Леонід Канєвський: «Я вмію дружити з жінками»

Телеканал СТБ

Старість його точно вдома не заскочить: більшу частину часу актор проводить у літаку, переміщаючись із Ізраїлю до Росії й назад. «Телесім» зустрілася з ним у Москві.

– Через програму «Слідство вели…» я став більше бувати в Москві, – говорить Канєвський, – менше граю в театрі в Ізраїлі. Але, власне, я не поділяю своє життя на періоди в Москві й у Тель-Авіві. Я взагалі не міняю свій спосіб життя…

– У програмі «Слідство вели…» ви до багатьох героїв, навіть до злочинців, ставитеся зі співчуттям. Ви такий жалісливець?

– Я неабиякий жалісливий. Дивлюся якийсь фільм, думаю, які в ньому дешеві прийоми! Проте плачу, бо сентиментальний до непристойності. У нашій програмі я співчуваю тим, кого вважаю безневинно потерпілими. Коли ми показуємо нелюдів, я з особливим задоволенням говорю про них зневажливо.

– Про актора як про людину в глядачів складається враження за його ролями. Ви грали різні характери: темпераментну східну людину в «Брильянтовій руці», спокійного майора Томина в «ЗнаТоКах»… Який ви насправді?

– Такий, як вони всі… Безумовно, іронічний, як Томин. Ставлюся до себе з іронічним прижмуром. Хоча знаю, що багато зробив у житті.

– Ваш Томин такий позитивний, а які у вас є вади?

– Складне запитання. Якщо в мене й є вади, то не огидні: я не жадібний, не жлоб, ніколи нікого не зраджував… Але ніщо людське мені не чуже. Я запальний, бо таке життя, така професія. Зараз я став набагато спокійнішим, це на мене дружина вплинула. Коли я заводився, вона замовкала й перечікувала мій вибух. І я поступово навчився себе зупиняти й стримуватися.

– Що заводить вас найбільше?

– Ідіотизм, хамство. Не можу цього терпіти. Раніше відразу вступав у скандальний диспут, зараз розумію, що когось можна зупинити, а когось – ні.

– До бійок справа доходила?

– Бувало, але зі мною важко битися, я колись займався боротьбою, взагалі був міцний хлопець, та й зараз займаюся спортом, регулярно ходжу в тренажерний зал. А як інакше? У цій професії не проживеш, якщо не підтримувати форму. До того ж чимало вродливих жінок навколо.

– Ви звертаєте увагу на вродливих жінок?

– Ще б пак! Чому ж ні?

– А кажуть, що люди вашої національності такі домашні…

– Ой, дім я обожнюю. Прийти додому, знаючи, що дружина тебе зустріне, сервірує стіл, випити чарочку віскі – це чудово. Певна річ, з одного боку, я домашня людина. Але я стільки налітався й наїздився, півжиття прожив у готелях і літаках, що, з іншого боку, смішно вважати мене домашньою людиною. До речі, і росіяни, і українці теж домашні.

– Однак у людей вашої національності особливе ставлення до жінок.

– Так… До вродливої жінки ставлення особливе.

– Дружина у вас вродлива?

– Дуже.

– На вашу думку, ваша зустріч із нею була визначена наперед?

– Вона була визначена моїм братом Олександром. Він писав програми для відомого київського дуету Тарапуньки й Штепселя. Юхим Березин, що грав Штепселя, був батьком моєї майбутньої дружини Ганни. От нас брат і познайомив. Аня жила в Києві. Потім я казав їй: «Ти вийшла за мене заміж через московську прописку!» Але до цього ми вісім років зустрічалися, бачилися рідко, я літав до неї, залицявся. Коли знімався в «Брильянтовій руці», після нічних акторських посиденьок мені було нудно, і я телефонував їй. Я навіть вставив у свій текст її прізвище й ім'я, коли глядачеві здається, що мій герой говорить абракадабру, насправді він вимовляє: «Беріз?ина кум Аніт». Ми разом уже тридцять два роки. Я називаю її лакмусовим папірцем: вона дуже точно відчуває людей. Усі мої друзі стали її друзями. Я обурююся: «Чому всі мої друзі телефонують тобі?»

– Вона, як справжній психолог, непомітно посіла чільне місце в сім'ї?

– Глава вдома я. Однак дуже сильні ще дві голови: дружини й дочки Наталі. Ми все вирішуємо колегіально. Тьху-тьху, сварок у нас не буває, тільки геть дріб'язкові.

– Тьху-тьху – це, щоб не наврочити? Невже вірите в пристріт?

– Наврочити так просто! На жаль, у мене були випадки, коли я відчував пристріт на собі. Я й у прикмети вірю. Наприклад, щось забувши й повернувшись, неодмінно дивлюся в дзеркало, якщо падає текст ролі, сідаю на нього. Але я перестав вірити, що чорний кіт приносить нещастя. В Ізраїлі, де я живу, чорних котів стільки само, скільки й євреїв.

– Ваші дами працюють?

– Дружина зараз мій прес-секретар. Наталі нещодавно режисер Юрій Шерлінг запропонував зробити костюми для його мюзиклу в Театрі сатири, тому вона вся в роботі й живе зараз у Москві.

– У неї є чоловік?

– Вона ще не вийшла заміж. Це дуже складно. Чоловіки інфантильні, меркантильні, таких, як її тато, зараз практично немає. Це жарт, певна річ. Наталя людина самостійна, мужня, з гумором, дуже гарна дівчинка.

– Що ви найбільше любите робити вдома?

