Валерій Сараула: «Мене в міліцію тільки один раз забирали»

Телеканал СТБ

– Ти в Києві давно?

– З 1998 року, коли поступив до театрального інституту.

– А що тебе привело свого часу до профтехучилища?

– Я завжди мріяв поступити в морехідку, однак не вийшло. Потім намагався піти в юристи – теж не вийшло. Залишилося профтехучилище. І тепер я вдячний долі, що мені довелось там учитися. Тому що, по-перше, платили велику стипендію, а по-друге, педагоги були дуже гарні… Приміром, ніколи не думав, що зможу вивчити фізику, однак вивчив. Здобув професію електромонтера. Крім того, була практика на виробництві, де я набирався життєвого досвіду… Тож, як-то кажуть, на власній шкурі зміг відчути різницю між важкою фізичною працею на 20-градусному морозі й роботою на сцені, у телевізійній студії…

– На телебаченні легше?

– Тут свої складнощі, однак вони мене геть не лякають. Взагалі батько з дитинства «кидав» мене в роботу – з одинадцяти років у радгоспі працював, на заводі…

– У житті ніколи не пропадеш…

– Авжеж, навчився на хліб заробляти… Між іншим, спочатку я хотів у ПТУ вчитися на муляра, та щось не склалося. А так міг би, напевно, і будинки сам зводити…

— В ауру оселі віриш?

– Певна річ. Щоправда, не дуже уявляю, що це таке… Але для мене це насамперед, як кажуть театрали, атмосфера. Коли заходиш у кімнату й відчуваєш її дух… Тож аура, звісно, існує. Однак я не вірю в різні прикмети на кшталт спати слід ногами до сходу, а дзеркало не можна вішати напроти дверей…

– Яку хатню роботу ти любиш?

– Улюблена робота – мити посуд. Драю його до блиску. Ще мені подобається куховарити, прибирати.

– Твоїй дружині можна тільки позаздрити…

– Удома має бути чисто. Терпіти не можу безладу. Кожна річ повинна мати своє місце. Тому прибирати – це як чистити зуби…

– Звірятко якесь завести не хочеш?

– Моя мрія – англійський королівський бульдог. Погано те, що ці собаки живуть недовго. І я, ще не встигнувши обзавестися бульдогом, уже боюся його смерті.

– У тебе стільки іграшок у квартирі… Збираєш?

– Це наше спільне із дружиною Ірою захоплення. Спочатку м'які іграшки дарували знайомі. Потім самі почали купувати. Щоправда, я терпіти не можу, скажімо, слонів із тупими очима… Однак, приміром, ідеш вулицею й бачиш симпатичну мордочку… Як її не купити? До речі, у кожної з наших іграшок є своє ім'я.

– А в дитинстві в тебе було багато іграшок?

– Не дуже. Зате які!.. Пам'ятаю, коли мені було п'ять років, мама купила мені автомат. Класний такий, на батарейках. На ті часи велика рідкість. А тоді саме проходили якісь вибори. І от, уяви собі, я із цим автоматом уриваюся на дільницю й починаю стріляти…

– Просто терорист…

– На щастя, у терористи мене не зарахували. Міліціонери, які чергували на дільниці, тільки посміялися…

– І багато у твоєму «послужному списку» таких витівок?

– Є трошки. Хоча, загалом, я був слухняною дитиною. У міліцію тільки один раз забирали.

– За що, якщо не секрет?

– За крадіжку.

– Навіть так?

– Так… Одного разу кисіль у магазині поцупив. Причому просто так, заради азарту.

– А хто тебе піймав?

– Ніхто. Я пачку киселю спочатку поцупив з полиці, а потім уже з вулиці повернувся й віддав її касирці, а та як зарепетує… А тут раптом і міліціонер…

– Що ж було далі?

– Довелося пояснювати, що до чого. Навіть сплакнув трошки… Бо дуже боявся, щоб про всю цю історію не довідалися в моїй школі… Але, слава богу, обійшлося. Той випадок став для мене уроком на все життя…

– Більше не крав?

– Ну що ти…

– Подорожувати любиш?

– Люблю. Однак, на превеликий жаль, на це геть немає часу. Тому цікавих місць, де мені хотілося б побувати, на землі набагато більше, ніж тих, де я вже був.

– Які архітектурні споруди тобі особливо запам'яталися?

– Собор святого Петра в Римі. Взагалі ультрасучасна архітектура мені не дуже подобається. Віддаю перевагу завжди актуальній класиці. Простій і стильній водночас.

За матеріалами www.100realty.com.ua