а людина народжена не для страждань, не для спокути гріхів, а для радості й щастя. Дуже цікавий бахаїзм. Він виник в Ірані наприкінці XIX століття, це спроба об'єднати християнство, буддизм та іслам. Бахаїсти виходять із того, що бог роздавав одкровення відповідно із дорослішанням людства, кожному з народів – частина істини. І тепер вони намагаються зібрати все це воєдино.
За матеріалами сайту http://www.rdig.ru
Дивіться «Навколо світу» з Михайлом Кожуховим з вівторка по п`ятницю о 17:00 на СТБ.