– Саджати квіти. Наш балкон у Тель-Авіві весь у квітах, просто джунглі. Ще в мене хобі – застілля із друзями. Друзів у мене небагато. Буває, дружиш роками, а потім розлучаєшся, і з'являється дірочка в душі. Але нагорі хтось наглядає за мною, він надсилає нового друга, і дірочка закривається. Кажуть, неможливо заводити друзів після п'ятдесяти років. Дурниці! Саме коли в тебе вже великий життєвий досвід, з'являються справжні друзі, чоловіки й жінки.

– Ви дружите з жінками?

– Звісно. У мене є улюблена подруга Клара Новикова, ми знали одне одного давно, але останні кілька років стали наче одна сім'я. Ми кілька місяців тому навіть випустили виставу «Пізнє кохання», там три персонажі. Клара, Андрій Ургант і я граємо цю виставу із кайфом. Кілька разів показували її в Ізраїлі, а сьомого грудня, напередодні ювілею Клари, привеземо в Москву, у Театр естради.

– Вас із Кларою Новиковою поєднують іронія й оптимістичне ставлення до життя?

– І песимістичне теж. У дружбі важливо мати можливість виплакатися в жилетку друга. Так ми із Кларою й робимо.

– В Ізраїлі у вас свій будинок?

– Ні, у Тель-Авіві я знімаю квартиру, там дуже високі ціни на житло, а квартира в мене в Москві.

– Вам, тоді п'ятдесятирічному, легко дався переїзд до Ізраїлю?

– Це був такий кульбіт! Ми не знали мови, усе було чуже. Ми прожили важкі часи, проте вони були цікавими. Я багато разів був у Швеції, навіть викладав там у театральній школі. Їздив і по роботі й на відпочинок до Франції, Німеччини, США, однак у мене ніколи не виникало бажання там залишитися. Для мене це завжди був закордон. А коли дев'яностого року ми поїхали з концертом до Ізраїлю, я відчув, що там дуже комфортно, може, тому, що кожен третій розмовляє російською мовою. В Ізраїлі немає надування щік, ніхто не дивиться, у кого більше брюликів, хто в що одягнений, як, приміром, у Німеччині. У Росії тоді театри були в занепаді, а в Ізраїлі до нас була неабияка цікавість. Я згадував, як на початку 60-х мій учитель Анатолій Ефрос і ми, актори, робили театр «Ленком». Мені здалося цікавим знову опинитися в такій самій ситуації, але вже маючи життєвий і акторський досвід.

– Було щось, що вразило вас в Ізраїлі?

– Почуття патріотизму. Там у День незалежності всі чіпляли маленькі державні прапорці на машини. Я теж із задоволенням начепив… На побутовому рівні мене вразили скандали на ринках. Лемент, шум, гамір, і раптом один сперечальник спокійно говорить іншому: «Ну то що – ти питимеш чай?» Така експансивна реакція один на одного, яка раптово припиняється. Ще велика кількість котів на вулицях. Я обожнюю котів. У мене був кіт, мій друг, він прожив вісімнадцять років, на жаль, помер рік тому. В Ізраїлі, коли я виходжу з будинку, до моєї машини відразу ж з усіх боків збігаються коти, а я їх годую.

– Коли ви відчули себе знаменитим?

– Після «Брильянтової руки». Я зіграв у невеличкому епізоді, але в шістдесяті роки цей фільм вся країна подивилася десятки разів. Після виходу картини я поїхав на гастролі, і дівчата підходили й запитували: «Ой, а у вас волосся на грудях накладне чи справжнє?» Я відповідав: «Спробуйте посмикати». От так і прийшла популярність. А після телесеріалу «Слідство ведуть ЗнаТоКи» ми, як-то кажуть, вранці прокинулися знаменитими.

– Ви ніколи не ображалися на те, що вас кликали Шуриком?

– Я не ображався навіть, коли мене називали Мктрчяном або Джигарханяном. Одного разу ми з Арменом знімалися в одній картині, у гримерку прийшла бухгалтерка і, звернувшись до нього, сказала: «Леоніде Семеновичу, зайдіть у бухгалтерію». Він спокійно відповів: «Леонід Семенович сидить поруч, а я – Армен Борисович». Для деяких глядачів є артисти одного типу: Лановой, Тихонов, Стриженов або Джигарханян, Мктрчян, Канєвський. А ображатися, що мене кличуть Шуриком? Це ж мій Томин.

– Вам доводилося користуватися своїми зв'язками в міліції?

– Так, і донині доводиться. Друзі кажуть, що в них права забрали – їду їх визволяти. Але сам намагався правила дорожнього руху ніколи не порушувати. У мене гарні відносини з міліцією, коли «ЗнаТоКи» їздили з виступами, нас так зустрічали! Знаючи, що я парильник, завжди готували лазню. Ми піднімали авторитет міліції із чистою совістю. Знали, що там є й такі люди, яких ми грали, ті, хто чесно працює за копійчану зарплату. Зараз, готуючи програму, я іноді зустрічаюся з міліціонерами, з якими познайомився ще в шістдесяті роки.

– Справжні друзі серед міліціонерів з'явилися?

– Ні, але в мене є давній друг Анатолій Утєвський, він полковник, професор, працював у московському карному розшуку. Пісню «Де мій чорний пістолет?» Володя Висоцький присвятив йому. Ми з ним познайомилися ще до знімань нашого телефільму, на акторських вечірках. А так у мене цивільні друзі.

– Якщо заглянути наперед, от коли ви вже не працюватимете…

– Так не дай боже! Я працюватиму до кінця!

– Я лише хотіла запитати, в якому місці ви хотіли б провести старість?

– У дорозі. Обожнюю подорожувати із друзями.

http://www.telesem.ru/