Олексій Лисенков: «Я працював і вантажником, і шляховим робочим, і будівельником»

Телеканал СТБ

Програма «Сам собі режисер» – це розважальне шоу, що ґрунтується на демонстрації аматорського відео. Оригінальне озвучування кожного сюжету, здійснюване групою професійних акторів московських театрів, – головна й принципова відмінність від закордонних аналогів.

Програма має неабияку популярність у глядачів уже понад 10 років і завдяки шанувальникам і учасникам є довгожителем. За час свого існування передача була неодноразово відзначена професійними телевізійними нагородами: 1994 року – премія "Золотий Остап", 1998 року – премія "ТЕФІ" у номінації "Розважальна програма".

Оскільки програма транслюється в різних країнах світу, то учасниками передачі неодноразово ставали глядачі з Америки, Ізраїлю, Німеччини, України, Білорусії, Вірменії та інших країн СНД.

Скільки літ, скільки зим веде її чоловік, приємний із будь-якого погляду, народний улюбленець і просто "Сам собі режисер" Олексій Лисенков. Він обожнює мультфільми, літає на винищувачах. Під настрій "не слабо" спустошити цілий ящик пива, поціновувачем якого став ще замолоду. Простий київський хлопчисько трудився на… пивзаводі сортувальником-розбирачем тари й у вільний від роботи час змагався із друзями, хто цього самого пива більше вип'є.

– Олексію, якою своєю колишньою професією Ви нас ще здивуєте?

– Хоч ким я працював! І вантажником, і шляховим робітником, і будівельником… Потім учився в КПІ, пішов із нього, поступив у Москві до театрального… Кілька років викладав у театральному інституті, в економічній академії, у дитячому центрі. 1985 року вперше потрапив на телебачення, у передачу "Веселі хлоп’ята" і – пішло-поїхало… Тепер от продюсер і керівник "Сам собі режисера". За сумісництвом – ведучий. Щоб не платити шалених гонорарів зіркам.

– Скажіть, чим наше домашнє відео відрізняється від закордонного?

– Усе дуже схоже: вони знімають домашні свята, дітей, вихованців, і в нас – те саме. Відмінність у специфіці нашої передачі – ми більше уваги приділяємо озвучуванню. Від самого початку знали: менталітет наших людей такий, що нам неодмінно потрібен Жванецький, Райкін – потрібне Слово.

– Хто вибирає найвдаліші ролики?

– Спочатку це робив я, а потім з'явився кіноаматор, який надсилав нам багато сюжетів. Було видно, що він неабияк захоплюється кіно й відео, ще й монтує сам. Я покликав його на роботу, і тепер саме він займається тим, що героїчно переглядає весь матеріал. А це зо вісімсот (!) касет за тиждень, з яких тільки десять корисних хвилин набирається.

– Надивиться, напевно, усякого…

– Будь-що надсилають – аматорську порнографію, приміром. А якось мені зателефонували криміналісти: "Тут для вас смішна розчленуванонька є"… У нас бувають досить гострі жарти, однак межу ми ще ніколи не переступали.

– А як щодо приємних дивувань?

– Була в нас у гостях бабуся одна (стала переможницею передачі в рубриці "Слабо"), приїхала з усією своєю величезною сім'єю – людей шістнадцять. Привезла мені варення, грибочки й ще якісь солоності в баночках. Бабуся у свої вісімдесят (!) років лазить по деревах – яблука, горіхи збирає.

– До речі, про подарунки. Куди вони діваються?

– Та якось усі розходяться. Нам дарують, ми даруємо… Їстівне з'їдаємо, випиваємо теж. З виробів – щось стоїть у нашій редакції, а щось потрапляє до когось додому.

– Під час знімань програми все гладко-мирно?

– Знімали ми якось передачу влітку, але не в Останкіно, а в орендованому павільйоні. У самій Москві було близько сорока градусів жари, на майданчику – майже п'ятдесят: ні вентиляції, ні кондиціонерів… Усі стікали, техніка починала потихеньку відмовляти: то звук полетить, то камеру якусь виб'є, то магнітофон захлинеться… Але апофеозом був момент, коли почали тріскатися софіти. Дощ скла звалився мені на голову, слава Богу, жодне велике в мене не влучило.

