Юлія Висоцька: «Я вчуся, щоб ставати кращою»

Телеканал СТБ

Кожного недільного та суботнього ранку вона приходить до нас додому та втілює в життя наші мрії – про смачну їжу, людський затишок і ідеальну сім'ю. Цікава театральна й кіноактриса, чарівна жінка й автор кулінарного бестселера, Юлія Висоцька гортає альбом з особистими фотографіями й коментує найважливіше.
«ВІДЧУВАЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА МОЛОДШУ СЕСТРУ»
«У нас із Інною різниця у вісім років. Коли сестру принесли з пологового будинку, я не цілком розуміла, навіщо вона потрібна. Я лягла на диван обличчям до стіни й мовчала. Моя мама сказала: «Юлю, тобі сумно, що я цю дівчинку додому принесла? Давай тоді викинемо її на смітник і забудемо, що вона була в нас». Ці слова все перевернули в мені. Я відразу й на все життя відчула себе відповідальною за цю маленьку людинку. Дотепер стежу, щоб її, не дай боже, на смітник куди-небудь не кинуло. Командую, вимагаю підпорядкування, а вона пручається. Уважаю, що виховала її саме я».
«ЗУСТРІЧ ІЗ АНДРІЄМ ПЕРЕВЕРНУЛА МОЄ ЖИТТЯ»
«У той рік, коли я зустріла майбутнього чоловіка, зруйнувалися всі мої ілюзії щодо професії. Я гарувала в театрі, на телебаченні й при цьому заробляла копійки. Я знімала кімнату в комунальній квартирі. Розпрощалася з коханим чоловіком, з яким прожила шість років. І була готова до того, щоб різко змінити своє життя. Коли всесвітньо відомий режисер запропонував мені поїхати з ним до Лондона, я не коливалася ні секунди. Не ставила запитань і навіть себе не запитувала: а що буде потім?
Мені пощастило: доля звела мене з людиною, який не лише, як Пігмаліон, допоміг мені реалізуватися, а й став для мене всім – чоловіком, учителем, братом, батьком і сином. Іноді мені важко сказати, хто з нас старший».
ХТО Я?
«Я – учениця. Мені подобається вчитися й ставати кращою. Можливо, це пов'язане з моїм перфекціонізмом: я прагну все робити добре, наскільки це можливо. А якщо не домагаюся потрібного результату, для мене це трагедія. Із цим «комплексом відмінниці» борюся зараз дуже активно: учуся медитувати й розслаблятися.
Для мене дуже важлива роль матері. І водночас точно знаю, що не зможу жити без акторської професії: мені здається, що тоді я втрачу себе. І можливо, навіть збожеволію. У мене був період, коли я сиділа вдома й займалася тільки дитиною: я не була щаслива тоді. А власне, я гедоністка в житті: люблю одержувати задоволення від усього, що роблю».
■ Юлії Висоцькій 32 роки. Акторка, телеведуча, авторка книжки «Їмо вдома. Рецепти Юлії Висоцької». Її передача «Їмо вдома» виходить щотижня на каналі НТВ. Грає в спектаклях «Міс Жюлі» (Театр на Малій Бронній) і «Чайка» (Театр ім. Моссовєта). Остання робота на ТБ – у серіалі «Перше правило королеви» (прем'єра на каналі СТС відбудеться влітку).
«Я ОБОЖНЮВАЛА МАМУ»
«Років до 20 мама була найбільшою моєю любов'ю, абсолютною величиною, незаперечним авторитетом. Хоча я завжди почувалася дорослішою за неї. Мама народила мене в 21 рік, рано розійшлася з моїм батьком і вела бурхливе особисте життя. Їй не дуже таланило із чоловіками, а закохувалася вона по-козачі: з головою та й у вир, безоглядно. Настася Пилипівна просто. Я не така. У мами є чудова безпосередність і відкритість до життя. Я б дуже хотіла це перейняти, але навчитися цьому не можна, таким слід народитися. Я набагато стриманіша й закритіша за неї».
«Я МРІЯЛА ПРО ІДЕАЛЬНИЙ ТЕАТР»
«Завдяки своєму педагогові в Білоруській академії мистецтв, Лідії Олексіївні Манаковій, я стала акторкою й навчилася працювати. У нас був на диво гарний і талановитий курс. Ми репетирували по 20 годин на добу, читали Ніцше, сперечалися про сенс життя, мріяли про ідеальний театр. А потім виявилося, що чисте мистецтво в реальності нікому не потрібно. Лише іноді, коли я репетирую з Кончаловським, у нас виникає атмосфера справжньої творчості».
