PCEtLVN0aWNreSBMZWZ0LS0+DQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7IH0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDEzNDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzQgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgbGVmdDowO319DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxNTAwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV80IHsgd2lkdGg6IDI0MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IGxlZnQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyBsZWZ0OjA7fX0NCjwvc3R5bGU+DQoNCjxzY3JpcHQgYXN5bmMgc3JjPSIvL3BhZ2VhZDIuZ29vZ2xlc3luZGljYXRpb24uY29tL3BhZ2VhZC9qcy9hZHNieWdvb2dsZS5qcyI+PC9zY3JpcHQ+DQo8IS0tIGV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8zIC0tPg0KDQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfNCINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzkxODM2OTIwMyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+PCEtLVN0aWNreSBSaWdodC0tPg0KDQoNCjxzdHlsZSA+DQouZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMTYwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7IHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowOyB9DQpAbWVkaWEobWluLXdpZHRoOiAxMzQwcHgpIHsgLmV4YW1wbGVfcmVzcG9uc2l2ZV8yIHsgd2lkdGg6IDE2MHB4OyBoZWlnaHQ6IDYwMHB4OyAgcG9zaXRpb246Zml4ZWQ7IHJpZ2h0OjA7fX0NCkBtZWRpYShtaW4td2lkdGg6IDE1MDBweCkgeyAuZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgeyB3aWR0aDogMjQwcHg7IGhlaWdodDogNjAwcHg7ICBwb3NpdGlvbjpmaXhlZDsgcmlnaHQ6MDt9fQ0KQG1lZGlhKG1pbi13aWR0aDogMTYyMHB4KSB7IC5leGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiB7IHdpZHRoOiAzMDBweDsgaGVpZ2h0OiA2MDBweDsgIHBvc2l0aW9uOmZpeGVkOyByaWdodDowO319DQo8L3N0eWxlPg0KPHNjcmlwdCBhc3luYyBzcmM9Ii8vcGFnZWFkMi5nb29nbGVzeW5kaWNhdGlvbi5jb20vcGFnZWFkL2pzL2Fkc2J5Z29vZ2xlLmpzIj48L3NjcmlwdD4NCjwhLS0gZXhhbXBsZV9yZXNwb25zaXZlXzIgLS0+DQo8aW5zIGNsYXNzPSJhZHNieWdvb2dsZSBleGFtcGxlX3Jlc3BvbnNpdmVfMiINCiAgICAgc3R5bGU9ImRpc3BsYXk6aW5saW5lLWJsb2NrIg0KICAgICBkYXRhLWFkLWNsaWVudD0iY2EtcHViLTIwNzA4OTAyNTYzMzc3NjUiDQogICAgIGRhdGEtYWQtc2xvdD0iMzM0MDc0OTY4MyI+PC9pbnM+DQo8c2NyaXB0Pg0KKGFkc2J5Z29vZ2xlID0gd2luZG93LmFkc2J5Z29vZ2xlfHwgW10pLnB1c2goe30pOw0KPC9zY3JpcHQ+
Леонід Кулагін: Я приречений грати себе | Телеканал СТБ
PHNjcmlwdCBkYXRhLW91dHN0cmVhbS1pZD0iMTI0OSINCmRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWZvcm1hdD0iZnVsbHNjcmVlbiIgZGF0YS1vdXRzdHJlYW0tc2l0ZV9pZD0iU1RCX0Z1bGxzY3JlZW4iIGRhdGEtb3V0c3RyZWFtLWNvbnRlbnRfaWQ9InN0Yi51YSIgc3JjPSIvL3BsYXllci52ZXJ0YW1lZGlhLmNvbS9vdXRzdHJlYW0tdW5pdC8yLjAxL291dHN0cmVhbS11bml0Lm1pbi5qcyI+PC9zY3JpcHQ+

Леонід Кулагін: Я приречений грати себе

Телеканал СТБ

Про секрети унікального телефільму, сценарій якого ґрунтується на реальних кримінальних, цивільних, побутових і сімейних справах з адвокатської практики, наша кореспондентка розпитала виконавця головної ролі – чудового актора Леоніда Кулагіна.

– Леоніде Миколайовичу, як виник серіал «Кулагін і партнери»?

– Я до нього підключився після кастингу – досить дивного для мене заходу, оскільки вже давно на проби не ходжу. На роль Адвоката багато хто пробувався, аж до справжнього адвоката Кучерени. Я чув, що у творців був задум запросити на цю роль навіть Олександра Невзорова. Зрештою вибір припав на вашого покірного слугу.

– А чому серіал назвали вашим ім'ям?

