Дар’я Донцова: «Рак боїться сильних людей…»

Телеканал СТБ

Агрипина Аркадіївна Донцова, більш відома нам як Дар'я Донцова, – людина, яка, здається, не знає, що таке зневіра. Її героїні, життєрадісні й діяльні, відволікають від проблем і життєвих негараздів. А тим часом їй самій довелося зіткнутися з найтяжчим захворюванням, що здатне зломити й перемогти багатьох. У Дар'ї Донцової виявили рак грудей. Жити їй залишалося три місяці. Про хворобу письменниця дізналася напередодні свого сорокап’ятиріччя, під час відпочинку в Тунісі. Розповідає вона про це з посмішкою, немов це було не страшно, та такий характер у Дар'ї Донцової – не сумувати й не впадати в розпач.

– Ми поїхали відпочивати в Туніс, і в мене несподівано почали рости груди. А оскільки мені добрий Господь відсипав перший розмір – й то неповний, то я завжди мріяла, що в мене коли-небудь будуть великі груди, а вони все не росли й не росли. І раптом на межі сорокап’ятиріччя в Тунісі вони почали різко збільшуватися в розмірі. Я неабияк зраділа. Зі мною була подруга, дуже гарний хірург, я їй показую, кажу, подивися, яка я тепер, а в неї – жах в очах. «Негайно, – каже, – повертаймося й до онколога!» Після приїзду до Москви я пішла в Інститут Герцена. Потрапила до професорки, яка мені з порогу сказала: «А чого ти взагалі, люба, сюди прийшла, у тебе рак в останній стадії, жити тобі залишилося, напевно, місяця три, і взагалі, чи варто робити операцію?» Я, ледь жива, запитую: може, таки спробувати? На що одержую приголомшливу відповідь: «А сенс?» Як я не зомліла – не знаю. Приїхала додому, почала ридати, зателефонувала тій самій подрузі, і вона мене відправила до 62-ї лікарні, до іншого лікаря, до онколога.

Важко уявити собі, що відчуває людина, яка почула діагноз: рак. Багато хто вважає це вироком і готується до гіршого, відмовляючись від боротьби й не вірячи в перемогу. А от Донцова аж ніяк не хотіла здаватися й умирати.

– У мене троє дітей, молодшій з яких було 10 років, літні мама й свекруха, у мене собаки, кішка, тобто помирати було просто неможливо.

Та й друзі та рідні геть не мали наміру відпускати кохану людину на той світ.

– Коли мене прооперували, на дошці оголошень у лікарні вивісили оголошення: «До Донцової більше шести відвідувачів за день не пускати!» До мене йшли всі мої подруги, до мене йшли всі мої учні (донедавна Дар'я Донцова займалася викладацькою діяльністю), батьки учнів, колеги Олександра Івановича (чоловік Дар'ї Донцової, декан факультету психології МДУ Донцов Олександр Іванович). Мені чавили гранатові соки, мені готували якусь їжу, вони мене довели турботою майже до непритомності… Варто було тільки заїкнутися, що чогось хочеться, – це відразу приносилося…

У багатьох людей при словах «хіміотерапія» і «опромінення» виникають моторошні асоціації. Письменниця, яка через все це пройшла, стверджує, що все це не так страшно, як багато хто собі уявляє.

– Променеву терапію я просто фізично не помітила. Спочатку на вас таким ніби фломастером малюють квадратик, на нього медсестра націлює промінь. Ви лягаєте на стіл, над вами стоїть щось схоже на фотоапарат, ви собі лежите й лежите, вам кажуть: «Вставайте», – і ви встаєте. І все. Тобто це не боляче, не неприємно, і ви цього не відчуваєте. З хімією гірше. Бо вас увесь час нудить. Ніякі таблетки, що мають цю нудоту купирувати, мені не допомагали. Я рік просиділа, обійнявшись з унітазом… лиса… Це, звісно, «клас»… Але те, що волосся потім виростає – усі знають…

Певна річ, пережитий курс лікування – не найприємніший спогад. Та не обійшлося й без потішних моментів, про які Дар'я Донцова згадує з усмішкою.

– Мені кололи такі ліки, називаються «циклофосфан». На якийсь із хімій я пішла в магазин «Сад і город», щось мені там треба було купити. Входжу, і перше, що впадає в вічі, – стоїть гігантських розмірів мішок, а на ньому великими літерами написано: «Циклофосфан. Отрута для садових гризунів». Я стою й думаю: мене труять, як пацюка!

На жаль, наша медицина далеко не завжди людяна до хворих, й на це Дар'ї Аркадіївні теж довелося наразитися.

– Я ходила в онкологічний диспансер на вулиці Лізи Чайкіної, знаєте, огиднішого ставлення до хворих, ніж там, я не бачила ніколи. Уявляєте, сидить черга, визирнула лікарка, оглянула цю чергу лисих тихих жінок і каже: «Я зараз чай пішла пити, а ви тут почекайте». І йде на годину.

У тім самім диспансері Дар'ю Донцову… поховали. Одного чудового дня письменниці набридло сидіти в чергах для того, щоб одержати необхідні безкоштовні ліки, і вона почала купувати їх в аптеках міста. Так тривав рік, поки ліки чомусь із аптек не зникли. Пацієнтці, яка прийшла в диспансер, сказали, що, відповідно до паперів, вона… померла.

