Пореченков. Ким бути?

Телеканал СТБ

Він не відразу став актором, не відразу став телеведучим – бабуся не пускала. Правда це чи вигадка – читай бліц-інтерв'ю з Михайлом Пореченковим.

– Можу закластися, що такий крутий хлопець, який не побоявся вести програму «Заборонена зона» на СТБ, з дитинства хотів бути космонавтом або хоча б міліціонером.

– А от і не вгадали, я завжди хотів бути актором. З дитинства тренувався. На літо мене відправляли до Псковської губернії до бабусі, і там мої акторські здібності проявлялися повною мірою. Хлопчиком (років п'ять мені було) я був непосидющим і цілими днями мотався з дорослими мужиками по лісу, на косовицю й на риболовлю. Приходив надвечір і від утоми падав мертвим, а щоб бабуся не лаяла, падав прямо посеред кімнати, наче стався напад (либонь пожаліють і не покарають). Так мені ця роль вдавалася, що перелякана бабуся якось зателефонували мамі в Пітер. Коли ж підлий обман розкрився, бабуся почала репресії. Щоб я не пішов гуляти, вона прив'язувала мене за ногу до ніжки кухонного стола, а якщо мені таки вдавалося втекти – приманювала "московською водичкою". Насправді вода була звичайна, просто вона туди цукор сипала.

– Це що ж, бабуся не могла на "Буратіно" підманювати?

– Місця там були дикі, із цим, до речі, пов'язана весела історія. Якось мама надіслала мені гостинець – чорну ікру, банани й ананас. Ікру зі словами: "Господи, та вона ж уже вся почорніла" бабуся вивалила свиням. З бананів, які вони прийняли за… горох, зварили страшенно гіркий суп. Ананас віддали мені. А бабуся дивувалася при цьому: "І чого це вони дитині таку колючу іграшку надіслали, не збагну".

– Отже, актором ви стали відразу?

– Ні-і-і, після школи я поступив у Талліннське вище військово-політичне училище й вивчився на замполіта. Займався боксом, потім боротьбою саньда (щось на кшталт кікбоксингу), рік працював у багетній майстерні… І тільки після цього прийшов у театральне училище.

– От у вас і ролі всі "убивчі" – то чорт у "Вечорах на хуторі біля Диканьки" (щоправда, це в шкільному спектаклі в дев'ятому класі), то душитель в "Ментах", то вбивця генерала Булдакова в "Особливостях національної політики", тепер от агент в "Агенті…", не образливо?

– А чого ображатись? Мені з моїм боксерським обличчям князя Мишкіна не грати. Я актор характерний. До речі, на гастролях у Мурманську під час вистави "Король, дама, валет" за Набоковим, де я граю молодого й боязкого дев'ятнадцятирічного юнака Франца, якого зваблює зріла жінка Марта (Лена Коміссаренко), стався потішний випадок. Лєна мене роздягнула (як і належить за роллю), і я стою, такий собі оголено-зніяковілий, а вона розчулено каже: "Дитя!" І раптом голос із зали: "Отаке тобі дитя! У нього ж усі груди позаростали!" А взагалі всі кажуть, що в мене виходить. За виставу "Чекаючи на Годо" театру "На Крюковому каналі" (де я грав до "Лєнсовєта") ми навіть два "Золоті маски" одержали, люди на вистави ходили по 15-20 разів.

– А як ви до проекту «Заборонена зона» потрапили?

– О, тут я цілком має завдячувати жінкам. До нас у Пітер приїхали керівники проекту «Заборонена зона», і коли з усього списку кандидатур відібрали чотирьох рівноцінних акторів, найголовніша людина, здається, директор, довго думав, кого вибрати. А потім показав наші фотографії жіночій частини знімальної групи. Усі вони, не змовляючись, вибрали мене.

– Ну що ж, їх зрозуміти можна: у вас такий вигляд войовничий, а кожній жінці хочеться бути слабкою. Особиста зброя є?

– Певна річ. Зараз у мене газовий пістолет, незабаром буде "оса" – це чотириствольна зброя шоково-травматичної дії з гумовими кулями. Досить крута машина.

– Око вибити може?

– Гадаю, може й убити, якщо в голову влучить. Тому в голову стріляти заборонено – тільки в тулуб. Слід на тілі залишить помітний. Ребро зламає, приміром. Тож бажано її не застосовувати. Я завжди кажу, що зброя не для того, щоб її застосовувати. Зброя дисциплінує людину, котра її носить. Зайвий раз я в бійку не полізу.

– У чужі з’ясовування стосунків не впишешся?

– Непросте питання. Для цього треба добре знати обидві сторони. Беззастережно заступлюся тільки за істоту явно слабку, скажімо, за дитину або тварина. А так – ні. Були в моєму житті випадки, коли я заступався, і це потім виходило мені боком. Навіть із жінками. Пам'ятаю, у роки бойової молодості захистив одну, а потім виявилося, що все навпаки й захисту потребувала сильна сторона. А на мене повісили все, що могли.

– Отже, у коло твого нинішнього спілкування бандити не входять?

– Я не називав би їх бандитами чи кримінальними елементами, однак ризикові хлопці серед моїх знайомих є. Дуже цікаві люди. Стільки всього в житті з ними сталося! Колосальний досвід у мужиків, заслухаєшся.

– А тобі твої такі досвіди в акторському житті стали в пригоді?

– Мені все стало в пригоді, і армійський досвід теж. Хоч як це банально звучить, але мужика таки армія робить, там усе лушпиння облітає – залишається серцевина. Коли я чую: "Його в армії били-чморили, знущалися, як могли, а потім він взяв автомат і всіх поклав", я маю неабиякі сумніви, що в цієї людини з головою все було гаразд. Якщо в тебе є характер, з тобою ніхто нічого не зробить, хай там який дохлий ти є.

– Ти зараз за собою стежиш, у формі себе тримаєш?

– Три рази на тиждень – спортзал. Тренер ставить мене в досить серйозні спаринги, працюю з "контактом".

– Не боїшся, що спаринг-партнери попсують в "контакті" твій "товар"?

– Хлопці ж розуміють особливості моєї професії, кажуть: "Ми легенько". І дуже акуратно зі мною працюють. До того ж героїв-коханців мені з моєю зовнішністю все одно не грати.

Наталя Окулова, «People's History»