– До цієї ролі я майже шість років не знімався. Свідомо поїхав з Москви до Брянська – художнім керівником ТЮГ. У Москві показувався, лише коли приїжджав провідувати дружину, сина й онука. Після мого затвердження продюсеру раптом спало на думку: «Глядачі від нього відвикли, можуть повірити, що за шість років Кулагін відкрив адвокатську контору». Тому й дали героєві моє справжнє прізвище. Тепер, певна річ, усі розуміють, що я не змінив професію. Тим паче що бачать мене в інших фільмах і серіалах. Але прізвище в назві залишилася. Не приховую, для мене це було великою честю. Я дізнавався, такого прецеденту не було, щоб ім'ям актора назвали «довгограючий» серіал.

– Ця роль додала вам популярності?

– Оскільки я знімаюся давно, при зустрічі люди мене завжди впізнавали. Зараз же кожний знає, що мене звати Леонід Миколайович і прізвище моє – Кулагін, а це дорогого вартує. Тепер, коли мене впізнають навіть підсобні робітники в продмагах, можна сказати, що слава, нарешті, мене наздогнала.

– Чим, на вашу думку, приваблює серіал? Рейтинги в нього досить високі…

– На це запитання я одержав відповідь випадково, коли одного разу вийшов із тролейбуса й до мене підійшов панотець зі словами: «Леоніде Миколайовичу, хочу вам щиро подякувати за те, що ви робите». Я запитую: «І що саме, як на вас?» А про себе думаю: «Якщо вже церква схвалює нашу роботу…» А він висловив просту думку: «Ви даєте людям надію». Справді, адвокат Кулагін – саме та людина, яка неодмінно допоможе у скрутній ситуації. Це – одна з головних причин, що втримує мене в телепроекті.

– Невже пішли б?

– Якби й захотів, ніхто б мене не відпустив. Не братимуть же іншого актора під Кулагіна. Я приречений грати цю роль, поки живий серіал.

– Чи довге життя визначили «Кулагіну» продюсери?

– Це, як і раніше, вирішуватимуть глядачі. Складається враження, найближчим часом його не закриватимуть, оскільки в розробці ще один проект – «Великий Кулагін», що виходитиме 44 хвилини щонеділі, на відміну від 24-хвилинних серій, що виходять по буднях. Уже знято пілотний варіант. У «Великому Кулагіні» у глядачів буде можливість спостерігати сам процес дозрівання думки в адвоката. Та оскільки там я опинився без помічників: одну захопили в заручниці, іншого забрала міліція, – мені доводиться діяти самостійно. Зрештою я виходжу сам на сам з дуже великою бандою… Все, як у найкращих традиціях Голівуду. Хоча особливо битися мені не доводиться, адже я більше аналітик.

– Однак в «позаштатні» ситуації потрапляєте?

– Це зрідка. Здебільшого «брудну» роботу виконують мої помічники, які діють і зі зброєю, і здійснюють захоплення, і в бійках беруть участь, причому все це роблять самі, дублерів у нас немає. І в мене теж. Тому я не дуже впевнено почуваюсь у машині, коли треба в цьому шаленому московському русі не лише кермувати автомобілем, а й розмовляти, відповідати на телефонні дзвінки та віддавати команди. Адже коли ми знімаємо, ніхто не перекриває рух.

– Леоніде Миколайовичу, не можу не згадати про вашу роль у першому радянському еротичному фільмі «Осінь»? Теж, напевно, було нелегко?

– Не просто нелегко, а страшно, бо йшов 1974 рік, у Радянському Союзі сексу не було, а тут – еротику на екран. Ми погано розуміли, як треба знімати. Досвіду ніякого. Це була важка робота й морально, і фізично. Дякувати Богові, зібралася гарна компанія. Наталка Руднєва, що грала героїню, була тоді дружиною нашого режисера Андрія Смирнова. І ми родинами дружили багато років. Тому такої людської ніяковості не відчували.

– Після виходу картини в прокат вас стали називати секс-символом СРСР…

– Тоді я цього не відчув. Зате поголовно всі цікавилися: що ви відчували під час знімань, які були бажання? Так які можуть бути бажання! Хоча всіх з павільйону виганяли, глядачів на наших зніманнях все одно збиралася купа. Ми з Наталкою на перерви не йшли, залишалися в ліжку голі, дрімали на плечі одне в одного, бо неабияк утомлювалися. І от я якось перевертаюся на спину й бачу, що на колосниках уздовж павільйону сотні глядачів із усього «Мосфільму».

– Про те, як ставилася до цієї роботи ваша дружина теж, мабуть, питання не нове?

– Та нормально вона ставилася. Як людина професійна, чудово розуміла всю кухню, ніяких сцен ревнощів не влаштовувала.

Тамара Клейман, Экспресс газета