Ігор Корнелюк: "Свою "скрипку Страдиварі" я ще не створив"

Телеканал СТБ

– Як з'явився той Ігор Корнелюк, якого ми тепер знаємо?

– Чесно можу сказати, я, власне, вчився на академічного композитора. З дитинства знав, що буду музикантом, і батьки це знали. До п'ятнадцяти років, як тоді було модно, грав у рок-ансамблі, співав. У мене була довжелезна шевелюра, додому приходив постійно під ранок, мама взагалі махнула рукою: "Усі діти як діти, а цей. музикант!" І ось одного прекрасного ранку я прийшов і кажу: "Знаєш, мамо, а я поїду вчитися до Ленінграда". Того ж дня купив квиток, сів на потяг – без паспорта, без документів! Приїхав, знайшов музичне училище при консерваторії: "Добридень, я хочу у вас вчитися на композитора". Нас поступало 37 людей з усіх куточків країни, я розумів – у мене шанси дорівнюють нулю. Я був неабияк здивований, коли вийшов професор і – фразу ж яку сказав: "Юначе, мені дуже приємно, що я матиму честь вас учити". Мене узяли одного з тридцяти семи! Уявляєте?

–І пішло-поїхало?

– Ну, я почав серйозно займатися, готувався до кар'єри академічного композитора. А коли вже вчився в консерваторії, до нас на курс прийшов композитор Олександр Морозов, ви його пісні знаєте: "Не зная горя, горя, горя, в краю магнолий плещет море", "Кис-кис, мяу" – ой, та їх у нього мільйон. І ось якось у щирій бесіді – він був уже маститим композитором, а я – студент жебрак, – Олександр сказав: "Старий, знаєш, в чому різниця між мною і тобою? Ти людина добре навчена, а я – талант. Ось ти пишеш складну музику для підготовленого слухача, а я – прості пісні, і їх співає радянський народ. Ти так не зможеш". Мене зачепило за живе, і ми з ним заклалися на дві пляшки коньяку, що я напишу пісню, яку співатиме весь радянський народ. У вустах 23-річного хлопця це було, щонайменше, нескромно. І я написав такий смішний твіст – "Милый, мне очень грустно было, и я тебе звонила". Потім Анне Веске співала мою "Обезьяна встала очень рано", а Алік Асадулін – "Мальчик с девочкой дружил". Відчув смак до цієї справи. Покотили "Квитки на балети" тощо. А тут саме з'явилися перші синтезатори з програмним управлінням – мене вразила можливість відмовитися від допомоги музикантів і грати самому! Я позичив гроші (на ті часи сім з половиною тисяч – та на них можна було автомобіль купити!) і, будучи студентом, купив перший комп'ютер "Ямаха". Ось із цього все й почалося.

–А пам'ятаєте свій перший вихід на сцену як співака?

– Як сьогодні! 85-го року проходив огляд-конкурс молодих композиторів міста Ленінграда. Офіційний, майже урядовий концерт, на сцені естрадно-симфонічний оркестр Ленінградського радіо й телебачення. Диригент, всі в смокінгах, все так красиво. Я саме на цьому концерті вирішив випробувати свої сили. Вискочив на сцену й заспівав таку смішну пісню (я її щойно написав): "Я не понимаю, что со мной, и я не понимаю, что со мной происходит". У мене були шалено модні штани, які друг пошив, – неймовірно широкі, і я ними страшенно пишався. Йду в цих штанях містом, а повз проїжджає грузин і кричить: "Чуєш, братане, прадай штани – такі хароші штани!". Ось я в них вискочив на сцену, заспівав і втік за лаштунки. І тут несподівано: у залі – овація, не відпускають! А в мене ці штани розв'язалися. Стою за лаштунками, намагаюся зав'язати – руки тремтять, не виходить. Поряд стоїть композитор Лора Квінт, я кричу: "Ну чого ви стоїте, допоможіть зав'язати штани!". Допомогли, я вийшов і заспівав цю пісню ще раз. І подумав: "Чом би й ні?" Тим паче, що за кілька років до цього зустрічався з Пугачовою – я був тоді початківець, дев'ятнадцятирічний, – приходив до неї в готель і грав свої речі. Вона мені відразу сказала: "Слухай, чого ти сам не хочеш співати? У тебе добре виходить".