Довідкове бюро

Олексій збирає пивні кухлі. Здебільшого дарують, сам купує рідко, і тільки в тих барах, де буває. Обов'язкова умова колекції – кухлі мають бути з білого прозорого скла, з ручкою й без кришки. Перші два експонати були куплені в Софії.

– Часто збираєтеся із друзями пивця попити?

– Останнім часом, на жаль, не дуже. А раніше по суботах ми неодмінно зустрічалися. Це був особливий ритуал: застеляли стіл на кухні газетами, викладали воблу, варили креветки, раків. У ці пивні дні народжувалося дуже багато творчих ідей, досить плідних, бо пиво – напій для спілкування. Так, наприклад, виник тележурнал "Ніс".

– І якому пиву віддаєте перевагу?

– Нашому. З того, що є в Москві – "Тверське", "Клінське". Коли буваю в Києві, п'ю "Оболонь".

– І хто біжить за "Клінським"?

– Зазвичай друзі. Я намагаюся особливо не ходити по магазинах: впізнавання на вулицях – не найприємніша річ. Мені навіть у відпустку, щоб відпочити по-людськи, треба їхати або в глибинку, або за кордон, туди, куди наші не їздять, інакше: що він їсть, а як він ходить, а який він у плавках?.. Виїжджаю на риболовлю під Астрахань, у глухі місця.

– Найбільша риба була…

– Марлін у Венесуелі. Я вже не згадаю, скільки вона важила, але величезною була. Ми взяли собі тільки шматочок, а решту віддали нашим помічникам, венесуельцям. Та ні, дуже смачна риба (я, взагалі, рибні страви дуже люблю й усіляких гадів морських), але ми б стільки не з'їли… А для них це заробіток.

Було й таке:

"На винищувачі літав – "бочки" та "мертві петлі" сам крутив. А одного разу мене Якубович затягнув. Це взагалі смішна історія була: я запросив його на перегони на моїй машині, заїхав за ним раніше. А Леонід Аркадійович каже: "Давай спочатку по моїх справах з'їздимо". Я не заперечую – головне, до старту встигнути. І поїхали кудись. Зрештою опинилися в Тулі. Я скаржуся: "Ми ж на перегони спізнилися!" А він: "Пусте! Зате на аеродром встигли". Засунули мене у винищувач, підняли на висоту п'ять тисяч, інструктор показав, що й як треба робити: "Зараз безпечна висота – можна пробувати". От я там і навправлявся".

– Ви на параплані літаєте, з парашутом стрибаєте, у конкурсі на виживання берете участь. Звідки така любов до ризику?

– Це не до ризику, а до адреналіну. Як на мене, у будь-якого мужика має бути така любов. У нашому житті – це єдина можливість зняти стрес. Адже горілкою його не візьмеш: вона знімає на годину й збільшує на добу. А "адреналінові історії" допомагають. Я й дочку свою з парашутом змусив стрибнути. Вона із трьох з половиною тисяч метрів затяжним стрибком… у 12 років. Очі на лобі були від щастя, коли приземлилася. А від депресії я телевізор дивлюся. Все підряд – бойовики, космічну фантастику, новини, мультики… Улюблений мультик? У мене їх багато: "Ну, постривай!", "Чебурашка", "Їжачок у тумані", "Карлсон", диснеївські…

Було й таке:

"Викликали колеги мене на знімання, не встиг я приїхати й вийти з автомобіля, як підходить дівчина: "Хлопче, чи не підштовхнете мою машину, бо мотор заглух…" – "Немає проблем", – кажу. Починаю штовхати, у цей момент дівчина різко газує, машина смикається з місця, і я… плюхаюся в калюжу. А тут із реготом і вереском вибігають мої колеги, відкривають шампанське й поливають мене ним. Усе це знімалося прихованою камерою й потім вийшло в ефір".

За матеріалами телеканалу «Росія» й «Гала-радіо».

Програма «Сам собі режисер» тепер на СТБ із вівторка по четвер о 13.50.