Володимир Долинський: "Щоб курка не охолола, мама гарячою клала її собі на груди, перев'язувала хусткою та йшла до мене у в'язницю"

Телеканал СТБ

Володимир Долинський часто знімається в серіалах з майстерно закрученим сюжетом – "Графиня де Монсоро", "Слід перевертня", "Червона площа", "Стерви, або Дивацтва кохання", "Вовчиця". Та акторові стільки довелось пережити, що його життя цілком могло б стати основою сценарію драматичної мильної опери, над якою лила б сльози глядацька аудиторія.

Володимире Абрамовичу, ваше життя тягне на повноцінний пригодницький роман. Не хочете про нього написати?

Ну, на роман я поки не сподобився, а от автобіографічну повість із красномовною назвою "Цілковитий песець" кілька років тому написав. Незабаром у видавництві "АСТ" вийде ще одна моя книжка, завтра їду укладати договір. Називатиметься вона "Ласий шматочок мого життя, або Я у власному соку". Це все моє життя, розказане за допомогою кулінарії. У мене була телевізійна програма "Ласий шматочок", тому в книзі, крім іншого, буде ще й зо 300 рецептів із різних епізодів мого життя — від табірної й тюремної кухні до розкішних банкетів.

Ви згадали про табір. Напевно, це найстрашніша сторінка вашого життя?

У таборі кажуть: людина не свиня, до будь-чого звикає. Ніхто не знає своїх сил до кінця, а пережити ми можемо багато чого. Якби мені до тих подій сказали, що я проведу понад рік у в'язниці "Лефортово", а потім підуть табір, колонія-поселення, пересильні пункти, штрафні ізолятори й це забере п'ять років мого життя, я б вирішив, що не витримаю цього. Як бачте, витримав і не зламався.

За що вас посадили?

Стаття 88, частина 2, "Порушення правил про валютні операції" — за нею давали від п'яти років до розстрілу. Зараз валюту запросто міняють на кожному розі, але в мене немає претензій ні до кого: тоді був такий закон, а я його порушив.

Отже, знали, на що йдете?

Усе це видавалося грою — наївною, смішною. Та коли вскочив, одразу все збагнув. Найнеприємнішим було те, що мене кинула дружина. Власне, у мене з усіма дружинами нормальні стосунки (нині Володимир Абрамович одружений уп'яте), але от та, друга… Не хочу її засуджувати, але вона дуже некрасиво вчинила, зрадивши мене в найважчий для мене час. Нині вона живе десь в Америці, дуже щасливою, здається, так і не стала. Дай їй Бог усього, от тільки хотілося б, щоб на моєму шляху вона ніколи не зустрілася.

Як пережила те, що сталося, ваша мама?

Дуже болісно. Для мене найгіркішими та найсолодшими моментами були побачення з нею. Вона приходила в "Лефортово" і приносила шматок смаженої курки. А щоб та не охолола, гарячою клала на груди, перев'язувала хусткою й так ішла до мене у в'язницю! Хотіла, щоб я гаряченького поїв. Коли мене відправили в табір, у Кіровську область, вона приїжджала туди. У мене серце кров'ю обливалося, так жалів її. Вона здавалася мені тоді такою старенької, а їй було лише 60 років, як мені зараз.

Мама приїжджала з Москви з рюкзаком продуктів і примушувала мене їсти. І я, щоб не образити її, їв, а потім виходив у туалет, де мене буквально вивертало. На казенних харчах шлуночок скорочувався й не сприймав нормальної домашньої їжі. А мама дивилася на мене, такого худого, нещасного, і просила: "Поїж, синку!". У неї були такі благальні очі, що я знову їв, і знову блював…

Моя мама взагалі була унікальною людиною. Уявляєте, вона дружила з усіма моїми дружинами! Певна річ, за винятком тієї, котра живе нині в Америці. А мої однокурсники й друзі по театру називали її "мама Зіна". Вона була дуже товариською, лагідною й надзвичайно доброю до всіх…

Від браку спілкування в таборі не страждали?

Ні. Адже там, як і скрізь, були різні люди. Щоправда, як згодом з'ясувалося, найвідданіша табірна дружба закінчується, коли ви опиняєтеся на волі. При зустрічі перше відчуття — якийсь емоційний захльост: "Привіт, а пам'ятаєш, як… ?!". Побалакали і — край! Адже там поєднує одне — спільне горе, важка плита неволі, що придавила обох. У мене звідтоді залишилося тільки двоє гарних приятелів, на жаль, обоє вже померли. Один застрелився, він хворів на рак у важкій формі, у другого було хворе серце. Більше я зі співкамерників нікого не бачив. Та й, чесно кажучи, і не хочеться…

Про що ви там мріяли?

Я був молодий, здоровий мужик, тому дуже тужив за жінкою. Причому не за якоюсь конкретною, а як такою. Та якби в мене тоді запитали, чого, опинившись на волі, я волів би найбільше — гарну бабу чи постояти півгодини на сцені з алебардою в масовці, обрав би друге.

Навіть у ранньому дитинстві я ніколи не прагнув бути ні пожежником, ні космонавтом, ні лікарем, завжди — тільки артистом! Мене, маленького, водили до моєї тітоньки, що працювала секретаркою дирекції в Театрі імені Вахтангова. Я знав усіх акторів і акторок, дивився через лаштунки всі вистави. І хотів тільки одного — грати! І коли там, за ґратами, мені стало відомо, що Марк Захаров, якого я знав за Театром сатири, тепер головний режисер "Ленкому", подумав: "Був би я зараз на волі, напевно працював би в нього!". До речі, так і вийшло. Щойно я звільнився, він буквально наступного дня мене запросив, дав відразу кілька великих ролей. Я працював у "Ленкомі" багато років, а потім пішов…

Чому?

