Закони нашого нового кіно

Телеканал СТБ

Може здатися, що стрічка Андрія Толошного «Якщо ти мене чуєш» («Если ты меня слышишь») виробництва Film.UA, прем’єра якої відбулася на СТБ 25 листопада (20.00) не дає жодних підстав приділяти їй бодай трошки уваги. Це, поза сумнівом, не шедевр і в жодному разі не етапний фільм для виробників вітчизняного тівімуві. Одначе коли дивитися кіно уважно, можна виокремити кілька тенденцій, типових для виробників такого кіно й остаточно сформованих. Адже саме за такими законами знімається нині в Україні переважна більшість художніх стрічок.

Отже, почнемо з першого – жанр. «Якщо ти мене чуєш» – мелодрама, жанр найбільш вдячний та безпечний. Тут не треба нічого додатково вигадувати і, що важливіше, можна вкластися в найменший із можливих бюджетів. Причому нинішня мелодрама орієнтована передусім на представників, а коли бути точнішим – представниць середнього класу та міщанок у хорошому розумінні цього слова. Героїня фільму Лариса (Катерина Реднікова) – бізнесвумен. Хоча свій перший мільйон вона не заробила і ще не скоро заробить. Лариса, як і більшість мешканців великого міста, не стільки працює, скільки «крутиться» в туристичному бізнесі, занедбавши особисте життя. Така собі олігархічна структура приймає рішення викупити частину санаторіїв у Криму, де Лариса вже встигла влаштувати своїх клієнтів. Рятуючи бізнес, жінка летить до Криму. Там вона мало не тоне на морі через власну необережність, її рятує суворий мускулистий чоловік Віктор (одна з останніх ролей російського актора Олександра Дедюшка). Ми вже знаємо – помилка творців фільму! – що Віктор і є тим самим олігархом. Через те, коли він рятує людину, чий бізнес, сам того не знаючи, поставив під загрозу, і до того ж це приваблива самотня жінка, ми прогнозуємо: вони не просто будуть разом під фінал, а ще й бізнес свій Лариса порятує. Закоханий бізнесмен перегляне як свої погляди, так і свої контракти. Маємо спокійну, рівну та бачену сотні разів історію. Хоча нарікань не буде. Дивитися бачене вже колись сто перший раз означає знати і визнавати принципи масової культури, до підрозділу якої належить мелодрама.

Друге – місце дії. Крим як місце, де розгортається основна частина історії, дуже підходить для українського кіновиробника. Адже на курортний півострів цілком логічно можна заслати гостей із Москви, Липецька чи взагалі з далекого зарубіжжя. Тоді не виникне зайвих незручних питань на кшталт того, чому герої українського фільму – москвичі, як Лариса. У якості контраргументу завжди прозвучить – але ж Крим наш! Значить, дія відбувається в українських реаліях. І це логічно. Крим ні з чим не сплутаєш, до того ж натура для зйомок вибрана прекрасно. А ось Москва, панове, підкачала. Так звана «Москва» у фільмі представлена офісом Лариси, інтер’єром безіменного кафе та казино, яких у Києві повно. За Підмосков’я, куди в фіналі всі основні дійові особи збираються на пікнік, цілком вправно віддувається Київщина. Отже, про Москву ми лише чуємо, зате Україну, зокрема – Крим, бачимо в усій красі. Таким чином, Москва для українських кіновиробників – лише безлике слово, такий собі іменник, власна назва, яку неодмінно треба формально вжити для того, аби в реальній Москві отримати ринок основного збуту готової продукції. Виглядає, що не наші працюють на уявну Москву, а слово з шести літер «Москва» працює на наші потреби.

Третє – секс. На подібні речі в Україні існує табу, ніде нормативно не закріплене. Небажано також вдаватися до сцен насильства, але тут рятує згаданий вище жанр: мелодрама передбачає лише мінімум демонстрації фізичних можливостей сильних чоловіків. І то це не повинно виглядати натурально і натуралістично. Наприклад, слюсар Гоша у класичній «Москва сльозам не вірить» один розкидає чотирьох вуличних хуліганів, але ця сцена схожа не на бійку до першої та другої крові, а щонайменше на балет. У «Якщо ти мене чуєш» Віктор теж обмежує демонстрацію своєї фізичної сили, вмантуливши по пиці підлому Германові (Віталій Лінецький), колишньому коханцеві Лариси, котрий привселюдно ганьбить її і навіть намагається вдарити. Але коли говорити про інтимні стосунки і, власне, про секс, то він у фільмі присутній яскраво, хоч і незримо. Саме ці сцени можна вважати знахідками сценариста і режисера, хоча на перший погляд нічого сексуального в них нема. Але є розмова двох подружок про стерті вночі коліна. Також багато чого вартий епізод, в якому Лариса та її таємничий рятівник Віктор грають у волейбол, перекидаючи м’яча через сітку туди-сюди і нікого не помічаючи довкола, виглядає досить відверто, часом відвертіше та еротичніше за банальну сцену в ліжку. Ще один інтимний момент – коли бізнесвумен, залізна леді нашого часу Лариса старанно пере в готельному номері, у раковині, під краном та ще й туалетним милом чоловічу сорочку. Ту саму, яку таємничий незнайомий рятівник накинув їй на плечі, витягнувши з води. А потім молода жінка розгулює по номеру в цій самій чоловічій сорочці на голе тіло. Більш красномовно тугу за мужиком важко продемонструвати. Таким чином, де-юре не рекомендований, а де-факто заборонений секс наші кіношники пропонують замінити включенням нашої уяви, чого заборонити не можна.

Нарешті, четверте – соціальні мотиви. Каменем спотикання для олігархів є унікальний рукотворний парк у Криму, який, згідно проекту, хочуть знищити, побудувавши на тому місці розважальний комплекс. Знайома тема? Не тільки знайома, але й болюча та актуальна. Тому коли закоханий Віктор вирішує зберегти цей парк, він не знаходить розуміння в партнерів, зате глядачі подумки йому аплодують. Ще один момент – політкоректність: в одному з епізодів до Ларисиної фірми приходять два гомосексуали, вимагаючи собі в готельний номер одне велике двоспальне ліжко, і режисер старанно намагається, аби їхня поява виглядала не смішною, а буденною. Тут помічаємо наочну спробу зберегти лояльність до всіх суспільних та соціальних груп – все ж таки це потенційні глядачі.

З цього всього напрошується лише один висновок: станом на сьогоднішній день в Україні вже поставили на потік виробництво малобюджетних мелодрам на власному матеріалі, форма та зміст яких задовольняють значну категорію споживачів як у нас, так і в Росії. Лишається тільки нарощувати м’язи і поглядати в бік чоловічої аудиторії. Що дасть можливість освоїти більші бюджети.

Андрій Кокотюха, «Телекритика»