Вікінг Колимського пекла Варлам Шаламов

Телеканал СТБ

Екранізація «Колимських оповідань» Варлама Шаламова, який 17 років провів у жахливих таборах ГУЛАГу на Колимі. 1929 року його засудили за поширення листа Леніна, в якому той критикував Сталіна. Нині цей лист називають «заповітом Леніна»

«Вечеря скінчилася. Глєбов неквапливо вилизав миску, ретельно згріб зі стола хлібні крихти в ліву долоню й, піднісши її до рота, обережно злизав крихти з долоні…» Це «Колимські оповідання» Варлама Тихоновича Шаламова. Три етапи таборів — три, потім п'ять, потім десять років. Вічний антагоніст Солженицина. Делікатний лірик. Гіркий, важкий письменник. В останні роки життя — хвора, змучена напівлюдина. Про Варлама Шаламова розповідає його останнє, найбільше кохання — Ірина Сиротинська.

Дуже скромно обставлена квартира. Книжки, ліки, похилих років кішка. Господарку зовні не відрізнити від пересічної пенсіонерки. Та коли вона згадує про минуле, вона на очах молодіє. Ірина Павлівна Сиротинська — найбільше кохання Варлама Шаламова. Найдужче ще й тому, що останнє. Шаламова вона увесь час називає займенником — «він», без імені, як говорять про дуже близьку людину, що не йде з пам'яті. Уживає його вислови: наприклад, гірко-скептичне «прогресивне людство». Ірина Павлівна — єдина спадкоємиця Варлама Шаламова, його видавець і хоронителька архіву в РДАЛМ.

Коли його посадили вдруге, 37-го, його першу дружину Галину Ґудзь і дочку вислали до Казахстану. Після повного звільнення 53-го вони зустрілися й незабаром розлучилися, стільки років розлуки не витримало їхнє кохання. Я з нею була знайома. Від другої дружини залишився пасинок Сергій Неклюдов. Пасинок — це не спадкоємець. Потім Варлам залишив заповіт, де написав, що все, хоч у чому полягає й хоч де перебуває, зокрема авторське право, він заповість мені. Він у цьому заповіті назвав другу дружину й дочку колишніми родичами й просив, щоб вони не торкалися його речей.

Як ви познайомилися з ним?

Коли я прийшла до нього вперше, він відчинив двері… Це було 2 березня 66-го року. У нього такі яскраво-блакитні очі й могутня фігура. Вікінг! А я хотіла в нього настанови просити, як жити тепер, після його оповідань, коли я дізналася, яка вона, Колима? Крім того, хотіла запропонувати йому віддати свій архів до нас у РДАЛМ. У нього обличчя розгладилося, очі стали ще блакитнішими… Ідучи, я запитала: «Можна до вас іноді приходити?» Він на мене подивився проникливо: «Приходьте. Ви мені сподобалися». Я кажу: «Ви мені теж». Він так зніяковів, зашарівся! А мене він чомусь геть не збентежив. Хоча спочатку, коли я прийшла, сіла навпроти нього, біля його маленького письмового столика, він дивився на мене — наче рентгеном просвічував. Думав, чи не стукачка це.

Він увесь час боявся стукачів?

Ні! Він не боявся. До нього ходив один маловідомий поет, Варлам точно знав, що він стукач. Знайомий стукач — це найкращий захист! Ти знаєш, що він стукач, і говориш йому те, що слід! Отак. У мене була сім'я, троє дітлахів. Я не могла заради нього залишити сім'ю. Улітку після знайомства я поїхала до Криму із сім'єю, повернулася… Прийшла до нього… І якось дуже несподівано опинилася в його обіймах. Я навіть якось розгубилася. Так усе почалося. А 68-го був червень — найщасливіший місяць. Ми зустрічалися щодня.

З листа Шаламова Сиротинській: «Найкращий місяць мого життя… Якби я був футурологом, я бажав би собі майбутнього у вічному червні, який щойно минув. Я напророчив би собі цей червень, побажав би собі тільки цього червня…»

Ви не шкодуєте зараз, що розлучилися з ним?

Ми пізно зустрілися, на жаль…Присвятити йому життя я не могла, у мене діти. Та й хто зна, що було б. «Подарунком долі» бути дуже важко. Я була десять років — і втомилася. Ми відзначили десятиліття знайомства 76-го, потім були й дзвінки, і листи, але… Він зберігав дійсно кожну дрібничку, якої я торкалася. Він мені потім передав конвертик, де було написано «розкрити після моєї смерті». Я розкрила. А там — «дякую тобі за ці роки, найкращі роки мого життя». А потім, уже через три роки, йому не друг знадобився, не жінка, а постійна доглядальниця.

Ви відвідували його в будинку старих у Тушиному? Є спогади якоїсь Олени Захарової, що там при ньому була.