– Я приїхала, було літо, я в білому піджаці, у білих штанах, страшенно задоволена собою, волосся в мене вже відросло, у мене вийшла перша книжка. Загалом, почувалась просто феєрично… Заходжу в кабінет до онколога й кажу: «Донцова». Вона порилася в якихось паперах і відповідає: «Донцова… Агрипина Аркадіївна… А вона померла…»

Я кажу: «Ні, це я Донцова Агрипина Аркадіївна, я прийшла за ліками…»

Вона взяла мій паспорт, повертіла, забурмотіла, що я в них рік не була, от вони й подумали… Я запитую: «А раптом я одужала?» На що вона, онколог, мені, хворій людині, сказала приголомшливу фразу: «Цього не буває!»

Тих, хто опинився в подібній ситуації, майже завжди мучить питання: що з ними буде, якими вони стануть і чи будуть комусь потрібні після виснажливих курсів хіміотерапії й опромінення? Подібним сумнівам Дар'я Аркадіївна може протиставити такий випадок:

– Я після операції йшла по Передєлкіну (письменницьке селище, де заміський будинок Донцових) і налетіла на одну вдову письменника, про коханців якої складали легенди. Її чоловік бився за неї на дуелі у 80-х, у будь-якій компанії, куди вона приходила, усі чоловіки падали до її ніг. І от я зустрілася з нею на доріжках Передєлкіна, і вона запитує мене, чому я така сумна. Я розповідаю їй про операції, і тут вона задирає кофточку, і я бачу, що в неї була така сама операція. Я не спромоглася ні на що розумніше, як запитати: «А ваші коханці як?» На що вона мені відповідає: «Дитинко, а хто тобі сказав, що чоловіки живуть із тілом?» І пішла. Оце був урок. Бо якщо вас у цій ситуації кинув чоловік або коханець, – сім футів йому під кілем, виходить, він все одно б вас кинув. Радійте, що це відбулося раніше.

На щастя, самій письменниці не довелося потрапити в таку ситуацію, за її словами, вона була впевнена: навіть якщо від неї залишиться тільки одне вухо, її чоловік спілкуватиметься із цим вухом.

Що ніколи не спадало на думку Дар'ї Донцовій, то це те, що вона може померти. Їй було заради чого жити, ба більше, вона стала свідком того, як важку онкологічну хвору врятували… кішки.

– Вона лежала вдома, самотня жінка, що практично не вставала з ліжка. У неї було три кішки. До неї ходила патронажна сестра, котра якось занедужала. У Червоному Хресті була якась плутанина, і про цю хвору забули. Коли ввечері кішки закричали, що в них скінчилася їжа, хазяйка зрозуміла, що треба щось робити. Але вона не вставала й не могла встати. Вранці до неї знову ніхто не прийшов, а кішки вже верещали від голоду, і тоді вона на колінах і ліктях поповзла до холодильника. Словом, коли через тиждень про неї згадали, безнадійно хвора мила вікно, стоячи на підвіконні. Вони перелякалися, відправили її в лікарню на обстеження. Куди поділася її онкологія – зрозуміти не міг ніхто.

Дар'я Донцова впевнена, що рак ніколи не посилається людині даремно. Якщо ви занедужали на онкологію, то щось у вашому житті було не так, щось ви зробили не те. І треба подумати, що ж саме було не так і як слід змінитися. Змінишся – виживеш. Письменниця ділить хворих на рак на дві категорії: ті, хто ліг, закрив очі й сказав, що життя закінчилось, і ті, хто почав боротися. Перші померли, другі залишилися живими, бо жили за одним простим правилом: день має бути спресований так, щоб у смерті не було часу туди влізти.

– Необхідно бути тотально заклопотаним. Від сьомої ранку до години ночі. А лягаючи спати, треба згадувати справи наступного дня. І ставити перед собою далеку мету, для досягнення якої знадобиться десять, п'ятнадцять, двадцять років… Коли розумієш, що життя не кінчене, воно не закінчується. Якби в нашому світі було соромно вмирати до двохсот років – ми б жили до двохсот років. Якби смерть була ганьбою – ми б жили дуже довго.

Дар'я Донцова належить до тієї категорії людей, які не сприймають жалості до себе. Лежати на ліжку в оточенні скорботних родичів – останнє, чого вона бажала б.

– Моє місце вдома не може, власне, зайняти ніхто… Мої рідні привезли мене з лікарні, поклали мене на диван і сказали: «Матусю, ми все прибрали, лежи, відпочивай». І втекли на роботу. Два сини й чоловік. Я полежала, полежала й підвелася. Побачила у ванній дзеркало із сірими патьоками, пил, який вони замели кудись під стіл… вони дуже старалися, правда. Занавісочки, які полиняли, бо вони випрали їх разом із тюлем. І абсолютна відсутність їжі в холодильнику – на чотирьох полках лежало одне яйце. Шоколадне. Ну що, я взяла сумки й поїхала на ринок за продуктами. А що вдієш?

Так, у мене була така проблема в організмі. Я з нею впоралася й упевнена: інші теж можуть упоратися. Людям, які опинилися в такій ситуації, я можу дати лише одну пораду: не занепадайте духом. Знайте, що онкологія лікується, зараз медицина розвинена настільки, що навіть якщо вас не вилікують, вам подарують роки й роки життя. І пам’ятайте, що ми самі кладемо себе в могилу й самі себе звідти витягуємо.

Ольга Головня