Це довга історія, і в тім, що сталося, винен тільки я сам. У театрі мене любили, до мене дуже добре ставився сам Захаров, але… Після всього пережитого в мені з'явилася якась агресія, що збільшувалася після одної-двох чарок. Після кількох історій з бійками я змушений був піти з "Ленкому". Працював у театрі "Біля Никитських воріт", яким керує Марк Розовський, зіграв там багато гарних ролей. Потім і звідти пішов.

Ви ніколи не шкодували, що стали актором?

Ніколи! Хоча хвилини розпачу в мене були. Найважчим був час перебудови, коли ця професія не кормила. Пам'ятаю, після кожної вистави сідав за кермо "Жигулі" і з 11 вечора до четвертої ранку їздив містом, підвозив людей. Надягав чорні окуляри, щоб, не дай Боже, не впізнав ніхто. Якось бачу, хтось махає рукою, почав пригальмовувати й побачив, що це… Валя Гафт. Я як дав по газах! Мало не вляпався! Та нічого не вдієш, все одно треба було грачувати, щоб годувати дочку.

Як же ви її відпустили в таку ненадійну акторську професію?

Для дівчинки це не небезпечно. От був би в мене хлопчик, я б ще подумав. У Поліни, як і в мене колись, просто не було іншого шляху. Вона виросла за лаштунками театру "Біля Никитських воріт", дружила з дочкою Марка Розовського Сашею, яка зараз навчається в ДІТМ. До нас у гості приходили театральні люди, і Полина на «ти» з багатьма народними артистами. Коли вона поступала, я подумав так: вийде з неї актриса — добре, не вийде — вона в 20 років (дочка екстерном закінчила 10-11 класи й поступила в Щепкинське училище в 16 років) здобуде гарну гуманітарну освіту. Знатиме російську й зарубіжну літературу, історію театру й образотворчого мистецтва, її навчать добре говорити, співати, правильно дихати та красиво рухатися. Зможе потім працювати театральним критиком або, скажімо, займатися дизайном.

Ви допомагали їй поступити?

Спеціально — ні. Але вона моя дочка й має моє прізвище. З одного боку, їй це допомагає, з іншого – вона на очах, з неї й питається подвійно. На жаль, до мене Полина не дотягує, але мені подобається її захопленість. Зараз от здала літню сесію на самі п'ятірок! У неї нині дуже гарний час, а далі все в руках Божих!

Ваша дружина теж актриса?

Наташа пішла з театру, коли народилася Поля, присвятила себе мені й доньці. Дружина — мій надійний помічник. Вона перша, кому я даю почитати сценарій або п'єсу, які мені пропонують. У неї дуже гарний смак, і вона знається на цьому. Її думки про свою прем'єру я боюся набагато більше, ніж рецензій маститих критиків. Бува, я навіть ображаюся, але потім все одно визнаю, що вона таки мала рацію. До того ж Наташа критикує мене тактовно, не дряпаючи чоловіче самолюбство. Тож нерозумно було б сприймати мою дружину винятково як хатню господарку.

До речі, про хатнє господарство. Ви кілька років вели на телебаченні кулінарну програму. Добре куховарите?

Погано, бо не вмію й не люблю.

Навіщо ж тоді погодилися?

Мене вибрали на роль ведучого, бо я смачно їм і "смачно" граю роль кулінара. Погодьтеся, для того щоб переконливо грати вченого-атомника, геть не обов'язково вивчати ядерну фізику.

А що для вас найкращий відпочинок?

Напевно, поїхати із родиною на дачу. Ми нещодавно її придбали й охоче там господарюємо. Зараз от із дружиною їздили — пофарбували підлогу на терасі, покрили її лаком. Люблю там длубатися, спостерігати, як квіточки приживаються. Дружина потроху купує то братки, то півонії. У нас на ділянці шматок лісу: ростуть ялини, сосни, берізки, — тому ми там не робимо ніяких грядок, не саджаємо фруктових дерев, просто засіяли весь вільний простір травою. А ще приїжджав Лобков зі своєю програмою "Рослинне життя". Хлопці зробили нам вересову пустинь: посадили вересові кущі, туї й тибетську берізку. Вийшло дуже вишукано! Тож, якщо є час, їду туди. А якщо заклопотаний, то люблю посидіти ввечері вдома з кальяном.

Де це ви до нього пристрастилися?

Якось у ресторані принесли кальянчик, я спробував — сподобалося. Здоров'ю не шкодить, а нерви заспокоює. Адже курити я кинув. І це після 40 років стажу! Нічого не вдієш — дочка попросила мене зав'язати. Потім, коли дізнався, що вона в 10 класі закурила, мало їй голову не відірвав! Вона тоді пішла в церкву, присяглася, що не куритиме. Поки начебто б дотримує слова.

Ви так вільно про своє минуле розповідаєте! Інший, напевно, послав би журналіста.

Це ж шмат мого життя, чому ж про нього не говорити? До того ж мені нема чого соромитися — я гідно пройшов цей шлях. Звісно, людина має намагатися керувати долею, бути її адміністратором. Але я точно знаю одне: ніколи не можна опускати руки! Хай там які прикрощі звалилися, хоч яке горе тебе спіткало. Не дай Боже, певна річ, та якщо це вже сталося, слід прийняти все як даність і постаратися гідно вийти із ситуації.

Дивіться «Неймовірні історії кохання» у суботу, 10 листопада, о 18:00 на телеканалі СТБ.