Захарову я знаю. Вона, так би мовити, із прогресивного людства. Коли добрі справи робиш, слід робити обережно, без зайвого галасу. А вони там розвели… Вона привела лікарів до нього. Ну що могли сказати лікарі? Жив він тихенько — і хай би жив там, у Тушиному. Була там ще така собі Аніс — кадебешниця. Варлам завжди казав: вони хочуть мене зіпхнути в яму, а потім писатимуть петиції в ООН. Вони заходилися писати в західну пресу з жахливими фотографіями: «от де тримають Шаламова». А він був задоволений: у нього окрема маленька кімнатка. Годували там добре. Я ходила до нього тихо, приносила йому що-небудь, він любив яблука. Записи робила теж тихо, він мені диктував, я записувала. Ця бідолашна квочка, стукачка, бігала слухала. А Захарова…Ну, треба розум мати, що не можна здіймати галас, тим паче в ті часи. Лікарі запитали в нього, який сьогодні день. І здоровий не завжди згадає: якщо не працюєш, не стежиш за цим. Він мовчить. «Котра година?» А в нього годинника немає. Він завжди боявся, що в нього про це запитають. І увесь час мені: «День, який день? Котра година?» Я йому кажу… Але це ненадовго, потім у нього в пам'яті знову все збивається. До того ж він сліпий і глухий. Я до нього нахилялася й говорила просто у вухо. Казала: премію «Свобода» тобі дали! Він говорить: де? Я кажу: у Франції. Він: але ж премія — це гроші. Були б гроші, доглядальницю можна було б найняти. Та закордонні видавці ніяких гонорарів не переказували. Пастернаку вони валізами возили, а він же хворий, він би не потрапив у цей інтернат, якби переказували гонорар.

2000-го була сплюндрована могила Шаламова на Кунцевському цвинтарі. Що там трапилося? Ви напевно знаєте.

Там була бронзова скульптура. Це Федот Федотович Стручков робив. Варлам дуже добре до нього ставився. Свій перший гонорар за спадщину Шаламова я витратила на це, я заплатила. Тепер же це цінний метал. Виявилося, зникла голова в пам'ятника… Вона була ще гвинтами прикручена до гранітного каменю. Я дуже засмутилася… Шкода: бронза робить обличчя тоншим за чавун. Добре, що ще за життя Федота Федотовича залишилася гіпсова голова, з якої він робив бронзову. Гіпсову голову ми відвезли до Вологди. Я зібрала підписи Чухонцева, Ахмадуліної, Іскандера…І написала директорові Череповецького заводу. Вони зробили нову голову й самі привезли сюди. Голова була нічого, навіть із певним сріблястим відтінком. Хтось поцікавився, що під сріблом, подряпав іззаду: а раптом ми, наче дурні, вдруге із бронзи зробили? І пофарбували. Довелося нам купити чорну фарбу й таки пофарбувати… Зараз знову сказали — на Кунцевському цвинтарі був погром. Чим це закінчиться для нас… Як може людина розбити пам'ятник? Божевільні, чи що? Навіщо?

Ірино Павлівно, а ви дивитеся фільм «Заповіт Леніна»? Ваша думка?

Там є деякі ляпи, а загалом добре. Я їм віддала право екранізації. Тільки про одне благала, щоб вони менше фантазували, а більше додержувалися правди. Адже Варлам сам досить драматургічний. Капустін на нього схожий тим, що високий, потужний такий. Спочатку мене ці ляпи більше вразили, ніж решта, я засмутилася. А потім дивлюся — усім подобається. Я думаю, тим, хто не читав Шаламова, це дуже корисно. Кіно — це популярно, а читають не всі. Адже читати його важко, це мені не важко. Я ж його випускаю, дві збірки творів, шеститомник, а скільки однотомників, двотомників… Я 89-го, 90-го, 91-го опублікувала все, всі «Колимські оповідання», і листування, і слідчі справи.

Дехто зараз — та й раніше — уважають Шаламова запеклим антисовєтчиком. Ви згодні із цим?

Який він запеклий? Солженицин не може йому дотепер пробачити, що той йому не дав «Колимських оповідань». Солженицин хотів їх включити в «Архіпелаг ГУЛАГ». Шаламов відмовився. Великий письменник кров'ю, життям заплатив за те, щоб це написати, — і раптом віддати. У них були дуже погані стосунки. У РДАЛМ у нас є збірка «Зустрічі з минулим», де друкуються неопубліковані речі письменників. Солженицин дуже любив цю збірку, а тут я дала туди дещо з Варлама. І Солженицин, який віддав нам свій архів на зберігання, і ми його зберегли, відмовився писати передмову.

Ірино Павлівно, от уже скільки років минуло з 82-го року, коли Шаламов помер. Яким ви його згадуєте зараз — останні дні, хвороба? Чи…

Я згадую його таким, яким запам'ятався найяскравіше— коли побачила його вперше.

Дивіться екранізацію «Колимських оповідань» Варлама Шаламова, серіал «Заповіт Леніна» з 6 листопада на каналі СТБ.

За матеріалами Віри Копилової «Московський комсомолець».