«МЕНІ ДОБРЕ В ЦЬОМУ ДОМІ»
«Чесно кажучи, «малої батьківщини» в мене немає. Я звикла обживати будь-який простір. Думка про те, що доведеться з ним розпрощатися, не лякає мене. Мабуть, будинок на Николиній Горі – єдине місце, з яким я таки зріднилася. Мені любий його запах, мені добре в будь-якому його куточку: і на кухні, і біля каміна, і в дитячій».
«ТЕТЯНУ САМОЙЛОВУ ХОЧЕТЬСЯ НАСЛІДУВАТИ»
«Її робота в картині «Летять журавлі» для мене одна з акторських вершин. Це нескінченний трепет і точність у передачі емоцій. Вона просто мовчить, але ти точно знаєш, про що Вероніка думає, до чого прагне її душа. Таке інтенсивне внутрішнє життя й фантастична виразність обличчя – можливо, це просто вроджена особливість міміки? Але акторці віриш беззастережно. Її талант викликає захват і бажання наслідувати. Один із найбільших компліментів для мене, коли кажуть, що я на неї схожа».
«У МЕНЕ АБСОЛЮТНИЙ «СЛУХ» НА ЇЖУ»
«Дуже люблю куховарити. І це ніяк не пов'язане з телепередачею. Мені пощастило, що я розуміюся на їжі. Є люди, які розуміються на запахах або на музиці, а я так само розуміюся на тому, що смачно, а що – ні. У мене абсолютний «слух» на їжу. Я знаю, наприклад, два місця в Парижі, де продають мої улюблені листкові пиріжки з яблуком. Таких не знайдете більше ніде. А баклажани я їм тільки в Туреччині або Тунісі – там їх по-особливому готують. Однак сказати, якій страві або продукту я надаю перевагу, не можу. Це як у композитора запитати: яка нота вам більше подобається?»
«МЕНІ БЛИЗЬКИЙ БУДДИЗМ»
«Останнім часом я серйозно займаюся медитацією – хочеться бути вільнішою й відкритішою. Коли я була в Таїланді, читала Генрі Міллера й випадково натрапила на таку фразу (він цитує одного з тибетських ченців): «Тільки той, хто відмовиться від перемоги й поразки, може спати без страху». Приголомшливий збіг його світовідчуття з моїм – саме в той момент, коли мені це було потрібно! Але я поки що не готова до того, щоб серйозно перейнятися буддизмом: будь-яке велике вчення забирає тебе повністю, а мені занадто цікаве життя в усіх його проявах. Переконана, в мене все ще попереду: років у 50 почну вчити китайську мову!»
«БУДИНОК ДУРНІВ» ДОПОМІГ МЕНІ ПОВІРИТИ В СЕБЕ»
«Робота у фільмі «Будинок дурнів» пригадується як пекельна праця й щастя. Зіграти хвору людину, божевільну, знайти правду образу було для мене мукою. Я намагалася кульгавіти, заїкатися, мовчати – нічого не виходило. А потім зустріла п'ятирічну дівчинку Лізу, абсолютно нормальну дитину, що дуже серйозно й шепеляво читала «Белеет парус одинокий». І все встало на свої місця. Мені пощастило зіграти клоуна, що плаче. Така роль – рідкісне щастя для акторки. Після цієї роботи я повірила в себе, у свої сили».
«ЛЮБЛЮ ДІТЕЙ ПО-РІЗНОМУ»
«З народженням дитини в жінки починається нове життя. Коли чекала Петрика, я так палко любила Марусю, що боялася: на другу дитину моєї любові не вистачить. А тепер розумію, що люблю їх зовсім по-різному. Я дещо суворіша до Марусі, бо вона старша, вона – дівчинка й вона більш емоційна. І я дещо сентиментальніша до Петрика – до єдиного чоловіка у своєму житті. Гадаю, що чоловік, який виходить із твого лона, – єдиний, хто в тебе є й буде».
«ЖИТТЯ ЗА КОРДОНОМ – БЕЗЦІННИЙ ДОСВІД»
«Я опинилася в Лондоні в 23 роки. Учила англійську по 10 годин на день 6 місяців – до того моменту, як почала читати Шекспіра в оригіналі та змогла поступити до акторської школи. Мрії про Голівуд швидко розвіялися, але в Англії я здобула безцінний досвід: відчула, що в мене вистачить сил і впевненості, щоб поміняти своє життя, якщо доведеться. А ще, поживши за кордоном у комфорті, я зрозуміла, що можу багато без чого обійтися, що розкіш і комфорт для мене не самоціль. Головне – заради чого й із ким ти їдеш. Решта – байдуже».
Записала Алла Ануфрієва за матеріалами "PSYCHOLOGIES"