– Ось ви кумир радянської естради, а естрада пішла у небуття. Як ви це пережили? Похваліться творчими здобутками "за минулий період".

– Та нормально пережив. Я багато їздив, гастролював. Десь з 91-го року став будувати свою студію – цим захопився. Як писав раніше пісні, так і далі писав. Однак з'явився формат, поняття продюсера. Проте винахід Генрі Форда, конвеєр – це добре для виробництва матеріальних речей, але не духовних. Дивлюся – треба відповідати формату, писати "ось так". А мені так не хотілося! І я пишаюся тим, що зробив свідомий вибір і пішов із цього. Пішов у кіно. Зі здобутків – ну, ось музика до "Майстра і Маргарити" Бортка, "Ідіота". Цього року я зробив чудову картину за романом Андрія Константинова "Журналіст", називається "Російський переклад". Дуже цікава та складна музика, схожа на реп. Я був вичавлений як лимон. Однак залишилося тепле відчуття – можливо, вперше в житті – не вдоволеності (я ніколи не задоволений тим, що роблю), але якогось такого спокою, що ось добре – і на душі добре.

– А як з'явилося "Місто, якого немає"? Після "Бандитського Петербургу" цей хіт скачують на мобільники зі страшною силою.

– Я його і писав для "Бандитського Петербургу" – коли прочитав сценарій, відразу зрозумів, яке враження пісня ця має справити. І став її писати. За законами підлоти, писалося будь-що – та тільки не те, що треба. Пісню шукав два місяці – щодня о шостій ранку сідав за інструмент і вставав увечері. І все не те, не те. І раптом відчув: о, є три-чотири ноти – вони створюють нерв, який так потрібен. Чесно вам сказати, її успіх був для мене цілковитою несподіванкою. Після виходу фільму я одержав близько ста тисяч листів з усього світу. З Канади, Америки, Ізраїлю, з Німеччини, Франції, України. Було дуже приємно.

– От ще розкажіть, від чого вам суто по-людськи "на душі добре"?

– У липні місяці майбутнього року ми з дружиною справимо срібне весілля. Я дуже вдячний долі за Марину, яка справді моя друга половина. У нас дорослий син – 23 роки, у нас пес – чудовий лабрадор Брамс. І кіт – рудий перс, який насправді головний у нас в сім'ї. Його звуть Степан. Кіт просто диво. І тварини взагалі. Коли прокидаєшся вранці і перше, що бачиш перед собою, – сяюча пика собаки! Він радіє тому, що ти просто прокинувся. Він радіє тому, що ти є. А як він зустрічає, коли я повертаюся з гастролей – ви б це бачили! Зараз зводимо будинок за містом – 150 метрів від озера Розлив, де Ленін сімнадцятого року ховався, і метрів 500 до моря. Я точно знаю, що ось там буду щоранку влітку прокидатися о шостій, бігати з собакою. Викупалися, повернулися – і працювати. І життя чудове! А взагалі, чесно можу вам сказати, у мене мрія – щоранку без трусів виходити на крильце. У місті я не можу собі дозволити навіть в трусах це робити.

– А про що мріє Ігор Корнелюк?

– Зараз настає гаряча пора. Я за декілька років скучив за піснею. Дуже хочеться сісти й написати пісень – ідей накопичилося! Хочу хорошого, душевного, простого. Хоча я тільки цього року написав п'ять годин музики – це порівнянно з тим, що люди роблять за все життя. А за останні п'ять років – ще в двадцять разів більше. Але є у мене велика мрія. Я вважаю, що найбільш значуще зі створеного людьми в духовній сфері – це музичний театр. Він вищий за літературу, кіно, театр і просто музику – найвище. Це диво і це здорово! Я вже не хочу працювати "в стіл", для себе. Хочеться зібратися на деякий час і зробити. Той день, коли відбудеться прем'єра моєї вистави, буде щасливим в моєму житті. Свою "скрипку Страдиварі" я ще не створив. Хоча все життя вчуся – і зараз, щодня, – іноді погляну на все зроблене і думаю: "Може, я тільки ходжу навколо дерева?".

Дивіться «Приватні історії. Ігор Корнелюк» в середу, 14 листопада, об 11:10 на СТБ.

За матеріалами www.pk.kiev.ua