PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+
«Слідство вели з Леонідом Каневським. Дівчина-кат» | Телеканал СТБ
PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

«Слідство вели з Леонідом Каневським. Дівчина-кат»

Телеканал СТБ

За фашистської окупації селище Локоть у Брянській області стало центром так званої «Локотської республіки», яка, за задумом гітлерівців, мала стати «зразковою адміністративною одиницею». Антоніна Макарова була військовою медсестрою. Та після того як потрапила в полон, вона зробила свій вибір і стала єдиною жінкою-карателькою, що розстрілювала в роки війни радянських партизанів, військовополонених і мирних жителів.

Її шукали понад 30 років. Сліди загубилися, а жінка тим часом вийшла заміж і взяла чоловікове прізвище. Тепер уже ніхто не зміг би впізнати в матері двох дітей і зразковій робітниці, чия фотографія висіла на «Дошці пошани», Антоніні Гінзбург криваву «Тоньку-кулеметницю». Однак відплата її наздогнала: Макарову-Гінзбург розшукали й засудили до страти. Її справа стала останньою великою справою про зрадників Батьківщини…

Дивіться «Слідство вели з Леонідом Каневським. Дівчина-кат» у четвер, 13 грудня, о 20:20 на СТБ.


Радянська дівчина Тоня під час війни розстріляла 1500 дітей, жінок і старих…

Історія Антоніни Макарової-Гінзбург (радянської дівчини, що особисто стратила півтори тисячі своїх співвітчизників) – інший, темний бік героїчної історії Великої Вітчизняної війни.

Тонька-кулеметниця, як її називали тоді, працювала на окупованій гітлерівськими військами радянській території з 41-го по 43-й роки, виконуючи масові смертні вироки фашистів партизанським родинам.

Пересмикуючи затвор кулемета, вона не думала про тих, кого розстрілює – дітей, жінок, старих – це було для неї просто роботою. "Яка нісенітниця, що потім мучать каяття совісті. Що ті, кого вбиваєш, приходять по ночах у кошмарах. Мені дотепер не приснився жоден", – говорила вона своїм слідчим на допитах, коли її таки знайшли та затримали – через 35 років після її останнього розстрілу.

Кримінальна справа брянської карательки Антоніни Макарової-Гінзбург дотепер зберігається в надрах спецсхову ФСБ. Доступ до неї суворо заборонено, і це зрозуміло, бо пишатися тут нема чим: у жодній країні світу не народилася ще жінка, котра особисто вбила півтори тисячі людей.

Тридцять три роки після Перемоги цю жінку звали Антоніною Макарівною Гінзбург. Вона була фронтовичкою, ветераном праці, шанованою в своєму містечку людиною. Її родина мала всі належні за статусом пільги: квартиру, знаки відмінності до круглих дат і дефіцитну ковбасу в продуктовому пайку. Чоловік у неї теж був учасником війни, з орденами та медалями. Дві дорослі дочки пишалися своєю мамою.

На неї рівнялися, з неї брали приклад: ще б пак, така героїчна доля – цілу війну пройти простою медсестрою від Москви до Кенігсберга. Учителі шкіл запрошували Антонину Макарівну виступити на лінійці, розповісти молодому поколінню, що в житті кожної людини завжди є місце подвигу. І що найголовніше на війні – це не боятися дивитися смерті в очі. І хто, як не Антонина Макарівна, знав про це найкраще.

Її заарештували влітку 1978-го року в білоруському містечку Лепель. Геть звичайнісінька жінка в плащі піскового кольору з авоською в руках ішла вулицею, коли поруч зупинилася машина, з неї вискочили непоказні чоловіки в цивільному й зі словами: "Вам слід терміново проїхати з нами!" обступили її, не даючи можливості втекти.

"Ви здогадуєтеся, навіщо вас сюди привезли?" – запитав слідчий брянського КДБ, коли її привели на перший допит. "Помилка якась", – посміхнулася жінка у відповідь.

"Ви не Антонина Макарівна Гінзбург. Ви – Антонина Макарова, більш відома як Тонька-москвичка або Тонька-кулеметниця. Ви – карателька, працювали на німців, провадили масові розстріли. Про ваші звірства в селі Локоть, що під Брянськом, дотепер ходять легенди. Ми шукали вас понад тридцять років – тепер настав час відповідати за скоєне. Строку давнини ваші злочини не мають".

"Отже, не даремно останній рік на серце стало тривожно, наче відчувала, що з'явитеся, – сказала жінка. – Як давно це було. Наче й не зі мною. Практично все життя вже пройшло. Ну, записуйте".

http://www.podrobnosti.ua/